Виникла проблема з чоловіками…

«Мене звати Ольга, мені майже 22 роки і я дружу з особами чоловічої статті» – розпочнімо сеанс психотерапії.
У першому реченні ключовий акцент на слові «дружу». Натомість зовсім нещодавно виникла проблема – виявляється є люди, яких бентежить той факт, що 80% осіб з мого оточення – чоловіки.
При чому суть парадоксу полягає в тому, що в мене проблем нема, у моїх товаришів чоловіків проблем наче теж нема, а от людей, які вважають що мною «опікуються» пробиває на турботу і мораль з цього приводу (мовляв що то навколо тебе стільки мужиків вертиться).
Особливо “турботливі” намагаються проаналізувати кожного першого (!), що з’являється в радіусі 20 км і потім лізуть до мене з обговореннями і порадами наскільки він мені підходить (вашу дивізію, вас хтось просить до мене пхатись?!)
А най-найтурботливіші проводять розвідку на рівні ЦРУ по фейсбук сторінці (маразм крепчал и танки наши быстры) Так, товариші, за вами стежать! Ви навіть не уявляєте як вас січуть!
Але що мене найбільше “пре” – це подальші аргументи не спілкуватись з чоловіками, бо “ти ж мужика мучиш” (відітєлі вони мають якісь розрахунки щодо мене, а я собі просто спілкуюсь, так же не буває).

втілення Віри і Посмішок

Вона з’явилась у моєму житті цілком випадково рік тому. Під час першої зустрічі ми пили каву в одній із розкішних львівських кав’ярень, ласували тортом і розмовляли про життя, а потім ще прогулялись містом. В той день я зловила себе на думці, що з цією особою я бачусь вперше, але знайома давно, наче все життя. Наче ми просто переповідаєм одна одній події минулих років, впродовж яких ми не бачились.
За рік мабуть було десятки зустрічей. Пам’ятаю прогулянку парком Франка, італійську вечерю в моєму домі, концерт Океану Ельзи, нічні чаювання в її домі, гостину в мене, італійську піцу в центрі,  листопадову зустріч-замість сесії, прогулянку львівським різдвяним ярмарком, похід в театр, травневу «французьку» каву, озеро. Пам’ятаю смішні розмови про осликів чи про сумочки, що ображаються. Пам’ятаю довгі очікування маршрутки на зимовій вулиці і фрази: «може ми вже на таксі наколядуємо». Пам’ятаю усе усміхаючись.

Уособлення

Від мене до тебе приблизно 5 пісень. І 15 хвилин ходьби спокійним кроком.
Я прокидаюсь вранці для тебе, ти майже дозволяєш мені виспатись.
Ти сприймаєшся мені різними запахами: запахом фарби із принтера, кількома чоловічими парфумами, періодично через димову завісу запахом сигарет.
І на звук я сприймаю тебе по-різному: звучанням мелодії мобільного телефону або ж подзенькуванням стаціонарного. Ти можеш звучати як жартівливий голос того, що сусідній, як надокучливий тих, хто далеко, але найчастіше як приємний тембр того, хто завжди привітний і ввічливо цікавиться як справи, або як нестерпний крик того, хто наче важливіший.
Ти підбурюєш мої давні бажання завести собаку, щоб повертаючись після тебе додому у мене хтось був.
Я інколи добровільно затримуюсь з тобою вечорами, бо з тобою безмежно цікаво.

Шанс на щастя для наступного покоління

Можливо хтось пам’ятає – рік тому, 2-го лютого, була публікація “День, після якого вже не було як колись“, де описано як моя мама поїхала в Італію. Після того практично наша сім’я припинила існування. Суто теоретично допоки не помер тато ми ще існували як сім’я, тільки то вже було не так.
Але сьогодні не про це.
Чи то така іронія долі, чи знаковість, чи просто збіг обставин, однак одна сім’я Врублевських розпалась, а рівно через 14 довгих і складних років появилась інша сім’я Врублевських.
3-го лютого в мого брата народилась донечка. До того я сприймала брата як одружену людину, але в моїй свідомості ще не було думки, що в нього власна сім’я, це усвідомлення з’явилось лиш тепер, бо лиш тепер з народженням дитини це дійсно справжня сім’я, яка ось в ці дні з’явилась разом із дитинкою.
Окрім відчуття щастя, що я стала тіткою, у мене чимало інших переусвідомлень.
Ми з братом вже не «останні Врублевські в родині», бо ось на п’яти нам наступає наступне покоління. І це так дивно: розуміти, що ось я Ольга Врублевська, уже не наймолодша в родині, бо вже на цьому світі є крихітка, яка є продовженням роду.

Я хотіла б Тобі подзвонити…

Я хотіла б тобі подзвонити, чесно. Отак просто набрати твій номер телефону і наче нічого й не бувало, запитати як твої справи. Як справи за останні півроку. За останні півроку у житті всіх нас сталось так багато змін…
Я хотіла б тобі зателефонувати і запитати як ти, де ти і що ти зараз робиш. В результаті, як воно склалось – і що ти зараз робиш?.. Куди тебе занесло?
Я хотіла б, але звісно цього не зроблю. Я знаю, що не бажаєш спілкування зі мною і поважаю причини з яких так сталось, звісно я все розумію і поважаю.

Чужі досягнення для прикрих усвідомлень

Одного дня ти помічаєш, що тебе оточують люди, які пишаються своїми досягненнями. Їх з цим вітають, ними пишаються, вони й самі горді. Ти дивишся на цих людей, на те, що вони вважають досягненнями і подумки говориш собі, що ти це вже проходила. Такі ж самі досягнення були вже і у твоєму житті давно, а  після них ще трапились десяток інших. Різниця лише в тому, що ти це не вважала за великі досягнення і тебе отак з цим ніхто не вітав.
Та ти і розумієш, що і не хотіла аби тебе хтось вітав. Тобі то ніколи не було потрібним.
Та все ж, ти подумки відмічаєш собі, що слова привітання від однієї людини, все ж тобі хотілось би почути. Від однієї лише людини, якщо не слова, якщо не гордість за тебе, то бодай якесь сяйво радості в очах. Ти марно заглядаєш в ті очі і вже давно не помічаєш там нічого, крім байдужості до тебе.

Пробач мені…

Пробач мені, що я на все, що відбувалось і сказалось відповідала мовчанням, або видавала це за жарти, що робляться “по-п’яні”.
Якщо чесно я опинилась в ситуації, якої аніскільки не очікувала і що казати на те все я попросту не знала.
Ти для мене з перших днів знайомства був людиною, якою я вважала розумною, з якою радо спілкувалась, якій довіряла і яку я безперечно вносила у список моїх найкращих друзів. Я й не думала про інше…
Не варто мене ідеалізовувати, бо я не така, як видаюсь і можливо все не так, як тобі самому здається. Можна провести аналіз нашого знайомства і все буде зрозуміло: раптом посеред навчання до групи долучається новенька, яка навчалась закордоном і у функціонуванні українських ВНЗ ще зовсім новачок, тож багато ситуацій для неї незнані і вона постійно когось щось розпитує, тим не менше вона відстоює свою думку про анти корупцію і насмілюється лекції викладачів переривати зухвалими важливими дискусіями – мене і саму б така людина зацікавила.
З таких людей не роблять коханих. Ними захоплюються, за ними спостерігають. Можна дивуватись їхньому мисленню і життєвій позиції, можна за ними спостерігати і чимось їм симпатизувати, але з таких не роблять коханих дівчат. Я та, якою можуть захоплюватись здалеку, бо зблизька помічають, що я звичайнісінька…

Лист до мого залицяльника

Чувак, (дозволь звертатись до тебе саме так, чудовий спосіб зберегти анонімність), знаєш, є такий вислів: «Якщо довго дивитись на дівчину, то можна побачити як вона виходить заміж». І хоч даний пунктик не входить у перелік моїх життєвих прагнень, та все ж доля правди у цьому є.
Те, що ти відчував до мене невідомо яку симпатію мене нічим по відношенню до тебе не зобов’язує. Мене навіть нічим не зобов’язує факт того, що кілька раз ми разом ішли на зупинку маршрутки і ти не сідав на свою, поки я чекала на мою маршрутку. Якщо я вже тобі дійсно так подобалась треба було мати хоча б сміливість запросити мене на каву (часу і нагод було безліч).
Ти не встиг? Це за тебе встиг інший, той з яким я уже понад рік і якого люблю.
І тому, будь ласка, не вдавай зараз із себе жертву з розбитим серцем, якій я зруйнувала життя. Бо повторюсь: я нічим тобі не зобов’язую. У мене до тебе прохання: поводяться НОРМАЛЬНО. Мені було б звісно байдуже як ти ставишся до мене, але принаймні зберігай гідність у колективі, де ми маєм суто ділові стосунки. Тож і не варто уникати мене коли треба поговорити суто по справах. Оці твої видихання, раптові виходи із кімнати і сумно-печальні погляди вже дещо дістали всіх.

Відгукніться, любі друзі!

Коли гроші закінчились станеться щось для чого вони конче потрібні.
Сьогодні мій, не побоюсь цього слова, коханий телефон sony ericsson f100i практично здох.
Служив він мені чудових 5 років, в останні місяці почав дещо глючити і сьогодні його екран мертво згас.
Він все ще лунає, але екран схоже таки відгорів свої останні дні. Пробувала говорити по ньому – звук іде зі значним шумом.
Що гірше – в телефоні були всі мої надважливі контактні дані, без яких я тепер як без рук. Копію якось ніколи не робила (типова думка “та що може статись”).
Зараз доведеться витратитись на купівлю нового телефону (хочу такий самий! 😦 ) і може понесу в ремонт цей в намаганні відновити хоч якісь контакти.
Наразі у мене прохання: напишіть мені у приват (контакт, фейсбук, емейл: olka.byblik@gmail.com )свої телефонні номери, щоб я хоч якось була на зв’язку.
14.03.2014

шкребу грошенята…
Ольга Врублевська

P.S. а от ще одне моє давнє фото з цим чудовим телефоном…

Два слова.

Найкраще новорічне привітання

Є привітання, які сприймаються більше, ніж просто слова. Які в буквальному сенсі перехоплюють дух і зворушують. Які хочеться перечитувати аби ці слова вкотре надихали. Одне з таких привітань отримала вчора. Без сумніву вношу у список одного з найкращих привітань.
Каліщук Тарас – постійний читач блогу, який постійно в приват мені пише свої думки щодо моїх публікацій, з яким ми часто спілкуємось, вчора написав мені це чудове привітання, яке хочеться виставити на загальний огляд.
За згоди автора передруковую:

Детальне роз’яснення мого особистого життя всім заінтересованим

Типовий діалог:
– Оля, а в тебе на пальці правої руки якесь колечко. То щось означає?
– Так, що мені зручно носити колечко саме на цьому пальці.
– Але чому саме на правій?
– Бо в лівій я часто несу якісь предмети, тому  колечко мені б заважало.
– Але ж ти знаєш, що означає носити колечко на тому пальці тої руки?
– Я такими принципами не керуюсь.
– Але то погана прикмета. Кажуть заміж тоді не вийдеш.
– Погана прикмета? От і чудово, знала би раніше, почала б носити колечко на тому пальці ще раніше.
Зазвичай останньої фрази достатньо аби припинити набридливі діалоги. Ні, я дійсно не можу зрозуміти – чому когось постійно має хвилювати те, що в мене перстень на безіменному пальці правої руки? Чому треба приставати з допитами що це може означати, розповідати мені про безглузді забобони? Та в мене той перстень там відколи мені виповнилось 17 років! А в останні півроку всі почали над уважно його помічати висловлюючи теорії що ми з моїм хлопцем можемо собі планувати.
І врешті-решт – ЧОМУ КОГОСЬ ПОСТІЙНО МАЄ ГРЕБТИ КОЛИ Я ВИЙДУ ЗАМІЖ?

Заява для моїх друзів, родичів та близьких

Мої дорогі!
Хочу Вам повідомити заздалегідь, що цього року я не робитиму нікому традиційних подарунків на Миколая. Відверто назву банальну цьому причину: мої фінанси не те що «співають романси», вони виють як аварійна сигналізація тривоги (через понесені минулого місяця екстраординарні витрати).
Попрошу не ображатись цього року за це і прийняти до уваги цей фактор, аби й ви не робили мені подарунків.
Для тих, які все ж хочуть зробити приємне: не варто на мене тратитись – цілком достатньо буде кількох мандаринок чи трішки солодощів. Люб’язно запрошую вас до себе на чай з печеням, після 27-го грудня (в дні до того я матиму серйозні невідкладні справи).
І ще для особливо наполегливих, які щороку не зважаючи на все прагнуть зробити мені вражаючі подарунки – не варто нічого купляти, матеріально я всім забезпечена. (Радше можете добровільно долучатись до оплати моїх приху… кхм, надмірних комунальних платежів. 🙂 )
15.12.2013

Щиро ваша,
Оля.

В цей день я могла б…

До цього дня я могла б готуватись заздалегідь. Я могла б заощаджувати грошей, ходити крамницями, довго обирати аби таки придбати Тобі якийсь дуже хороший подарунок, так аби бути певною, що саме цей подарунок найліпший, бо Ти заслуговував би лиш на найкраще.
Коли Ти б вже заснув я б пішла на кухню. Я могла б не спати за ніч «до», аби як сюрприз приготувати для Тебе той наш з Тобою улюблений торт.
Я могла б прокинутись рано-вранці, зайти до твоєї кімнати і бути першою людиною, хто привітає Тебе, обніме і скаже теплі слова. Я б вручила Тобі той подарунок, але точно б знала, що мої слова для Тебе важливіші за будь-яку річ. То був би хороший початок Твого дня, перед тим як усі почнуть телефонувати, щоб висловити свої вітання.

Найогидніший день – встановлення коли нам сумувати і пам’ятати

О, я воістину завжди дивуюсь тим виразам облич з якими люди 1-го листопада ідуть на цвинтар!… Всі такі сповнені болю, печалі, суму за померлими… Всі такі праведні та чесні зі свічками в руках!…Та ви ще вчора навіть не думали про своїх померлих близьких! Вам ще вчора була байдужа як і їхня душа так і молитва за неї! Ще вчора ви навіть не подумали про них, ну звісно, а сьогодні вас усіх переповнює «вічна пам’ять», всі сьогодні «з болем у серці та молитвою в душі». Це для чого?! Для того, щоб завтра можна було б комусь знайомому сказати: «О, ну так… вчора були на цвинтарі…»?! Адже звісно, думка живих про ваші поступки куди цінніше душі мертвих, що ж вам з неї взяти?! Суспільство лицемірів, інакше і не скажеш.

Щодо судження «жінкам потрібні лише гроші»

Адресовано особисто кожному чоловіку, який так стверджує.

«Їм потрібні тільки гроші» – слова схожого жанру неодноразово доводиться чути від чоловіків про жінок. Здається такі от розмови мене довели до останньої краплі і тому я хочу висловити своє з цього приводу. Спочатку була ідея написати публікацію на тему «чого хочуть жінки», але лиш цей фактор грошей вартий такого обговорення, що вириваю його з контексту і поміщаю в окрему публікацію.
Так от, перш за все хочу зазначити, що не буду всіх вирівнювати під один стандарт «всі так кажуть», або «всім потрібні», бо і серед чоловіків і серед жінок є винятки, тому з цього приводу я буду висловлюватись загалом.
Найперше, що впадає у вічі – чоловіки, які мають гроші не починають цих філософій про те, що от такі вони є, всім їм від нас одне багатство треба. Натомість ті, які їх не мають починають розводити полеміку з цього приводу.
Інше діло – поглянути чому ці чоловіки не мають грошей. Дуже часто це розповсюджена ідеологія звичайнісіньких ледацюг, які до роботи не мають ніякої волі, «дівку завести охота», але це «занадто напряжно» тому як наслідок починаються всі ці нарікання, що зараз жінки пішли страх які поганючі і що крім багатств їм нічого не треба.

Методичні вказівки людям, які ниють про нестачу часу

Останнім часом на мене посипався ледь не від кожного першого просто таки шквал скиглення. Здебільшого причина в нитті всіх одна: «я не маю часу, мені треба так багато всього зробити, я нічого не встигаю, в мене так багато справ, часу нема, вночі не сплю, не даю собі ради, йо-йо-йо-йой».
Значить так, шановні – ВИ МЕНЕ ДІСТАЛИ!
Якого милого ви мені скаржитесь? Думаєте я вас жаліти буду? Та дзуськи, я нікого не жалію. Я – не людина до котрої можна звертатись аби просто разом похникати. Я звикла діяти за конкретною схемою: є проблема – намагаємось її вирішити. Тому для вирішення ваших проблем можу дати наступну розраду.
Насамперед, задайтесь запитанням – в чому проблема відсутності часу?

Щастя знайшло добру людину і які відчуття від радості інших.

Коли раптово тебе настигає звістка про те, що дорога тобі людина щаслива з’являються крила за спиною. Здається власним перемогам у житті не так тішишся, як цій звістці.
Цілий день носишся в цьому стані ейфорії і розповідаєш усім:  «Пам’ятаєш я тобі розповідала про… ? так от, ти не уявляєш, що трапилось!» іншим людям, звісно же ж, байдуже. Вони не знають про кого йде мова і їм якось нічого не зміниться. Але ти не можеш не ділитись цією інформацією життя іншої особи – бо ця особа тобі надто цінна.
Перемотуєш безперестанку в голові кілька єдиних почутих речень і не припиняєш тішитися. Найбільше значення прожитого дня полягає саме у одержаній звістці про те, що хтось щасливий. Серед всіх проблем і негараздів які можуть існувати актуально в тебе, все блідне на фоні отриманої новини.

Шановні читачі!

Спілкуватись з вами усіма поза межами блогу мені ДУЖЕ ПРИЄМНО.

Трапляється, що  в соц.мережах Контакт або Фейсбук до мене долучаються у списки друзів , але даруйте я відхиляю незнайомців. Тому, якщо вирішуєте долучитись і спілкуватись, будь ласка вкажіть, що ви є читачем блогу.

Також зазначу: задля певності, що повідомлення дійде до мене пишіть на електронну адресу:  olka.byblik@gmail.com.

Рада спілкуванню і тим теплим речам, що ви мені пишете. Дякую, що читаєте.

Щиро ваша,
Ольга Врублевська.

нахлинуло.

Вечір. Темний перевулок, дедалі частіше такими лажу. На вулиці так темно, що мимоволі зупиняюсь аби вгледітись куди ж мене ноги самі несуть. Така страшенна холоднеча, що пронизує аж до кісток. Хоча, ймовірно причина холоду інша. Мої сполохані думки шукають притулку на якійсь черговій радіохвилі. Починається ця пісня “…а я по землі поміж дерев ступаю…”
Крок пришвидшується, стає світліше і видно куди йти. Доходжу до рідної вулиці, а там сусід припарковує свою автівку. Таку схожу автівку!.. Сусід киває в знак вітання, його ім’я і його авто багато що нагадує… Пісня в вухах кричить свій останній куплет, а ноги несуть до будинку. От вже і дім – там можна сховатись. Від людей, від авто, від музики, але не від спогадів…

Захоплення, втрата і важлива людина

Присвячується неповторній Людині. Читати водночас з піснею, що внизу.

Я не пам’ятаю миті коли я так почала захоплюватись тобою. Скільки пам’ятаю себе, стільки я й тобою захоплювалась, зі самісінького дитинства. Ти завжди була такою екстравагантною, неординарною, самовпевненою, прямолінійною, особливою, цікавою. Ти завжди була в центрі уваги. Ти ніколи її не привертала, але увага шукала тебе. На тебе неможливо було не дивитись. Ти залишалась незбагненною для усіх і всіх часто дратувало, що ти поводишся лишень так, як сама вважаєш за потрібне. Як ти мене цим захоплювала! Зі самого дитинства я дивилась на цю чудо-дівчину, яких більше в цьому світі нема. Я не заздрила, я не прагнула бути такою як ти, бо знала, що це не можливо – таких як ти Господь у світ шле лічені одиниці. Я просто захоплювалась…

Про людей, які мене читають і що таке я пишу.

Ми блогери всі тут пишемо, викладаємо частинку себе, а хто цю частинку нашого єства приймає навряд чи знаємо. Ми часто не знаємо хто ці люди, які висновки вони роблять з наших дописів, що наші слова для них значать і чому вони вертаються сюди аби знову нас прочитати. Ми не знаємо, чому та чи інша людина стає постійним читачем і що вона знаходить у тому, що ми пишемо. Для когось це просто аби провести час, хтось у блогах шукає якоїсь істини, однодумців, хтось захоплюється, у всіх все по-іншому. Ми пишемо свою душу, а хто ту душу читає хтозна. Лиш факт того, що те що ми пишемо читається кожним індивідуально. Кожен по-своєму це сприймає. Бо то як дивитись на пейзаж – кожен милується чимось іншим. Ми вкладаємо зміст в одні слова, а хтось його знаходить в інших.
Людей, які мене читають я ділю на три категорії.

Очі бояться, а руки все зроблять.

Моє останнє фото з бабцею. Єдине цифрове фото з нею.

Пам’яті моєї бабці присвячується