Воля почуттям

Я прокинулась досвіту, із приходом медсестри. Процедура стандартна: тиск, температура, крапельниця.
А десь за дверима всі шуміли, говорили, сміялись і жили. «Вітаю зі святом!»; «Добрий ранок, зі святом Вас!» «Вітаю-вітаю, і Вас!»; «Дівчатка, то ж Ваше свято! Вітаю вас!» вітаннями обмінювались між собою усі: лікарі, медсестри, санітарки, породіллі. І так впродовж цілого дня.

Час таки минає

Ось і завершився рік, завершення якого здавалось просто неможливим.
Він був безкінечним, довгим і пекельним.
Коли я потрапила в лікарню, мій чоловік використав усі свої відпускні дні, щоб бути поруч і доглядати за мною. А потім не було можливості податись у якусь відпустку, хоча направду вона б нам була доречною. Доводилось користати з державних вихідних і тим самим робити «нетривалі вилазки» просто, щоб змінити обстановку і податись кудись геть з дому.
«Дочекаємось завершення року, а там»…
Коли мене виписували, все що мало будь які часові терміни звучало як вирок.
«Щотижня здавати аналізи, через місяць такого режиму – здавати аналізи щомісяця. В липні пройдете знову перевірку. І потім знову на перевірку десь у жовтні».

Про жахи і позолоту

У храмі біля мого дому красива мармурова підлога. І табличка на стіні, кому ми дякуємо. Окрім таблички, яку помітять не всі, перед парафіянами була оголошена подяка за щедре спонсорство, ой даруйте, в церквах спонсорів нема, там «пожертви». Той же благодійник організовував за власний кошт бажаючим парафіянам цього храму поїздку у якесь святе місце на Львівщині. А те, що в цей же період була передвиборча кампанія і він балотувався по нашому мажоритарному округу – то мабуть просто співпадіння обставин, не більше.
Такі співпадіння дуже дієві, скажу я вам. Моя бабця от їх оцінила. Казала, що за нього голосувала, адже он скільки «для людей робить».
Знаєте, я за своєю суттю мабуть доволі везуча людина. Не зважаючи на чимало поганого, за 25 років у лікарнях практично не була. У січні 2016 була госпіталізована на кілька днів з харчовим отруєнням, але це була справді хороша лікарня. Наївно здавалось що так воно всюди.
Цього року моя наївність розвіялась.

Так як є

Минуло літо. Пройшло швидко і нехай. Літо про яке практично нема що згадати, яке хочеться забути і яке скидалось на один довгий суцільний день, наприкінці якого я йду звичною дорогою з роботи додому.
Минулого тижня мені виповнилось 25. Доволі дивно коли ти не відчуваєш з приводу дня народження взагалі ніякої  радості, а й навпаки навіть перебуваєш у паскудному настрої, попри намагання оточуючих розвеселити, підбадьорити, привітати.
Вперше за 10 останніх років в мій день народження ми з моєю мамою були разом (в одній країні себто, під одним дахом). Власне, насамперед через те, що вона спеціально заради цього дня залишилась ми і мали міні-святкування. Святкувати не дуже хотілось, але інакше я б і так просиділа вдома, ймовірно в сльозах, а так мала вечерю в колі найрідніших людей, які останні пару місяців постійно за мене переймаються і терплять мене, попри мою нестерпність. Спілкуються, попри часто невдоволений настрій і намагаються говорити навіть тоді, коли я мовчу у відповідь. Їм окрема подяка.

Довше, ніж сама вічність

У моїй підсвідомості зберігаються книги. Величезні томи, ніким не прочитані. Книга за рік. Я їх веду з того дня, як тата з нами нема.
Я записую все пережите у ці книги. Як спочатку після його смерті було важко без нього, як я за ним плакала, як було по-дитячому страшно, якою потрібною була саме його підтримка, як мені розбивали серце і як я досягала моїх успіхів, як я вчилась любити і ненавидіти, як я вчилась прощати і забувати, як я здобувала життєвий досвід і розуміла з точки зору прожитого його, як боліло, що він не був присутнім на весіллі у брата і як щемить у грудях, що він не може бавити свою маленьку онуку, і як хтось такий схожий на нього втішає мене у житті, я записую якою я була самотньою і як я віднайшла надію в житті.
Я вірю, що ми з ним неодмінно зустрінемось. В якомусь іншому світі, чи іншому житті, чи іншому вимірі, чи в іншому тілі чи за інших обставин, але ми ще обов’язково зустрінемось. І я розповім йому все те, що зберігаю у цих підсвідомих книгах і про що не говорила іншим. Я переповім йому кожен рік, кожен день і кожну мить туги за ним. Ми говоритимемо про все довго-довго. Дуже довго. Ми говоритимемо довше, ніж триває сама вічність.
Це буде колись. А сьогодні я починаю мою десяту книгу:

Любий тату, сьогодні виповнюється 9 років як тебе нема з нами…

12.03.2016

Світ духовний, приязний і відкритий

Вранці 5-го вересня ми спланували поїздку у Мцхету – так звану духовну столицю Грузії.
Це зовсім невеличке містечко, що до 5-го століття було столицею Грузії, однак для грузинів воно має велику цінність і вони самі називають його духовною столицею. Коли ми говорили, що плануємо відвідати Тбілісі, нам всі як один казали: Тбілісі то таке, а от в Мцхету обов’язково поїдьте!
З Тбілісі в Мцхету їздять маршрутки, і це недалеко, однак халепа в тому, що головна архітектурна пам’ятка знаходиться за межами Мцхети, на крутій горі і заїхати туди можна лише на таксі.
На вокзалі нас, роззяв які розпитували де тут маршрутка їде, підловив таксист і запропонував завезти. Одразу почали уточняти з ним щодо ціни (адже не секрет, що в цьому світі окрім загальноприйнятих існує ще дві раси – бюрократи і таксисти, перших я ненавиджу, а других остерігаюсь) і підрахувавши, що його пропозиція дуже навіть нормальна погодились.
А вже в машині розговорились і вирішили, що окрім поїздки в Мцхету і монастир Джварі він нас завезе також в Уплісціхе, вартість майже та сама.
При розмові з’ясували, що його звуть Георгій, а оскільки на Георгіїв нам у Грузії щастило, ми пройнялись вірою до цієї людини.

Суть молитви

Мене оточують праведні люди. Вони розповідають іншим про те, скільки часу дотримуються посту, не забуваючи хизуватись абсолютною відсутністю м’яса чи жиру і при нагоді зі скривленим носиком кажучи іншим: “ти що? з’їсиш оцей шматок ковбаси? а я от пощу”. Вони розповідають скільки раз вклоняються буцнувши лобом об підлогу і як довго вистояли в черзі до сповіді, а потім ще стільки ж на колінах перед священником нашіптуючи про кожного вбитого ними комара.
Я не їхнього рівня. Нехай простять мені священнослужителі, що читають цей блог, але я не бачу у цьому сенсу.
Мені здається (і нехай це буде тільки моїм поглядом), що суть молитви полягає не в тому які слова ти кажеш, скільки віршованих звертань (написаних кимось іншим) до Бога ти знаєш напам’ять, скільки раз ти здатен теребити у руках намистини вервиці, від скількох страв ти відмовляєшся, як довго ти здатен простояти на колінах чи як ревно ти б’єш поклони. Я не бачу потреби у діяннях, яким відсутнє пояснення і усвідомлення з боку людини, що їх чинить, і які зухвало виставляються на показ іншим.

«Бог помер»

Одразу зазначу, що слова заголовку не мої, це я цитую. Це не єретичне оголошення. І це не цитата філософської концепції Нітцше. Це цитата з відомої у 70-ті роки італійської пісні групи Номаді, яка так і зветься «Бог помер», і вона теж не пропагує нічого поганого, радше навпаки. Це пісня про суспільство у якому померли цінності. Про суспільство, яке втратило прагнення, де правлять пагубні звички, де люди йдуть дорогою «що веде в нікуди». Дуже розумна пісня, саме звідси і назва, Бог – як найбільша цінність і суспільство, що ці цінності втратило.
Вона мені згадалась саме у ці дні, коли більшість людей вітається «Христос народився», бо в мене в ці дні сталось кілька прикрих випадків, де задіяні наче й сторонні люди, але чомусь спостерігаючи за ними мене щось болісно вразило…
І коли ці люди мені казали «Христос народився», мені хотілось їм відповісти: «А де ж він народився?» бо якщо ти в щось віриш, тим паче в щось світле, говориш про народження спасителя, то здається мені, що насамперед щось світле має народиться в твоєму серці.

Українське сучасне та минуле і про світло душевне

Про фільм «Поводир» не чув мабуть що глухий. Я начиталась і наслухалась стільки про нього, що не подивитись не могла.
Хотіла написати сюди відгук про фільм, але не буду. Бо обдумуючи різні епітети не знаходжу доречних – краще один раз поглянути, аніж сто раз про нього почути. Тому просто підіть та погляньте. Це все. Без гучних закликів, просто погляньте, ви мусите.
Єдине, що скажу – кіно українське, вартісне, сильне. Можливо його не оцінять інші, але перегляд таких фільмів дає знати, що в нашого кінематографу є майбутнє.

Те, що варте уваги.

Посеред проблем, що наповнили мої будні минулого тижня було те, що добряче мене відволікало і зацікавлювало – книга «Щоденник Анни Франк». Це історія єврейської підліткової дівчинки з Голландії, яка переховується з батьками у сховищі понад два роки. Впродовж цього часу вона вела особистий щоденник із власними спостереженнями, переживаннями, думками.
Прочитане справило на мене дуже сильне враження. Так вже є, що книги, які описують події другої світової мене дуже зацікавлюють, однак навіть попри те, що йдеться про події Голокосту, про війну, мені припало до душі саме те ЯК вона писала.
Мені порадили прочитати цю книгу, мотивуючи, що я помічу певні схожості між мною та авторкою. Так власне і сталось, багато думок Анни відповідали моїм підлітковим переконанням, які і стали моїми життєвими принципами. Тож багато в чому я наче читала історію себе самої.
Я звісно не переживала війни у сховищі, та я свого часу жила в маленькому забутому Богом і людьми селищі, де також почувалась найсамотнішою людиною у світі і не мала з ким поговорити про мої життєві переконання, про мої стосунки з рідними, про моє ставлення до оточуючих людей, про мої думки щодо подальшого життя.

Я не вірю в президента

Я не дивилась інавгурацію президента. Чимало моїх знайомих через це відмінили справи, бо треба сидіти перед телевізором і дивитись. Деякі з цих знайомих навіть дивувались мені – як я можу виконувати мої справи і пропустити онлайн перегляд цього дійства.
А у мене були мед.процедури і тому я на перегляд усіляких церемоній просто болт забила.
Чесно? Мене все дратує. Мене дратує, що люди кажуть: «ну тепер в нас все має бути шоколадно», що всі чекають наче він стане рятівником і всі тепер заживемо добре.
Шановні, в 2004-му році всі керувались принципом: «Ющенко прийде – порядок наведе», але ж так не сталось. Тепер ви хочете цей принцип застосувати до нового президента? Та не буде аж так.
Ні, я не маю нічого проти Порошенка. Я навіть скажу чесно, що голосувала за нього, бо він мені видався розумною, адекватною, дієздатною людиною, яка має відповідний досвід для вирішення справ. Але я не вважаю, що він зараз може клацнути  пальцями і все буде добре.
Бо я все ще притримуюсь думки, що більшість залежить від людей.

Молитва за Україну за межами країни

До мене звернувся український священник, що проживає в Італії з проханням виконати переклад однієї української молитви, оскільки організовується літургія, в якій приймуть участь священники України та Італії з молебенем за мир в Україні.
Безперечно мені це видалось цікавим, оскільки я вже хоч і не емігрантка, та все ж душевно почуваюсь частиною нашої української діаспори беллунезе, та і переклад молитви цікавий досвід для мого фаху.
Отож, виконавши переклад вирішую розмістити його в себе на блозі, раптом ще комусь з українських емігрантів в Італії знадобиться. Додаю також текст оригіналу.

Молитва митрополита Андрея Шептицького
за кращу долю українського народу

Історія життя хорошої людини з важкою долею…

На моєму під’їзді висить вивіска «ремонт взуття», на яку я часто позираю і усвідомлюю, що мабуть колись її приберуть, бо майстерні там уже немає. Та я хочу, щоб та вивіска залишалась – по-перше – це зручне пояснення для інших «той під’їзд де вивіска», а по-друге – вона мені нагадує про людину яка і працювала в цій майстерні: старого Леоніда Григоровича.
Я не пам’ятаю його прізвища, про нього завжди всі казали «майстер», або «старий» – це слово щоправда звучало з повагою до віку цієї людини і його працелюбності. За союзу він працював начальником на взуттєвій фабриці, потім на пенсії мав свою майстерню, як же він робив взуття! Така робота служила надовго.
В старого, щоправда, була нелегка доля. Дружина померла, син став алкоголіком і на фоні цього калікою – донька віддала його у психічну лікарню. Старий забрав звідти сина, доглядав, виходжував. Помочі не мав від нікого – внучка відцуралась. Я зустрічала його часто ввечері – коли люди йшли з вулиці в дім він, щоб поменше людей бачило його горе, вивозив на колясці сина на вулицю і на костилях наново вчив його ходити.

Ритуал прибирання та особисте відродження

З усмішкою спостерігаю за «передвеликоднім флешмобом», що зараз масово у Львові – люди прибирають помешкання, прилеглу територію, а продавці наводять лад у себе в магазинах. Я від цього відвикла, адже в Італії такого не прийнято. Ми з мамою завжди прибирали наше помешкання, та мене усміхає саме те, з якою масовістю це робиться.

Я пам’ятаю, як мене повчала моя покійна бабця, дуже побожна жінка, що Воскресіння Господнє – це свято, що вказує на перемогу життя над смертю, на наше відродження і що навіть природа перероджується після цього свята. Тому до цього свята треба і самому «відродитись» – бути чистим і у душі, і в домі.
Вперше в житті я залишилась сама. Тож однієї вільної суботи я закотила рукави і почала наводити генеральне прибирання в помешканні, де живу. Зазвичай в мене чисто, проте генеральне прибирання – це інша справа. І йдеться не про те, чи я вірю в те, що мені казала бабця, бо якісь раціональні голоси мені казали: «свято настає будь-де: і в неприбраному домі, і в чистому», однак для мене це був справжній ритуал прибирання. Коли я вже втомлена все ще натирала до блиску вікна, мені здавалось, що я на коротку мить повернулась в ті часи, коли ще бабця мені розповідала про важливість прибирання перед цим святом. Це було настільки приємне відчуття – наче вона досі зі мною, що припиняти прибирання в той день мені попросту не хотілось.
Цього року в мене особлива Пасха, моє особисте відродження. Вперше за 7 (!) років я буду на Пасху в Україні…

Тягарі сповіді.

Я щонеділі ходжу до церкви. Я доволі віруюча людина, і йду туди не від релігійного фанатизму, а радше тому, що мені придає певного душевного спокою тамтешня обстановка. Уникаю поділів «греко-католики» «православні», бо вірю в Бога, а не в церкву. От і кажу завжди: «Бог – один, а ми шукаємо різні шляхи до нього».
Я намагаюсь дотримуватись посту як виявлення силі волі, та й інших релігійних обрядів дотримуюсь.
Один з них – таїнство сповіді. Згідно встановлених принципів хоча б раз в рік та у передвеликодній період прийнято сповідатись. І з цим в мене виникає чим раз тим більше проблем.
Сповідь – річ дуже корисна. Це дає насамперед нагоду на хвильку спинитись, озирнутись, задуматись про своє буття, про зроблене в житті. Завдяки цьому є можливість переосмислити зроблене і визнати перед собою власні помилки, наважитись признати, що десь було вчинено невірно. Це спроба переусвідомити себе і постаратись покращитись. Для цього процесу треба відповідно підготуватись – озирнутись назад і зібрати ті тягарі, що сповнюють.

Яка ваша реакція на смерть? Висновки з болю інших.

На початку листопада мене сколихнула звістка про смерть однієї знайомої. В принципі особисто мене з нею нічого не пов’язувало, але вона була хорошою знайомою моїх батьків, бувало допомагала їм в деяких справах. З того що я знала про неї було достатньо аби стверджувати, що то хороша жіночка.
І от у віці 50-ти років вона померла. Окрім її несподіваної смерті мене більше зачепив факт, що не так давно вона проходила лікування безпліддя і таки в результаті рік за роком народила двох діточок. Вони і були першими про кого я подумала коли довідалась про її смерть.
Тепер хочу цю ситуацію розглянути з двох поглядів.
Смерть людей. Зазвичай коли нам кажуть про несподівану передчасну смерть якоїсь людини ми лишень хитаємо головою, співчуваємо, філософськи стверджуємо, що «не знати де і що нас чекає». Гадаю в багатьох, кому повідомляли такі звістки про когось знайомого були схожі думки. Таке триває допоки щось не трапиться…

Найогидніший день – встановлення коли нам сумувати і пам’ятати

О, я воістину завжди дивуюсь тим виразам облич з якими люди 1-го листопада ідуть на цвинтар!… Всі такі сповнені болю, печалі, суму за померлими… Всі такі праведні та чесні зі свічками в руках!…Та ви ще вчора навіть не думали про своїх померлих близьких! Вам ще вчора була байдужа як і їхня душа так і молитва за неї! Ще вчора ви навіть не подумали про них, ну звісно, а сьогодні вас усіх переповнює «вічна пам’ять», всі сьогодні «з болем у серці та молитвою в душі». Це для чого?! Для того, щоб завтра можна було б комусь знайомому сказати: «О, ну так… вчора були на цвинтарі…»?! Адже звісно, думка живих про ваші поступки куди цінніше душі мертвих, що ж вам з неї взяти?! Суспільство лицемірів, інакше і не скажеш.

Метафора освіти: Важливість кількох крапель в житті рослини.

з професором Массенцом – 09.05.2013

Цікавий статус з’явився цими днями на фейсбуку в одного з моїх улюблених колишніх викладачів (з інформатики). Та яке там улюбленого – це був один з викладачів, які відіграли значну роль в формуванні моєї особистості.

«Одна з речей, що робить мене щасливим, дуже щасливим, це знати, що якийсь молодий студент завершив свій процес навчання з дипломом коледжу, чи університету, чи просто досягнув своєї мети. І якщо я з тим студентом проводив час – щастя експоненціально зростає. Це наче дивитись як рослина, якій ти налив трохи води – квітне.

Вкотре питання, незбагненне іншим та ціль, щоб прокидатись вранці

«…Я не розумію. Тут має бути щось дійсно дуже серйозне. Якщо ти прожила там шість років, звиклась з усім, вивчила мову, познайомилась з багатьма людьми, закінчила навчання, якому присвятила не один рік… то тут має бути щось надто серйозне, щоб просто так абсолютно все це залишити і повернутись сюди…»

Це ще одна цитата ще однієї здивованої людини. Пробую пояснити всю «серйозність». Насамперед, розіб’ю думку багатьох романтиків, які уявляють, що я повернулась сюди причиною у велике кохання. Ні, романтика у мені відсутня. Я виїхала в Італію у віці 13-ти і повернулась звідти у 19, за цей час ніяке кохання в мене не заклалось аби так впливати на мої рішення.
Для того, щоб я пояснила мені потрібно, щоб кожна читаюча особа увімкнула свою уяву і уявила на собі ВСЕ, що я зараз опишу. Увімкнули? Тоді поїхали.
У вас є ціль, задля якої ви прокидаєтесь вранці? Ні, не ціль дожити до суботи чи поїхати влітку на море. Не примарна ціль, щоб знайти велике світле кохання. А справжня, конкретна ціль задля якої ви прокидаєтесь вранці. Те, заради чого ви все у своєму житті терпите. Те, що єдине вселяє у вас сили у найгірші миті. Те, на що ви скеровуєте всю свою діяльність.

ДАЙТЕ ШЛЯХ МОЛОДИМ!

В поїздці, у яку я недавно їздила керівником групи був хлопець 19-ти років. Коли я це довідалась, то вельми втішились. Молодий, а працює, це добре.
Я знаю по собі та по багатьом знайомим, що молодій людині важко реалізувати себе. Важко аби тобі довірились та доручились, бо юний вік для усіх становить стереотип недосвідченості та некомпетентності. Люди воліють мати справи зі значно старшими людьми, вважаючи їх більшими професіоналами.
Моя далека родичка молода лікарка. Вона не лише першокласний кардіолог, а й хороший спеціаліст в інших медичних галузях. Розповідала, що перше враження людей, які до неї приходять, – зневіра. Інколи й просять старшого лікаря. А даремно, бо людина цілком своїй справі віддана.
Молода людина, яка хоче працювати, прикладає зусиль та старань, а подекуди це марно.

Ви і так знаєте, що треба. ДІЙТЕ!

Не очікувала, що стаття «Епоха ділового ідіотизму, впаювання непотребу і відмова від життя» викличе такий сплеск емоцій у відгуках серед читачів. У всякому випадку, дякую за кожен відгук. Один особливо припав до душі, та навіть навів на роздуми оповісти трохи у цій публікації. Мені цей коментар читався з інтонацією крику, обурення, наче з останніх сил. Принаймні я такий вміст вкладаю у прочитані слова. Тому що так, набридло.
Коментар Олександра (Alex_V), передаю дослівно:

Очі бояться, а руки все зроблять.

Моє останнє фото з бабцею. Єдине цифрове фото з нею.

Пам’яті моєї бабці присвячується

Боротьба за життя

Інколи в мене виникала думка, що єдине живе в цьому світі, яке відчуває хоч якусь тай потребу в мені – то мої п’ять вазонів. Бо я їм була потрібна для життя, аби поливати.
На щастя, з часом така моя думка змінилась, але до моїх рослин я досі прив’язана.
Одна з них – моя орхідея.