Півстоліття незмінності

Якби стіни могли говорити, вони б розповіли про усіх, кого пам’ятають. А пам’ятають вони чимало.
Сюди вселились рівно 60 років тому!.. Понад півстоліття в одній квартирі, щоб повертатись сюди, покидати її, повертатись знову, і врешті-решт таки покидати.
Тут народжувались, жили і помирали, знаходячи останній пристанок на цвинтарі за кілька вулиць звідти.
По цих сходах бігли дитячі ніжки, ними важко зносили вниз труни, по них досі ступають ще бадьорі старечі ноги.
А ця квартира просто уособлення беззмінності. Бо навколо неї міняється все і всі старіють, а лиш вона така сама незмінна. Вічно холодні стіни ще австрійської будівлі мовчать, а якби вони тільки могли говорити, то розказали б про всіх хто тут жив. Про ту, хто мала сім’ю та постаріла в самотності. Про тих, хто тут народився та помер не постарівши. Про того, хто тут був немовлям, а тепер сюди приїжджає лиш інколи. Я вірю, що стіни усіх нас пам’ятають.

Про закоханість у Першу столицю

Нарешті зберусь зі силами (чи то радше з часом) аби переповісти про мандрівку у Харків, яка трапилась 3 місяці тому.
«Першою столицею» я марила вже давно, а тим паче що у мене там є колега, який мене вже не раз запрошував. Власне, коли я йому сказала, що квитки придбано, то його радості  аж настільки не було меж, що я вперше спостерігала, як моїй подорожі хтось радіє ще більше, аніж я сама. Люб’язність Сергія теж виявилась безмежною: «так давайте я вас на вокзалі зустріну»; «так давайте я вам сам квартиру пошукаю де зупинитись»; «так давайте я вас підвезу»… але скромно відмовивши зустріч було погоджено аж на наступний день.
Прибувши ввечері у Харків зі Сум все складалось не найкращим чином: міні готель чи то радше вийняті нами апартаменти виявились у майже жахливому стані (майте на увазі такий собі Margo hotel – відстійне місце, що не вартує ні гривні).

Сумка з казкою та добром

У таку похмуру погоду за вікном хіба лиш згадувати про минулі подорожі 🙂 тим паче, що у минулій публікації я згадала про мій візит у Суми і пообіцяла переповісти.
Так от, користаючи з того, що у жовтні прибавився офіційний вихідний, та й випав він на п’ятницю, гріх було не запланувати мандрівки Україною.
Вибір пав на Харків, про який я марила давно, але коли їдеш на таку далеку відстань, то хочеться й заодно якесь інше місто відвідати.
Довго думала і шукала як поєднати маршрути, врешті вихід знайшла. Маршрути, які я пропоную не найекомніші по грошах, за цим шукайте по інших сайтах, бо для мене найважливішою є економія часу.
Тож виїхавши 13 жовтня зі Львова, вдосвіта 14-го ми були у Сумах. Маршрут зі Львова можу запропонувати такий: Львів-Київ (потягом Інтерсіті о 17:20, довелось з роботи на годинку раніше відпроситись), прибуття у Київ о 22:20, годинка чекання, а далі після 23-ї з Києва є потяг напрямком у Лисичанськ зі зупинкою у Сумах. В дорозі 5,5 годин, у Суми прибули ні світ, ні зоря. Квитки на потяг до Сум недорогі, я ще переймалась, бо в неті багато начиталась мовляв потяг у дуже жахливому стані, не знаю як плацкарт, але купейний вагон був цілком пристойний.

Життя серед хламу

Нещодавно наш офіс переїжджав в інше приміщення. Адреса та сама, а от корпус інший. І звісно найбільша проблема всіх переїздів: перевезти речі.
І хоч папки з документами у мене не виклали проблем і я їх швиденько запакувала в картонні коробки, то найбільше часу довелось потратити на письмовий стіл і купу дрібненьких штучок, які встигли накопичитись “навколо мене” за період роботи в цьому офісі.
Власне, тоді я і задалась питаннями, що спонукали мене до написання цієї статті.
Я спробувала уявити: а що ж би було якби мені довелось переїхати з квартири? Я з жахом уявила скільки всяких речей в мене накопичилось і якби мені їх довелось запаковувати…
І тут на сцену потрапляє інша історія. Одна дуже хороша жінка, яка з’явилась у моєму житті кілька місяців тому допомагає одній дитині з малозабезпеченої сім’ї. Дівчинку теж звуть Оля. Власне, про наші відносини ця жінка сказала “от допомагала я Олі і послав мені Бог Олю“. Дівчинка із малозабезпеченої сім’ї не тому що, як одразу прийнято думати батьки алкоголіки, а тому що сирота – росте без батька, а матір важко хворіє. Часто нема грошей навіть на харчі, про інші речі годі й думати.

За стандартною схемою…

Як знають читачі, в кінці року проводжу підсумки ось уже за стандартною схемою, що сформувалась з часом. Ось і ця схема по вже минулому 2015 році:

• Здійснилось…найважливіша мрія, яку я здійснила цього року і якою вже довго марила – поїздка в Грузію.
• Найважливіше– я віднайшла мій баланс.
• Познайомилась-подружилась–  дуже багато знайомств! Особисті знайомства з колегами з усієї країни, з Андрієм Лундяком, з Ігорем «банкіром», з Романом, Танею, Русланою. Але, якщо згадати аналогічні підсумки минулого року, де я згадувала багатьох моїх давніх знайомих, то цього року доречно сказати словами Вакарчука «Друзі чомусь стали знайомими», не з усіма на щастя так трапилось, проте було в цьому році і таке. Тим не менше, тим хто був і досі є – дякую. Окрема подяка Вірі Гаман за її відвертість і сердечність.
• Досягнення: в принципі, мене підвищили по посаді, але не можу сказати, що вважаю це особливим досягненням. Радше за досягнення вважаю розстановку «по місцях» тих чи інших думок у моїй голові та те, що я навчилась «співіснувати», ділитись їжею, грошима та домівкою.
• Шалених не врівноважених вчинків: вони були і травили добрячих півроку, поки я не схаменулась. Впродовж року по-своєму «відривалась».
• Важливо: вміти почуватись добре і чинити для цього на власний розсуд, навіть якщо іншим це не до вподоби, заздрісно або “неправильно”.

Іще одна рудоволоса промайнула

• Найважливіше: безперечно чудова осінь.
• Познайомилась з Ігорем та Олею, з Володею та Олею, з Танею, Русланою та ще низкою інших цікавих осіб.
• Досягнення: ну якщо вважати, що чисто теоретично мене повисили по посаді – то мабуть це досягнення, а ще здала останню сесію.
• Падінь: зашпортатись через людей і поки падаєш додолу розчаруватись у кожному.
• Шаленства: поїдка у Грузію – суцільне дивовижне шаленство.
• Важливо: все добре, навіть якщо комусь це не до вподоби.
• Ностальгічно: типової осінньої ностальгії не було, осінь була такою насичено, що не було на це часу.
• Погано: одвічний брак часу, особливо на читання, мала заморочки щодо перевірки стану здоров’я.
• Найбільше проблем: в роботі, точніше в її кількості.
• Чудово проведений час: в кожній окремій мандрівці і навіть кожного окремого дня коли мала нагоду любуватись цією осінню!

Щось змінилось

Час дуже швидко йде. Пишу все менше. Не тому, що не хочу розповідати – є багато чого розповісти. Насправді просто говорю менше, хоча все ще багато роздумую.
В мене все добре. Це мабуть дуже коротка, але і точна відповідь. І всі ті, хто хмуриться на мене, що я мовчу чи думають, що я чогось не договорюю – помиляються. Просто все добре. І нема бажання до кожного окремого лізти з моїми подробицями. Якщо ж когось якісь подробиці цікавлять – я охоче відповім, просто запитуйте.
В мене справді все добре, хоча час минає до неймовірності швидко. Тижні мелькають перед очима з коротким переривом на вихідні. Вихідні розписані вже на багато тижнів наперед. То поїхати туди, то поїхати до тих. І настільки швидкий той часу потік, що все те, що здається було лиш недавно насправді було кілька місяців тому.

Найсучасніша перлина Грузії

Даруйте за таку тривалу затримку – сесія заважала писати.

Отож, після того як наш новий товариш Георгій посадив нас на автобус ми рушили у напрямку Батумі.
В дорозі ми не мали нагоди як слід розгледіти пейзажі, бо грузини-попутники помітивши «нетипових» людей тут же почали цікавитись нашими особистостями, а довідавшись, що ми з України взагалі засипали питаннями, найбільше з нами розмовляв один грузин і по приїзді в Батумі він… почав щиро вибачатись, що пересідає на інший автобус і тому не може нас запросити погостювати в його домі. Це звучало дуже щиро і викликало ступор у нас – як так: цілком не знайома людина, яка просто розговорилась з нами в автобусі, приносить свої вибачення за те, що не може запросити в гості?! Дивина якась. Однак гостинності грузинів нема меж.

Підкорення Грузії «порожняком»

Я не знаю звідкіля у мені ця любов. І як так, що вона жила у мені останні кілька років. Коли я полюбила Грузію? Коли почала цікавитись їхньою кухнею? Чи коли заслуховувалась чарівним голосом Ніно Катамадзе? Чи коли споглядала сотні зображень з тих міст? Чи коли слухала захопливі розповіді приятеля Олексія? Не знаю…
Факт того, що у мене була мрія останні кілька років – відвідати Грузію, від чого я крадькома переглядала різні авіарейси і тури, аж допоки в січні не постановила собі план – в 2015 відвідати!
І хоча спочатку я думала, що не матиму компанії – ні, таки несподівано знайшлись супутниці – дві знайомі, хороші, милі, а головне розумні дівчини, з якими я колись пересікалась в одній компанії теж планували відвідати цю країну. Тож об’єднавши зусилля ми реалізували задум.
Відтак, 31-го серпня всього-навсього три дівчини – я, Юля та Ліля, самотужки організувавши власну відпустку, вирушили в неабияку авантюру – підкоряти Грузію.

Репортаж про тиждень з раю.

Ну от продовжую. Часу в останні дні було обмаль, але я отримала чимало листів і навіть дзвінків з проханням переповісти подальші мандри, тому ось – пишу:

Мої мандри Черкащиною звісно що продовжились до мальовничої Дзензелівки, де я вже побувала минулого року і де знову проходив унікальний фестиваль «Дзензелівські вечори класичної музики». (детальніше що то таке – у Вікіпедії)
Ввечері мене зустріли на пероні і забрали … додому. На диво, поки я їхала в авто від залізничної станції до села Дзензелівка я раптом відчула наче повертаюсь додому, наче я їду у рідне мені місце, де просто давно не була.
В перший же вечір мене очікувала тепла зустріч з сім’єю Лисих, знайомими музикантами і започаткування нових знайомств.
На другий день я виставила свою кандидатуру в якості волонтера і добровільно приступила до приготування відер їжі (я не жартую, дійсно пропорції відра) на благо музикантів.

втілення Віри і Посмішок

Вона з’явилась у моєму житті цілком випадково рік тому. Під час першої зустрічі ми пили каву в одній із розкішних львівських кав’ярень, ласували тортом і розмовляли про життя, а потім ще прогулялись містом. В той день я зловила себе на думці, що з цією особою я бачусь вперше, але знайома давно, наче все життя. Наче ми просто переповідаєм одна одній події минулих років, впродовж яких ми не бачились.
За рік мабуть було десятки зустрічей. Пам’ятаю прогулянку парком Франка, італійську вечерю в моєму домі, концерт Океану Ельзи, нічні чаювання в її домі, гостину в мене, італійську піцу в центрі,  листопадову зустріч-замість сесії, прогулянку львівським різдвяним ярмарком, похід в театр, травневу «французьку» каву, озеро. Пам’ятаю смішні розмови про осликів чи про сумочки, що ображаються. Пам’ятаю довгі очікування маршрутки на зимовій вулиці і фрази: «може ми вже на таксі наколядуємо». Пам’ятаю усе усміхаючись.

Миті робочого вдоволення

Направду кажучи я не мала наміру писати статтю про моє відрядження, однак часті питання таки спонукають це зробити.
Дякую усім за інтерес – відрядження пройшло чудово! Та чи може бути інакше у людини, яка любить свою роботу?
Оскільки в більшості, хто чув про відрядження виникало питання «ти знову їхала машиною на високій швидкості?», то заспокою вас – ні, на цей раз я їхала потягом, знову у Київ, на два дні.
Хоча, мушу зауважити певну річ: чомусь більшість навколишніх людей думає, що от ти собі їдеш кудись і тобі ваув як класно. Ніхто не думає, що за поїздкою ховається ціла гора додаткової роботи, яку треба вчасно підготувати. Власне, через цю додаткову роботу я і не писала у блог весь цей період – часу і сну було обмаль.
Тим не менше, в ці останні будні дні тижня я мала нагоду поспілкуватись особисто з моїми колегами з усієї України, а також з партнерами з Італії, що не лише сприяє роботі, а й є цікавим.
Ці зустрічі завершились надзвичайно плідно, оскільки я (уявивши себе в ролі якоїсь-то княгині Ольги), зібрала з співробітників «шоколадну данину» і з пакетом повним солодощів і серцем повним щастя могла повертатись до Львова. (це ще просто без фото тортика і морозива м-м-м-м-м)

Обростання позитивними звичками

З часом всі ми обростаємо шкідливими звичками. Вони вкорінюються у наш побут спочатку як прояв ліні «бо так швидше, бо так зручніше» і ми й не помічаємо як вони стають частиною нас самих. І з одного боку наче й розуміється: «так недобре», а з іншого – вже настільки призвичаїлись, що складно щось змінити.
Особливо негативні звички чіпляються людини, що живе сама. Коли ти співживеш з кимось – хоч-не-хоч будеш рахуватись з думкою інших, а от коли ти сам – це свобода дій… і ліні. Озираєшся і усвідомлюєш наскільки пагубні твої типові дії для тебе самого. І якщо усвідомлюєш, що це тебе не влаштовує – варто запроваджувати зміни.

Людям потрібні проблеми.

Люди – то такі створіння, яким потрібні проблеми. Так-так, я саме так вважаю. А підштовхнув мене до цих роздумів один випадок.
Розмовляю з бабцею і вона страшенно бідкається, що із квітня місяця відбудеться подорожчання тарифів на комунальні послуги. Ні, її не хвилює життя на пенсію, бо вона має відповідні субсидії, її хвилює як я буду жити. Після 15-ти хвилин бабциних зойків і тиради про те, що ж то тепер буде і що то робити, ти ж субсидії не маєш і як ти дитинко нещасна проживеш, я не втрималась і сказала: «Бабцю! Годі! Та за що ви так переживаєте?!», «Олю, та як не переживати, та як тобі буде», «Бабцю, я собі раду дам! Але чого ви в своєму віці ще будете за мене переживати? Не варті ті тарифи того!» і тут звучить коронна фраза: «Дитино, та за кого як не за тебе мені переживати? Я ж мушу за щось переживати!»
Мабуть бабця сама й не помітила, як озвучила найбільшу істину життя людей – ми мусимо за щось переживати! От просто мусимо і все!
Хіба не так? От подумайте, люди не можуть просто спокійно жити, радіти кожному дню, всміхатись сонечку і шукати позитиву у всьому, що їх оточує. Ні! Їм неодмінно треба думати про якісь проблеми і шукати їм рішення.

Незбагненно швидко…

На відміну від осені, зима пролетіла незбагненно швидко. Було всяке і таке приємне до згадки… Ось чому я запам’ятаю минулу зиму:
• Найважливіше: я стала тіткою!!
• Познайомилась: були знайомства з хорошими і приємними людьми, але варто також згадати зустрічі з давніми знайомими.
• Досягнення: духовний саморозвиток, що підбадьорює і заспокоює.
• Падінь: Важлива мені людина не бажає зі мною спілкуватись, знаю чому. Дуже прикро.
• Шаленства: коли почав падати перший сніг, я стрічала його з такою радістю, що вибігла з дому о 2-й ночі аби пройтись під ним.
• Важливо: почала їсти на сніданок вівсянку! (і всім її раджу!!), на блозі уже понад 500 публікацій! 🙂
• Ностальгічно: відвідала колишній коледж. Від візиту у це місце переповнюють спогади.
• Погано: Смерть Андрія Кузьменка. Сприймається як особиста втрата…
• Найбільше проблем:з універом і сесією, бюрократи дістають…
• Чудово проведений час: 07/12 як до мене приїхала Оксанка з Італії, 27/12 коли з Вірунею прогулювались центром, 28/12 коли я поїхала в Хмельницький,коли я в Італії зустрічалась зі старими друзями, 14/01 коли в моєму домі відбувся концерт братів Лисих…
• Відкрила для себе: Івано-Франківськ, Хмельницький, Фрідріхшафен та Ліндау, Буковель.

Про майже несказанне.

Зауважую саме в ці дні, що дуже багато осіб з мого оточення слухають Славкову «На небі», особливо приспівуючи: «Там, де для когось тільки лютий за вікном – На моїй вулиці давно уже весна…», здогадуюсь, що для цих людей, саме в ці дні, це пісня настрою.
Вона звісно хороша, однак я в такі погідні дні надаю перевагу іншій Славковій композиції і крокуючи вулицями наспівую: «А за вікном майже весна, Знає слова майже не сказані вона…».
Майже не сказані слова – то, в моєму розумінні, коли бринять уста аби сказати щось таке тепле і приємне, але натомість просто усміхаєшся, бо усвідомлюєш, що усмішка значно красномовніша і висловить те, що слова передати не в силі, бо воно несказанне. Бо усмішка набагато щиріше може передати емоції і настрій, що сповнюють. Бо усмішка – то такий собі посередник між станом душі і зовнішнім світом. І, зазвичай, в ній значно більше змісту, ніж в словах, що майже висловлюються.
Посмішок всім вам! Теплих-теплих! Вітаю із початком нового тижня! І залишаю публікацію такою коротенькою, бо посмішка замінила слова, яких тут нема . 🙂

Остання, але не менш важлива

Заголовок підібрано за англійським висловом “the last but not the least“, адже в неділю я здійснила мою останню за рік мандрівку. Останню, але не менш важливу, аніж 13 попередніх. (Цікаво, до речі, склалось: 14-й рік і 14 мандрівок).
Ця остання поїздка видалась доволі екстравагантною. Ти ба, такої ще у мене не було – щоб самій-самісінькій їхати о пів на третю ночі з вокзалу, та ще й знаючи, що по приїзді в інше місто ніхто не зустріне і куди іти невідомо. Але всякий досвід трапляється вперше.
Ми з моєю подругою Маринкою домовились про зустріч у Хмельницькому, і хоч графік поїздів завдавав мені певної незручності, та задля зустрічі з нею я ладна була іти й пішки туди, а 4 години сну на нижній полиці плацкарту взагалі сприймались як розкіш.

Про людей сонця і міжлюдські поділи

Моя люба подруга Маринка Шутюк є дуже розумною, цікавою та неординарною молодою 17-річною людиною, у неї активне життя і багато новітніх ідей, власних свідомих поглядів щодо буття. Від самого початку нашого знайомства я захоплююсь цією здібною дівчиною, тож сьогодні хочу опублікувати на моєму блозі її публікацію.
Зараз Маринка є волонтером в асоціації, що допомагає людям з особливими потребами, ось її слова про цю діяльність: “Як так вийшло, що я вирішила податися у волонтери? Напевно, власна потреба, тільки зараз розумію, що це звучить вкрай егоїстично, потреба бути необхідною не тільки в контесті власної сім’ї. Спочатку здається, що берешся за щось незвичайне, за те, що викликає повагу, одобрення у інших, а потім розумієш, що в допомозі нічого особливого нема, просто нема, навіть якщо захочеться знайти. До недавньої пори я була категорично впевнена, що волонтерство — це коли ти “віддаєш”, виявилось все зовсім навпаки, і це дивне відчуття, дивне і прекрасне.”
Стаття про цей її досвід мене дуже зворушила, дала підстави задуматись і оскільки читачі мого блогу – свідомі люди, я хотіла б нею поділитись і з вами.

Мистецтво – понад усе (?) (!)

З однією з моїх учениць ми вчимось розмовної італійської за одним вельми цікавим підручником, де надаються до обговорення різні тематики, з питаннями, що заставляють думати.
У ці дні ми розглядали тему мистецтва і мимоволі скотились на обговорення яке місце воно займає у нашому житті. Тут моя учениця почала висловлювати цікаві думки…
Загалом більшість з нас живе за шаблонною зарплатою – гроші на їжу, на комунальні, на одяг. Якщо щось лишиться – можна собі щось дозволити. І рідко ми собі дозволяємо відвідування театрів, галерей, концертів, музеїв.
З одного боку – це звісно питання смаків, кожному подобається щось своє. З іншого боку наш шаблон заздалегідь помилковий.
Саме тут моя учениця висловила цікаву думку, що мистецтво – має займати одне з першочергових місць у нашому житті. Воно має бути способом для розвитку, для заспокоєння, для роздумів і що важливо – нагодою для проведення часу з близькими.
Чому рідні люди, сім’я традиційно спілкується лиш за столом чи ще гірше – за телебаченням? Чому не відвідати цікаве місце разом, не подивитись та обмінятись думками з приводу якогось творіння?

Візит на історичну Батьківщину

дорога через поле, шлях до Гірняків

“Історична Батьківщина” – саме так подумки я зву місця куди навідалась у ці вихідні.
Моя бабця – представниця роду давнього роду Сумиків (якщо комусь відомий викладач політехніки факультету радіотехніки Сумик Маркіян Миколайович – це її брат, а викладачка математики в ун.Франка Сумик Оксана Марківна – бабусина племінниця, моя улюблена тітка). Поколіннями наш рід жив на землях Олеська (ті краї Буського району, де славетний замок), чи якщо точніше не в самому Олеську, а на його околицях – на хуторі, що серед людей прозвався Гірняки.

піднімаємось вгору, замок залишається позаду

Востаннє я була у цих місцях ще зовсім крихітною – у трирічному віці ми туди приїздили з татом і братом. Не пам’ятаю майже нічого, лиш те, що в мене тоді народився маленький троюрідний братик, що того року була тепла золота осінь і величезний урожай яблук.

Мої столичні традиції

з Олексієм Ведєрніковим

Висловлюється особлива подяка приятелю Олексію Ведєрнікову – дуже хорошій людині, що надихнув до цієї поїздки, надав притулок на ніч, проводив екскурсію Києвом і взагалі усіляко розважав. Не перестаю дивуватись, що існують ТАКІ чудові люди!

Здається, у мене з’явилась традиція: кожні півроку їздити у Київ. Адже минулі дві поїздки (1-ша, 2-га) і ця трапились із чітким інтервалом у півроку. Мені кажуть: “та ти ж вже була у тому Києві, що туди їздити“, але Київ – можна завжди відкривати для себе, тож і їздити туди охота. Тим паче, що в мене там багато друзів, які люб’язно запрошують і розважають мене.
Ця поїздка була дуже несподіваною, у Києві нас навіть питали “а чому ви так раптом приїхали?“, але ми й самі не знали – чому. На вихідні було заплановане одне, воно відмінилось і трапилась розмова: “Нас Олексій запрошував”; – “То, що – їдемо? :)”; – “Давай”; – “Та я жартую”; – “А я серйозно”.
З Олексієм, другом мого хлопця, я познайомилась в серпні, і провела йому мою традиційну екскурсію Львовом. А коли ми вирішили, що поїдемо у Київ я отримала повідомлення:

Книга, інтимна для свідомості

Я не люблю, коли мені дарують книги. Тому що такий подарунок підсвідомо зобов’язує до прочитання, а я не терплю коли мені нав’язують що саме читати. В моєму розумінні, читання – дуже інтимний процес. І я сама маю обирати чому саме віддатись сповна.
Мене також дратує коли я читаю, а хтось зазирає мені у книгу. Це ж моя територія на дану мить! В цю мить я ТАМ знаходжусь, моя свідомість переносить моє життя в інший вимір, а ти, нагле людисько, намагаєшся втрутитись в мій особистий простір і вивідати про що мої думки! Ану киш від мене!
Але я заговорилась. Отож, я не люблю коли мені дарують книги, а цей випадок став винятком. На мій день народження, наша постійна читачка і вже тепер моя хороша приятелька Віра, подарувала мені книгу «Теплі історії про дива, коханих і рідних».
Це збірка оповідань, що складається з трьох частин «Дива», «Він і вона», «Найрідніші на світі».
Прочитала з великою зацікавленістю, враження двоякі.

Не загубитись у світі – сутність братерства

Інколи я дивуюсь людям, які рідко спілкуються зі своїми рідними братами/сестрами. Мені важко зрозуміти як ці люди зідзвонюються між собою раз в місяць і ще рідше бачаться, не маючи уявляння що відбувається з їх братом/сестрою.
В той же час для чималої кількості осіб мої стосунки з рідним братом щось дивовижне – люди постійно кажуть які в нас хороші взаємини, як дивно і добре часто спілкуватись, щотижня обмінюватись новинами, принаймні раз у два тижні зустрічатись. Але для мене такі наші відносини – щось звичайне.
Два вищеописані контрапункти мені видавались дивними – мов що вам заважає мати хороші стосунки з рідними.