А у нас тут річниця творчості…

Мої любі читачі!
Саме сьогодні блогу «Опосередкована щирість» виповнюється 2 роки!
Я щиро дякую кожному із читачів, що читає мене та мою душу, що надихає, розуміє та підтримує!
То що? Зведемо коротенькі підсумки нашої з Вами спільної творчості? 🙂

• Включно із цією написано 476 публікацій. Цьогорічна публікація, що набрала найбільшої кількості переглядів «Чому закохані люди страждають».
• Усього 85 тегів. Найбільші з них: люди – 189 тем, свідомість – 108, душевно – 92.
• Карта світу, звідки були перегляди блогу зростає – усього 68 країн, ось ті, звідки найбільше переглядів:

Мистецтво – понад усе (?) (!)

З однією з моїх учениць ми вчимось розмовної італійської за одним вельми цікавим підручником, де надаються до обговорення різні тематики, з питаннями, що заставляють думати.
У ці дні ми розглядали тему мистецтва і мимоволі скотились на обговорення яке місце воно займає у нашому житті. Тут моя учениця почала висловлювати цікаві думки…
Загалом більшість з нас живе за шаблонною зарплатою – гроші на їжу, на комунальні, на одяг. Якщо щось лишиться – можна собі щось дозволити. І рідко ми собі дозволяємо відвідування театрів, галерей, концертів, музеїв.
З одного боку – це звісно питання смаків, кожному подобається щось своє. З іншого боку наш шаблон заздалегідь помилковий.
Саме тут моя учениця висловила цікаву думку, що мистецтво – має займати одне з першочергових місць у нашому житті. Воно має бути способом для розвитку, для заспокоєння, для роздумів і що важливо – нагодою для проведення часу з близькими.
Чому рідні люди, сім’я традиційно спілкується лиш за столом чи ще гірше – за телебаченням? Чому не відвідати цікаве місце разом, не подивитись та обмінятись думками з приводу якогось творіння?

Філософія на сучасний лад по-львівськи – якось не дуже

Те, чого я боялась таки сталось. Сьогодні я буду писати про театральну виставу, яка мені не сподобалась.
Ходила в суботу в театр ім. Леся Курбаса, про дивовижність якого я багато наслухана. Вистава «Так сказав Заратустра».
З творчістю Ніцше я знайома, про Заратустру мені відомо, та все одно вистава мені залишалась незрозумілою. Я не хочу критикувати, бо не маю на це права, але суб’єктивно висловлювати свою думку можу.
Я півтори години сиділа напружено і старалась «дати дупля» (інакше це не назву) що ж воно відбувається, та «дупля» я таки не дала. Гаразд, був речник, який від імені Заратустри виголошував усілякі істини, хоч інколи більше здавалось, що він просто сипле філософськими фразами. Періодично появлявся натовп, чи як ще назвати цих акторів, які співали незрозумілою мовою і крутились (так-так, саме крутились), подекуди це переривалось «бійкою», воплями, незрозумілими танцями і так далі. Потім появився ще один речник, який вів дискусію з попереднім.

Цікава іноземна традиція – спробуйте, ану сподобається!

Київ, вересень 2013

Чи не найулюбленішу мою традицію, пов’язану з мандрами, я запозичила в італійців.
У них прийнято відвідуючи нові міста надсилати звідти листівку своїм близьким. І хоч пошта вже не так користується попитом, а її сервіс залишає бажати кращого, там ця традиція досі присутня.
Чомусь мені таке дуже припало до душі і я почала й собі таке робити, хоч і в нашій країні така традиція не дуже розповсюджена. На правду, вартість такої забавки постійно дорожчає (помічаю як виростають у ціні поштові марки), та все одно відвідуючи нові міста шлю вісточку найближчим людям. Але також і собі купляю в цих містах листівки на згадку.

«Земля – не курва, щоб її продавати!» ©

Гучні слова в заголовку статті не є моїми. Вони з п’єси Ореста Огородного «Останній гречкосій», яку я вчора відвідала театрі Заньковецької. Коли знайомі питались мене на яку виставу я йду і я відповідала «Останній гречкосій» мене запитували про що вистава. А я казала, що не знаю, що йду лиш тому, бо то п’єса Ореста Огородника і тому що про неї хороші відгуки. Я хочу і вам надати мій відгук аби і ви пішли на неї поглянути – бо вона того варта.
Жанр – трагікомедія, хоча я б таки більше схилялась до трагедії. Спостерігала уважно, а під кінець таки не втрималась і заплакала. Ні, у виставі не було смертей, бід чи низки драматичних історій, які б мали викликати сльози глядача. У виставі була правда. Правда про мій народ в якого відсутнє почуття справжніх цінностей, національної гідності і любові до власного. Правда про людей, які не хочуть працювати, а звинувачуючи всіх і все навколо деградують. Правда про людей, які хочуть збагатитись миттєво, не прикладаючи до того жодних зусиль. Правда про людей, які продадуть найрідніше – домівку, землю і родину аби збагатитись. Правда про нас, тому і плакалось…

Приємне здивування і приголомшення від творчості інших

Вчора я помітила, що на блог були переходи з якоїсь сторінки в мережі контакт. Зацікавлена, я перейшла на цю сторінку і помітила, що під одним із віршів автора є посилання на мій блог.
Не розуміючи, вирішила йому написати аби запитати як так.
Автор Андрій Влайко відповів, що написав цього вірша і шукаючи схожі тематики в мережі натрапив на статтю блогу “Чуже минуле, потреба в людях та зважені усвідомлення”, додав, що стаття послужила йому відповіддю на те питання, котрим він задавався у своєму житті.
Я звісно була приємно здивована, але не можу не розповісти – мене його вірш пронизав до глибини душі, це незбагненно, але мені чомусь ці рядки є абсолютно близькими і змістовними.
З дозволу автора я хочу поділитись і з вами цим віршем, сподіваючись, що комусь він теж сподобається.

Ніколи не цікався чужим минулим.
Не взнавай чужі сни і сумні думки.
Не питай, що вдихала, і що в неї було,
Не шукай в інтернеті її рядки.

Музика не повинна подобатись.

Мені не подобається музика. Це може розцінюватись як гучна заява у суспільстві, де завдяки технологічному розвитку музика супроводжує нас усюди. Куди не поглянь – всі з навушниками у вухах, ізолюються від реальності.
Вона супроводжує нас вранці, надаючи бадьорості, вдень, підтримуючи настрій, ввечері розслабляючи, вночі присипляючи.
Але ні, мені музика не подобається. У мене щось інше. Серед моїх улюблених пісень нема жодної про котру я могла б сказати «мені це подобається». Бо до кожної пісні, яка мені чимось припадає до душі я маю окреме відчуття. Радість, щастя, посмішка, енергійність, сила, смуток, біль, втрата, сльози, розставання, еміграція, ностальгія, надія, патріотизм, спогади… кожна пісня – окреме відчуття.

«Летючий голландець» – реклама відповідає дійсності.

Про цю подію у Львові було багато афіш, розмов, реклами. Подейкують квитки розпродали задовго до спектаклю, а охочих побачити це дійство прибавлялось.
Мені випала нагода побувати у п’ятницю, 13-го вересня у Львівському Оперному і побачити на власні очі славнозвісного «голландця», приуроченого до 200-т річчя народження Вагнера.
Скажу вам прямо – воно було того варте до останньої хвилини. Вражень – море, але передати важко, варто аби бачити на власні очі.
Дивлячись на сцену виникало відчуття ніби спостерігаєш за спец ефектами. Подекуди мелькала думка: «може то я в кіно, а не в оперному театрі?», приголомшливі декорації та досконале освітлення робили неймовірне.

Перебуваючи в контрасті незрівняних музичних емоцій

Я вже писала про них, але творчість цього гурту мене так захопила, що не написати про них вкотре неможливо!
У мене тепер така собі звичка – ходити на вулицю Шевську вечорами наприкінці тижня, а все тому, що там виступають Con_Trust. (Моя подруга з мене навіть жартує називаючи мене «офіційною фанаткою»). Я ще не зустрічала музикантів, які просто граючи на вулиці здатні зібрати навколо себе такий натовп.
Музика воістину зачаровує, але розповідати вам про це нема сенсу, все одно слова безсилі аби передати почуття, які сповнюють коли їх слухаєш.
Тому, додаю нарізку знятих мною відео з їхніх виступів і наголошую – прийдіть їх послухати! Не пожалієте! Емоції ні з чим незрівнянні!

Казна-що передбачене, по-інакшому уявлені люди та стерті стереотипи

Родинне фото: наречена Оля, мій брат Володимир, я, Павло та Сашко Лисі.

У мене є два начебто далеких родичі з Черкащини. Але перш, ніж розраховувати якого степеню родичами вони мені являться і чи являються ними варто зазначити, що то два моїх дуже хороших приятелі, яких я дуже ціную та поважаю.
Ще більше пригадую день нашого знайомства – на весіллі у спільних родичів. Коли мені про них розповідали, двох братів з Черкащини, один з яких вже навчається у Києві, я чомусь собі уявляла російськомовних парубків. Того, що з Києва взагалі уявляла як якогось «мажорного» хлопця.
А потім коли ми вже зустрілись… я почула якою чіткою, виразною, правильно наголошеною, відмінною українською мовою вони розмовляють.

Театр як життя: перебільшена брехня та мимовільне блюзнірство

Театральний сезон доходить до завершення, а це означає, що всі шанувальники театрального мистецтва спішать відвідати театр, який відкриє сцену аж у вересні.
Я теж пішла до театру, оскільки робочий графік займає майже усі вечори вирвалась лиш у суботу. А з вибором вистави сумнівів не було, ну звісно же ж: «Блазні мимоволі».
Вистава про сучасність. Абсолютна комедія. Публіка так і зривалась в оваціях та гнулась від реготу на кріслах, гра акторів блискуча.
Вистава спостерігається легко. Якщо ви бажаєте відірватись від буденності, забутись і відпочити – вам на неї. Сюжет простий, без заплутаностей, варто лиш розслабитись, дивитись як очевидно відбуваються події і сміятись – тут сміятись обов’язково.

Музика, танець і неймовірність зробленого з душею

В п’ятницю, 21-го червня у Львові було свято музики, яка у різних жанрах лунала скрізь. Я теж прогулювалась в цей день містом і натрапила на вулиці Шевській, одразу поруч одного з моїх улюблених закладів «Штрудель Хауз» на дивовижне музичне видовище.
Це було неймовірно! Таке виконання! Торкалось душі, заставляло прислухатись ще і ще! Хоч не хоч залишаєшся аби послухати…
Під цю музику пара вже дещо старших пана та пані почала танцювати… до чудесної музики додалось ще одне прекрасне видовище – танець.
Всякі танці бачила, але таких!

Нафіга іти на пари?

Ви колись задавались цим питанням? Ви колись вважали, що марнуєте там свій дорогоцінний час?
Байдуже, чи ви вже закінчили навчання, чи продовжуєте його, чи лишень плануєте. Якщо коли-небудь ви задавались цим питанням вам сюди.
Особисто я цим питанням ніколи не задавалась.
А все тому, що я міркую саме так, як написано в книзі “Nafiga іти на пари, якщо можна піти на пиво“, про яку сьогодні йде мова.
Прочитала її минулого тижня. Вона коротесенька, але надзвичайно важлива. Для будь-якої вікової категорії.

Стосовно дощу, неминучих розплат і щоразове усвідомлення істини.

Цей вірш мого стрийка знаю давно. Але здається істина, яка ховається у ньому відкривається лише опісля відповідних життєвих досвідів, падінь та усвідомлень. І коли я перечитую цього короткого вірша мені щоразу усвідомлюється щось інше.
Та і сама назва вірша проста, але змістовна – «Неминуче».
Бо кожен поступок тягне за собою відповідні наслідки. І безкарності не буде. Ми за все відповімо – рано, чи пізно.

Неминуче
А дощ змиває всі сліди
І омиває старі рани,
Громів весняної грози
Бояться всі земні тирани.

Погляд новенької на інший світ…

Що я побачила спостерігаючи за бальними танцями…

Наперед заявляю – все розказане мною в цій публікації не є жодним типом реклами, а просто оповідь моїх власних вражень. Жодного привілею-оплати-винагороди з того, що тут пишеться я не отримую, просто щирість.
Мене давно сповнювало бажання навчитись танцювати. Вже навіть кілька років собі повторювала «піду!», от тільки в міру певних життєвих обставин піти не могла. З вересня місяця ця ідея вже засвоїлась в моїй голові і я знала, що от-от піду. Час від часу чула щось від знайомих про бальні танці у Львові, бачила якісь реклами, але то все так – придивлялась.
А потім в лютому місяці я «психанула» і сказала сама собі: «Ольга! Скільки можна собі щось казати? Дій!»
Активно зайнялась пошуками куди б то мені податись, основною проблемою був мій графік і звісно місце. Після пошуків в інтернеті я знайшла бальні танці на Шота Руставелі, 7. Загалом ця місцина мені підходить – змога добратись додому буде. Зв’язалась з тренером Танею, вона уточнила мені щодо графіку та інших деталей і я вирішила – піду! 🙂
Таким чином, у середу 5-го березня я була на моєму першому занятті з бальних танців.
Що там було?

Прагнення до прекрасного, незмінні людські риси і досконала гра. Відгуки про «Амадея»

Похід в театр був запланований несподівано і я б сказала навіть раптово. На цю подію справді закортіло піти, бо постанова за своїм змістом мене вельми приваблювала. Та ще й вистава присвячувалась до святкувань 50-тиріччя творчої діяльності народного артиста України – Богдана Козака.
Відтак, вчора у НАУД театрі імені Марії Заньковецької відбулась прем’єра вистави “Амадей”.

Продовження колекції життєво-філософських цитат

Сьогодні опублікую продовження цитат вже згаданого викладача
1. 15/01/10 – нема нічого сильнішого за нас;
2. 30/01/10 – якщо ти подумав, і кажеш, що я помиляюсь – я виконав мій професійний обов’язок – тому що, ти подумав;
3. 13/02/10 – Я надаю перевагу ненависті, аніж байдужості;

Улюблені життєво-філософські фрази найненависнішого викладача.

Колись в мене був один викладач, котрого я майже ненавиділа. Майже, бо відчувала, що цю людина не гідна таких сильних емоцій. Він був переконаним расистом, і взагалі всіх іммігрантів терпіти не міг.
Однак я завжди прагну побачити в людині хоч щось хороше, бо вірю що все має дві різні сторони. Тим паче якщо з цією людиною доведеться часто пересікатись варто хоч щось добре в ньому вгледіти аби не знервуватись щоразу. Так от, в нього були хорошими його цитати. Сповнені певної життєвої філософі, гадаю багато кому окремі з них припадуть душі, тому й ділюсь.

Історична творчість і саморозвиток.

У вчорашній публікації я пригадала події Празької весни, зокрема виділивши історичну постать Яна Палаха.
Сьогодні ж запропоную вашій увазі втілення цих подій у творчості двох осіб. Перша особа – фотограф Йозеф Куделка, друга людина – співак Франческо Ґуччіні. Виділяю з поміж усіх інших творів присвячених періоду Празької весни ті творіння, які мені припали найбільш до душі. Якщо хтось має що додати з цього приводу – буду вдячна.

Творчість інших, подяка і трепет моєї душі

Нещодавно я розповідала  про дівчину Марту, яка тепло відгукнулась на мої записи. Декілька годин тому вона мені прислала свого вірша, додавши, що натхнення для його написання виникло від спілкування зі мною, кажучи про мене: “…Ви настільки духовно збагачена людина…”  Дякую, Вам Марто!

Це так зворушує, коли хтось відгукується про тебе, про твої записи, про те якою ти в чиїхось очах… Завдяки таким словам з’являється друге дихання і бажання до творчості, до життя…