Півстоліття незмінності

Якби стіни могли говорити, вони б розповіли про усіх, кого пам’ятають. А пам’ятають вони чимало.
Сюди вселились рівно 60 років тому!.. Понад півстоліття в одній квартирі, щоб повертатись сюди, покидати її, повертатись знову, і врешті-решт таки покидати.
Тут народжувались, жили і помирали, знаходячи останній пристанок на цвинтарі за кілька вулиць звідти.
По цих сходах бігли дитячі ніжки, ними важко зносили вниз труни, по них досі ступають ще бадьорі старечі ноги.
А ця квартира просто уособлення беззмінності. Бо навколо неї міняється все і всі старіють, а лиш вона така сама незмінна. Вічно холодні стіни ще австрійської будівлі мовчать, а якби вони тільки могли говорити, то розказали б про всіх хто тут жив. Про ту, хто мала сім’ю та постаріла в самотності. Про тих, хто тут народився та помер не постарівши. Про того, хто тут був немовлям, а тепер сюди приїжджає лиш інколи. Я вірю, що стіни усіх нас пам’ятають.

До і після весілля

Передостанній допис блогу був ще наприкінці березня, а потім був довгий період підготовки до весілля, впродовж якого кілька разів виникала думка «навіщо нам це все таки здалось?».
Ні, то не був найщасливіший день мого життя. І чесно кажучи я вже тепер, коли пройшло лиш 3 місяці не чітко пам’ятаю події… але все по порядку.
Спочатку була виснажлива підготовка. І оскільки ми з чоловіком геть все взяли на себе, то клопотів було більше. Деякі люди мені дивувались:

– коли ти йдеш у відпустку?
– після весілля
– як? а коли ж ти організовуєш весілля?
– вночі

Хто знає мою роботу (і моє ставлення до неї), той зрозуміє, що так і було – робота то святе, а потім до пізньої ночі можна займатись усіма перед весільними справами.
Віддати підготовку батькам? Ні то не про нас. Почнімо з того, що ми і так «піддались на провокацію» батьків і список гостей зріс до 100 чоловік 😦 чесно – щонайменше без половини осіб зі списку ми могли б обійтись, але зроблено що зроблено… на все інше впливу батьки не мали, через що дуже хвилювались, бо казали, що через наші ідеї люди «можуть не зрозуміти». (Спочатку моя мама була в шоці, потім коментувати перестала).

Місця, що пам’ятають мою юність

Тяжко серед виру роботи знаходити час, щоб писати про відпустку. Але ж хочеться 🙂
Словом, завершила я на Пізі, звідки потягом зранку ми поїхали у Ла Спеція.
Що за містечко Ла Спеція ви навряд чи знаєте, воно відоме з двох причин: звідси відправляється багато круїзів і це містечко найкращий пункт, щоб відвідувати «5 земель».
Коли мене питають яке місце Італії я люблю найбільше, то я всім одразу відповідаю «Cinque terre» [чінкве терре] – і хоч вони не надто відомі українському туристу, то унікальні місця в області Лігурії, таких райських куточків на світі більше нема. Це 5 хуторів на скелях Лігурійського моря неймовірного пейзажу, від якого перехоплює подих…

Здійснення львівської мрії

Як то кажеться «93% людей мають мрію, яку можна здійснити до кінця тижня, а вони роблять з неї мрію всього життя» і не те щоб я робила з екскурсії з паном Ігорем Лильо якусь неосяжну життєву мрію, однак це таки була мрія у розумінні цього слова.
Насамперед, я ставлюсь вельми шанобливо до цього Львів’янина, і тому, що він такий свідомий українець, і за його внесок у туристичний розвиток нашого міста, і за його неперевершений стиль до переказування історичних фактів, і за те як він ось уже кілька років поспіль тішить мене щоранку своєю рубрикою «Хронограф» на Львівській хвилі.
Потрапити на екскурсію до нього не так вже й легко, в травні я пробувала записатись в одну групу, однак заходи за участю пана Ігоря настільки популярні, що квитки розлітаються вмить.
На цей раз завдяки підписці на його фейсбук сторінку я довідалась про екскурсію з незвичайною назвою «Альфонси Львова» і не гаючи часу таки потрапила в перелік учасників 🙂 (на другий день забираючи квитки довідалась, що практично за пару годин всі місця було продано).

7 хвилин зневаги та економічна прірва

Про те як писався диплом я розповіла, а тепер про захист.
Аудиторія. Сидить вся наша група. Дівчата сказали, що треба приходити у вишиванці. Коли я прийшла, то зрозуміла, що судячи з усього для когось цей день святковий. Всі були зі зачісками, макіяжем та дуже видягнені в національні костюми – і спідниці вишивані, і блузки, і всяке намисто та пояси. Я ж просто до звичайних штанів вдягнула вишиванку та светрик, без нічого зайвого.
Сам захист. Я найперша. Викликає голова комісії. Виходжу, стаю за трибуну, підключаю мою презентацію, починаю говорити. Інколи підглядаю в листок. Піднімаю очі: троє сидять в телефоні, просто виставили його на стіл і клікають щось в ньому. Двоє між собою говорять так наче зустрілись в барі і хіхікають. На мене 0 емоцій від усіх.
Мені в ту мить стало паршивезно і огидно настільки, що хотілось грюкнути по трибуні кулаком і злим не тихим словом закликати їх до уваги. Та вкотре переборовши себе (власне це я постійно і робила спілкуючись з викладачами) я стерпіла і в цей раз. Завершивши вони почали задавати мені питання. До моєї дипломної роботи вони мали таке відношення як я до квантової фізики, тож не очікувала, що ці відповіді сприймуть добре. 

Рік подій!

Як не дивно, але цей швидкоплинний рік таки закінчується.
Він був дуже багатим на події для мене і загалом можу стверджувати, що він був навіть дуже вдалим.
Прогортаючи сторінки соцмереж я помітила що люди згадують яким він був для них. Ось і вирішила згадати і відібрати мої кращі знімки 2015, деякі з них публікуються вперше.
Якщо звести рік до найважливіших подій і відзначити найважливіше в кожному місяці то це буде так:

• Січень – поїздка в Німеччину;
• Лютий – народилась племінниця Олеся;
• Березень – розрив (як згодом виявилось, дуже добре, що так воно склалось)
• Квітень – поїздка в Ужгород;
• Травень – відпустка в Італії;
• Червень – поїздка в Київ;
• Липень – похід на парашку, відвідини Черкащини;
• Серпень – рибалка, Київ з мамою;
• Вересень – поїздка у Грузію, весілля подруги;
• Жовтень – поїздка на Закарпаття;
• Листопад – відвідини Одеси, бабці 85;
• Грудень – сімейний місяць, багато часу з родиною

Якщо звести це до зображень, то ось яким був мій рік:

Світ духовний, приязний і відкритий

Вранці 5-го вересня ми спланували поїздку у Мцхету – так звану духовну столицю Грузії.
Це зовсім невеличке містечко, що до 5-го століття було столицею Грузії, однак для грузинів воно має велику цінність і вони самі називають його духовною столицею. Коли ми говорили, що плануємо відвідати Тбілісі, нам всі як один казали: Тбілісі то таке, а от в Мцхету обов’язково поїдьте!
З Тбілісі в Мцхету їздять маршрутки, і це недалеко, однак халепа в тому, що головна архітектурна пам’ятка знаходиться за межами Мцхети, на крутій горі і заїхати туди можна лише на таксі.
На вокзалі нас, роззяв які розпитували де тут маршрутка їде, підловив таксист і запропонував завезти. Одразу почали уточняти з ним щодо ціни (адже не секрет, що в цьому світі окрім загальноприйнятих існує ще дві раси – бюрократи і таксисти, перших я ненавиджу, а других остерігаюсь) і підрахувавши, що його пропозиція дуже навіть нормальна погодились.
А вже в машині розговорились і вирішили, що окрім поїздки в Мцхету і монастир Джварі він нас завезе також в Уплісціхе, вартість майже та сама.
При розмові з’ясували, що його звуть Георгій, а оскільки на Георгіїв нам у Грузії щастило, ми пройнялись вірою до цієї людини.

Аргументи весілля по-італійськи

На початку травня мені в поштовий ящик прийшов вельми особливий конверт із запрошенням на весілля: моя молдавська подруга Аліна, з якою ми разом вчились в Італії (вона і залишалась там жити) виходила заміж. Оскільки часто мене запитують про відмінності італійських весіль від українських, сьогодні я вам переповім.
На це весілля мені вельми хотілось потрапити, оскільки:
а) Аліна дуже приязна і кмітлива дівчина. На підступне запитання «чому виходиш заміж?» вона відповіла дуже переконливо. Розділяючи чи не розділяючи точку зору людини все ж вагомо коли людина у своїх вчинках керується власними переконаннями. Тож приємно побувати на весіллі у особи, для якої заміжжя це обснований аргументований крок, а не просто витівка «бо так як всі».
б) Італійські весілля поважаю більше за українські, оскільки менше показухи та марнотратства на наїдки.

Місто зі списку «нарешті»

Колосальний обсяг роботи перешкоджає вести блог, але продовжу.
Отож, рейнейром я полетіла у Бергамо. Це таке миле містечко приблизно за 80 км від Мілану. Вискочила з аеропорту (без жодних паспортних контролів, о-о-о-о ці чудові внутрішньо європейські рейси) і без огляду помчала на автобус. Зуміла нагло напроситись на якийсь, що вже рушав, бо чекати наступного не було бажання.
Проїзд від Бергамо до Мілано Чентрале (головний автовокзал) 5 євро.
А вже від вокзалу можна рухатись у місто на метрополітені. Я планувала пробути там добу, тож і проїздний купила на добу, дуже вигідно, 5 євро якщо я правильно пам’ятаю.
Та для початку я зустрілась з мамою, яка погодилась приїхати до мене і ми подались удвох на прогулянку вечірнім Міланом.

Поїздка в самісіньку казку

Відпустка закінчилась і пора повертатись у будні…
Почалась вона у мене не надто добре – через погодні умови скасували авіарейс і довелось перенести виліт на кілька днів.
Тож зі зусиллями, 4-го січня я прилетіла в рідну мені Італію (про це потім). Але затрималась там недовго і вже вранці 5-го січня взяла курс на Німеччину.

вулицями Фрідрісхгафена

По дорозі зупинилась на прогулянку і обід в Австрійському місті Брегенц, що на березі Боденського озера, а тоді ще поїхавши вздовж озера, після обіду дістались до кінцевої мети – міста Фрідрісхгафен.
В такий спосіб впродовж 24-х годин я побувала у 4 країнах.
Озеро цікаве не лише своїми розмірами, а й тим, що знаходиться на кордоні трьох країн.
Місто Фрідрісхгафен дуже миле у своїй суті, аж надто сподобалась красива набережна вздовж озера, однак у цю пору воно практично пустує, оскільки туди з’їжджаються здебільшого у туристичний сезон.

Про квартири, переоцінені речі та сім’ю

Цього року, саме восени, виповнилось 10 років як моя сім’я заселилась у цю квартиру. Подумати лиш – десять років! Така дата… мої батьки так хотіли цього житла – виїхати з гуртожитку, здобути щось своє… Вони вклали стільки терпіння, очікування і життєвих сил в цю купівлю! І от вже минуло десятиліття. Хоч насправді, в житті жодного із нас не назбирається 10 років проживання у цьому помешканні. Та і ми разом узяті як сім’я – не те що року, ми й місяця не прожили усі разом по-людськи в цій квартирі.
Я запитую себе – куди ділось те життя? Заради чого було стільки сил, якщо нам не судилось бути тут разом? В результаті ця квартира стала лише пустим втіленням незавершених мрій, а сім’я здобуваючи щось примарне перетворила себе у спогад.

враження з відпустки та Туреччини…

От я і повернулась з моєї відпустки у сонячній Туреччині. Саме в цю, ще на той час, незвідану країну я поїхала минулого понеділка і пробула там аж тиждень.
Переповідати про буденні аспекти мого перебування там нема аж великого сенсу – типово готель, басейн, якісь різні страви, які одвічно куштуєш і куштуєш, море, пляжі і тому подібне. Варто лиш зазначити, що знаходилась я у невеличкому курортному містечку Сіде, поблизу Анталії, на березі Середземного моря.
На правду кажучи, якби не екскурсії я б мабуть занудьгувала – надто “розслаблений” відпочинок не для мене. За час проживання в готелі обросла поганими звичками – звикла, що ліжко за мною застелять і кімнату приберуть, їсти приготують, тарілки заберуть. Тиждень без домашнього прибирання і миття посуду воно звісно добре, але зараз ой як важко відвикнути 🙂

Цікавинка внаслідок недбальства та чаРівне місто

Рано-вранці ми виїхали із Луцька в сторону Рівненщини. Через годину їзди зійшли з автобуса у Клевані (автобусом з Луцька вартість квитка 23 гривні з людини). На меті було відвідати таке унікальне явище як “Тунель кохання”. Щоправда не знаю що спільного має з коханням ця залізнична колія, що проходить у тунелі з дерев, та все ж хотілось поглянути. Видовище дійсно цікаве та неординарне.
За що було прикро – саме з цих країв блогер Олександра Zarazko, живе за кілька кілометрів від самого тунелю, але зустрітись з нею не вдалось, бо вона зараз на морях. Ну нічого, наступного разу.
Язик не лише до Києва доведе, а й проведе по країні, тому добрі люди підказали як дістатись до тунелю і як потім звідти поїхати. Подекуди також висять таблички-орієнтири: дерев’яне сердечко, пронизане стрілою, яка вказує напрямок.

Миті для вимірювання життя

Я давненько не писала, бо відбувається чимало подій – часу в притик.
Проте нещодавно я побувала у чудовій місцині, про яку і хочу переповісти.
Мої друзі-родичі з Черкащини зібрались великою компанією (20 чоловік) в похід в Карпати і вирішили запросити зі собою ще двох львівських, а ми, звісно що, пристали на цю заманливу пропозицію. Вони з походом пішли, щоправда, аж на тиждень, а мене на стільки робота не відпускає, та на два дні я вирвалась (один із днів причому робочий).
Компанія була різноманітна: мало того, що це така собі збірка областей України: Черкащина, Київщина, Рівненищина, Львівщина, Івано-Франківщина, там були не лише молоді хлопці і дівчата, а й сім’я і одна хороша людина – Микола Михайлович, старший чоловік, людина надзвичайної енергетики і просто-таки духовний лідер. Ним я воістину захоплююсь!
У неділю ця компанія прибула у Львів, а вже звідси ми подались електричкою у Воловець. Зазвичай я терпіти не можу електричок, однак це була моя найкраща поїздка в цьому транспорті – 4 години пролетіли із жартами та сміхом.
Але і прибуттям у Воловець ми не обмежились, бо звідти подались іще вище – у село Колочава. В такий спосіб до переліку відвіданих мною областей додається Закарпатська.

Вихідні з екстрімом і мій перший раз

Тараканівський форт

Отож, я повернулась у Львів після чергової мандрівки. На вихідних я їздила у замок Дубно та у Тараканівський форт, що на Рівненщині.
Я потрапила на цю поїздку? Колись я описувала поїздку на Скелі Довбуша, вона організовувалась клубом активного відпочинку адреналін (KAVA), от і на це раз я натрапила на інформацію від них і погодилась.
В п’ятницю ввечері ми приїхали потягом у Дубно. Ми прибули пізніше за решту групи, тож нас зустріли і повели до села Тараканів та нашого наметового табору, що розташувався безпосередньо на Тараканівській фортеці (так, саме «на», а не «поруч»).
Йшли десь так 6 кілометрів, а то й більше. Дорога спочатку пролягала по Дубно, потім вздовж траси, потім посеред поля, потім банально ліском. Не обійшлось без пригод у перший же вечір: дівчинка, що нас вела помилилась дорогою і ми загубились, вночі, в лісі 🙂 цікаво, словом…

Галопом по країні 3 – столиця Буковини

Отож, продовжую… Надвечір 2-го травня ми виїхали із Кам’янця. Дві години в автобусі і от ми прибули в останній пункт наших мандрів – місто Чернівці.
Для початку нам треба було добратись до готелю і вияснивши заздалегідь як туди доїхати ми очікували маршрутне таксі.
З транспортом у Чернівцях не лише гірше як у Вінниці, але й гірше, ніж у Львові. У них ще їздять старенькі «ЛАЗ-и» дивлячись на які дивуєшся як воно ще їздити може, а також тролейбуси, які щоправда теж не в найкращому стані. Ми прочекали нашої маршрутки майже годину і розпитавши місцевих дізнались, що у вихідні вона майже не їздить, тож надіятись марно і нам довелось скористатись таксі.

Галопом по країні 2 – пункт середньовіччя!

Отож, провівши день і ніч у Вінниці, вранці 2-го травня ми поїхали на автовокзал, де сіли в автобус і вирушили в наступне місто. Кілька годин в дорозі я то читала книгу, то вдивлялась на ще не знані куточки Батьківщини. Проїжджаючи Вінницькою областю я помітила скільки ще по селах стоїть радянських монументів, червоних зірок, тощо – у Львівській області таке демонтували.
Але минули і ті 4 години в автобусі і от ми ступили у наступне місто – Кам’янець Подільський.
Це виявилось тихе, спокійне, приязне місто з якоюсь приємною атмосферою, а ще воно з розвиненою інфраструктурою для туристів – вказівки, хостели, готелі – те, що треба.
Дійти від автовокзалу до старого міста дуже просто – просто крокувати прямо вздовж вулиці Князів Коріатовичів і звертати куди дорога веде.

Галопом по країні 1 – Перлина Поділля

От я і повернулась! 🙂 Оповідаю, як традиційно про мої мандри.
Отож, 30 квітня ввечері я у супроводі одного компаньйона вирушили потягом у подорож. На жаль на момент купівлі були лише верхні бокові плацкарти, тож я зі страшним острахом мусила туди вилізти і якось там заснути. Спала я непогано, але постійно прокидалась, бо непокоїлась, що провідник не розбудить коли буде наш вихід. Але провідник таки розбудив і не звичним грубим провідницьким тоном, а тихо і ввічливо: «я перепрошую, але скоро ваша зупинка, прокидайтесь».
Відтак, 1-го травня о 4:33 я ступила у місто Вінниця.

Цікава іноземна традиція – спробуйте, ану сподобається!

Київ, вересень 2013

Чи не найулюбленішу мою традицію, пов’язану з мандрами, я запозичила в італійців.
У них прийнято відвідуючи нові міста надсилати звідти листівку своїм близьким. І хоч пошта вже не так користується попитом, а її сервіс залишає бажати кращого, там ця традиція досі присутня.
Чомусь мені таке дуже припало до душі і я почала й собі таке робити, хоч і в нашій країні така традиція не дуже розповсюджена. На правду, вартість такої забавки постійно дорожчає (помічаю як виростають у ціні поштові марки), та все одно відвідуючи нові міста шлю вісточку найближчим людям. Але також і собі купляю в цих містах листівки на згадку.

Нова закоханість, мандрівка у Пешт та ночівля у Буді :)

Мені ніколи не було зрозуміло чому якщо святковий день припадає на вихідний, його переносять на робочий, аби продовжити святкування. Але раз така схема діє і я не в силах її змінити – можна з неї користати.
Тому в ці вихідні я здійснила мою мрію. «Ще одну?!» – скажуть постійні читачі блогу. Так, ще одну, бо мрій стосовно мандрів у мене чимало, але я їх стараюсь втілювати в життя. Хоча варто зазначити, що конкретно ЦЯ мрія втілилась в життя завдяки моєму хлопцю, який і зробив мені такий подарунок і поніс більшу частину витрат.
Відтак, у п’ятницю я запакувала валізу, одягла моє старе-добре пальто і вирушила. Ах, моїм критикам: так, пальто у мене старе, вже має 6-й рік, але яка в біса різниця скільки років моєму пальто, якщо я в ньому вже встигла погуляти по Риму, Празі, Венеції, моїй улюбленій Генуї і от по-останньому місту моїх мандрів: Будапешту. Саме про Будапешт і буде мова в даній публікації…

Перекладацький дебют та перукарське мистецтво.

Марко, я, Колет та Майкл

Горло заговорило і то був дебют. Але по порядку.
Горло я полоскала теплою водою зі сіллю, подекуди теплим ромашковим чаєм. Окрім того споживала багато меду (в чаї і навіть так), також допомогли спеціальні льодяники.
У вівторок вранці, 1-го жовтня щойно розплющивши очі я заговорила. Голос був! Чіткий і без хрипоти. Отож одягнувшись я поїхала в «до чорта на кулічики», тобто аж в готель «Рамада», що у Зимній Воді.
У тамтешньому конференц-залі проводився семінар провідного стиліста Майкла Маренко. Прийшла, познайомили і одразу до справи. Почали обговорювати найдрібніші організаційні питання, про що йтиме мова, на що зосереджуватись.
«Запам’ятай, ти – моя тінь. Для тебе не буде існувати нікого крім мене, я ходжу, а ти за мною. Я буду твоїми очима, а ти моїми вухами і ротом. На сьогодні ми з тобою одне-єдине, ти не маєш звертати увагу ні на кого, окрім того, що я кажу.»

Досвід верхньої полиці, враження з столиці і чудові відчуття…

Я повернулась. А була у Києві. То був просто щасливий день… Київ зустрів сонечком, друзі зустріли посмішками, а держ.установа зустріла без клопотів, все вдалось добре.
Але краще по порядку.
У вівторок ввечері (17/09/13) я поїхала у Київ. Спати на верхній полиці – окрема справа. Востаннє я там спала 8 років тому, тому тепер навіть не знала як туди залізти і як там втриматись аби не гепнутись. Проте врешті-решт таки спалось добре. На 9-ту ранку було назначене прибуття. Вранці Укрзалізниця частувала гарячими напоями. Я ризикнула і купила за 4,50 грн каву, однак то була лиш гаряча бурда, яка кавою гордо іменуються, але і це не зруйнувало мого настрою.
Вийшовши з вокзалу почалась прогулянка столицею… Перш за все у Ботанічний сад, потім до червоного корпусу університету Шевченка, а згодом і на Хрещатик. Там зробився привал у Пузатій хаті аби таки чимось поснідати і випити справжньої кави.

Ще одна спроба передати красу Карпат…

Мої двадцять років продовжили своє святкування у мальовничих Карпатах – в суботу, 7-го числа ми у невеличкій компанії близьких мені людей подались у Славсько.
Оскільки поїздка була запланована з ночівлею прибувши до місця призначення ми перш за все поїхали в житло, що вирішили винайняти. Якщо кому потрібно житло у Славську – довідались ми про нього з цього корисного ресурсу.
Оцінивши житло, що повністю відповідало і навіть перебільшувало наші очікування ми подались до крісельної дороги «Захар Беркут», вартість квитка – 50 гривень з дорослої людини (він діє в обидві сторони).
Тож приховавшись до посадки і вмістившись зручніше ми вирушили у 40-хвилинну мандрівку на гору Високий Верх.