Півжиття

Сьогодні тобі виповнилось би 59. Мені цього року виповнилось 26. Тебе нема 13 років. Половину мого життя.
Півжиття пам’ятаючи про особливість цього дня і вже не мати куди подзвонити.
Півжиття, щоб замість вітань приїжджати до тебе на могилу.
Півжиття, відміняючи у цей день справи, бо їдеш туди де маєш бути за покликом душі.
Півжиття, як я відповідаю на чужі питання, що ні, ввечері на цвинтар іти не страшно.
І стояти тут цієї холодної листопадової ночі, серед могильної тиші та пітьми, лиш при світлі ліхтарика і лампадки, і вдивлятись в твій кам’яний погляд з фотографії і згадувати…

Який зараз рік

Я постійно забуваю який рік. Постійно. Це мабуть не дивно для нікого, окрім мене самої. Я – вічно організована, кожен день календаря відзначений червоним квадратиком, що пересувається щодня, ніколи не задаюсь питанням «яке сьогодні число?», бо завжди знаю на нього відповідь, але цього року постійно забуваю який зараз рік.
Воно доволі паскудно, зважаючи на те, що інколи я підписую в документи, де мушу проставляти дату від руки і не раз робила помилку у році… бувало дуже незручно казати колегам, «перероби, будь ласка, бо я знову помилилась який зараз рік», а в таких документах виправлення недопустимі.
Рік минає. Рік закінчується. І поки всі ловлять його останні вдихи, і поспішають «давай зустрінемось, щоб провести», то я зціпивши зуби думаю «пошвидше б».
Мене питаються – чому так? Хочеш забути і вичеркнути зі свого життя цей рік? Але це не так. І забути не хочу. І вичеркнути не вдасться. Просто хочу перегорнути цю сторінку. Перегорнути і навчитись жити далі.

Так як є

Минуло літо. Пройшло швидко і нехай. Літо про яке практично нема що згадати, яке хочеться забути і яке скидалось на один довгий суцільний день, наприкінці якого я йду звичною дорогою з роботи додому.
Минулого тижня мені виповнилось 25. Доволі дивно коли ти не відчуваєш з приводу дня народження взагалі ніякої  радості, а й навпаки навіть перебуваєш у паскудному настрої, попри намагання оточуючих розвеселити, підбадьорити, привітати.
Вперше за 10 останніх років в мій день народження ми з моєю мамою були разом (в одній країні себто, під одним дахом). Власне, насамперед через те, що вона спеціально заради цього дня залишилась ми і мали міні-святкування. Святкувати не дуже хотілось, але інакше я б і так просиділа вдома, ймовірно в сльозах, а так мала вечерю в колі найрідніших людей, які останні пару місяців постійно за мене переймаються і терплять мене, попри мою нестерпність. Спілкуються, попри часто невдоволений настрій і намагаються говорити навіть тоді, коли я мовчу у відповідь. Їм окрема подяка.

Півстоліття незмінності

Якби стіни могли говорити, вони б розповіли про усіх, кого пам’ятають. А пам’ятають вони чимало.
Сюди вселились рівно 60 років тому!.. Понад півстоліття в одній квартирі, щоб повертатись сюди, покидати її, повертатись знову, і врешті-решт таки покидати.
Тут народжувались, жили і помирали, знаходячи останній пристанок на цвинтарі за кілька вулиць звідти.
По цих сходах бігли дитячі ніжки, ними важко зносили вниз труни, по них досі ступають ще бадьорі старечі ноги.
А ця квартира просто уособлення беззмінності. Бо навколо неї міняється все і всі старіють, а лиш вона така сама незмінна. Вічно холодні стіни ще австрійської будівлі мовчать, а якби вони тільки могли говорити, то розказали б про всіх хто тут жив. Про ту, хто мала сім’ю та постаріла в самотності. Про тих, хто тут народився та помер не постарівши. Про того, хто тут був немовлям, а тепер сюди приїжджає лиш інколи. Я вірю, що стіни усіх нас пам’ятають.

До і після весілля

Передостанній допис блогу був ще наприкінці березня, а потім був довгий період підготовки до весілля, впродовж якого кілька разів виникала думка «навіщо нам це все таки здалось?».
Ні, то не був найщасливіший день мого життя. І чесно кажучи я вже тепер, коли пройшло лиш 3 місяці не чітко пам’ятаю події… але все по порядку.
Спочатку була виснажлива підготовка. І оскільки ми з чоловіком геть все взяли на себе, то клопотів було більше. Деякі люди мені дивувались:

– коли ти йдеш у відпустку?
– після весілля
– як? а коли ж ти організовуєш весілля?
– вночі

Хто знає мою роботу (і моє ставлення до неї), той зрозуміє, що так і було – робота то святе, а потім до пізньої ночі можна займатись усіма перед весільними справами.
Віддати підготовку батькам? Ні то не про нас. Почнімо з того, що ми і так «піддались на провокацію» батьків і список гостей зріс до 100 чоловік 😦 чесно – щонайменше без половини осіб зі списку ми могли б обійтись, але зроблено що зроблено… на все інше впливу батьки не мали, через що дуже хвилювались, бо казали, що через наші ідеї люди «можуть не зрозуміти». (Спочатку моя мама була в шоці, потім коментувати перестала).

Місця, що пам’ятають мою юність

Тяжко серед виру роботи знаходити час, щоб писати про відпустку. Але ж хочеться 🙂
Словом, завершила я на Пізі, звідки потягом зранку ми поїхали у Ла Спеція.
Що за містечко Ла Спеція ви навряд чи знаєте, воно відоме з двох причин: звідси відправляється багато круїзів і це містечко найкращий пункт, щоб відвідувати «5 земель».
Коли мене питають яке місце Італії я люблю найбільше, то я всім одразу відповідаю «Cinque terre» [чінкве терре] – і хоч вони не надто відомі українському туристу, то унікальні місця в області Лігурії, таких райських куточків на світі більше нема. Це 5 хуторів на скелях Лігурійського моря неймовірного пейзажу, від якого перехоплює подих…

Довше, ніж сама вічність

У моїй підсвідомості зберігаються книги. Величезні томи, ніким не прочитані. Книга за рік. Я їх веду з того дня, як тата з нами нема.
Я записую все пережите у ці книги. Як спочатку після його смерті було важко без нього, як я за ним плакала, як було по-дитячому страшно, якою потрібною була саме його підтримка, як мені розбивали серце і як я досягала моїх успіхів, як я вчилась любити і ненавидіти, як я вчилась прощати і забувати, як я здобувала життєвий досвід і розуміла з точки зору прожитого його, як боліло, що він не був присутнім на весіллі у брата і як щемить у грудях, що він не може бавити свою маленьку онуку, і як хтось такий схожий на нього втішає мене у житті, я записую якою я була самотньою і як я віднайшла надію в житті.
Я вірю, що ми з ним неодмінно зустрінемось. В якомусь іншому світі, чи іншому житті, чи іншому вимірі, чи в іншому тілі чи за інших обставин, але ми ще обов’язково зустрінемось. І я розповім йому все те, що зберігаю у цих підсвідомих книгах і про що не говорила іншим. Я переповім йому кожен рік, кожен день і кожну мить туги за ним. Ми говоритимемо про все довго-довго. Дуже довго. Ми говоритимемо довше, ніж триває сама вічність.
Це буде колись. А сьогодні я починаю мою десяту книгу:

Любий тату, сьогодні виповнюється 9 років як тебе нема з нами…

12.03.2016

Тепло-сніжна промайнула

Ох і насиченою на події була зима! І тривала, як здається, не три місяці, а значно більше. Мабуть так здається, бо подій було чимало. Якось так все виглядало б якби звести підсумки:

• Найважливіше: зима була насиченою і чудовою!
• Познайомилась: насправді чимало знайомств було і на жаль не завжди є час на зустрічі з давніми знайомими.
• Досягнення: переконатись у правильності власного вибору.
• Падінь: неприємно розчаровуватись у людині, якій можна було довіряти.
• Шаленства: найбільшим шаленством зими для мене могло бути хіба що надто легко одягнутись.
• Важливо: я нарешті завершила універ.
• Ностальгічно: нещодавно наснився сон з італійськими одногрупниками. Власне, то єдина зустріч випускників на яку мені дійсно хотілось би піти.
• Погано: взимку так і не поїхала в Карпати.
• Найбільше проблем: зі здоров’ям.
• Чудово проведений час: о, було безліч чудових теплих та веселих вечорів. Варте окремої уваги – зустріч з колегами з усієї України.
• Відкрила для себе: Соляні шахти у м.Велічка, Гданськ та Варшаву
• Хороше: було так багато веселих зустрічей та прогулянок з «coffee to go» у році, що різні смаки латте утворили смак моєї зими.

7 хвилин зневаги та економічна прірва

Про те як писався диплом я розповіла, а тепер про захист.
Аудиторія. Сидить вся наша група. Дівчата сказали, що треба приходити у вишиванці. Коли я прийшла, то зрозуміла, що судячи з усього для когось цей день святковий. Всі були зі зачісками, макіяжем та дуже видягнені в національні костюми – і спідниці вишивані, і блузки, і всяке намисто та пояси. Я ж просто до звичайних штанів вдягнула вишиванку та светрик, без нічого зайвого.
Сам захист. Я найперша. Викликає голова комісії. Виходжу, стаю за трибуну, підключаю мою презентацію, починаю говорити. Інколи підглядаю в листок. Піднімаю очі: троє сидять в телефоні, просто виставили його на стіл і клікають щось в ньому. Двоє між собою говорять так наче зустрілись в барі і хіхікають. На мене 0 емоцій від усіх.
Мені в ту мить стало паршивезно і огидно настільки, що хотілось грюкнути по трибуні кулаком і злим не тихим словом закликати їх до уваги. Та вкотре переборовши себе (власне це я постійно і робила спілкуючись з викладачами) я стерпіла і в цей раз. Завершивши вони почали задавати мені питання. До моєї дипломної роботи вони мали таке відношення як я до квантової фізики, тож не очікувала, що ці відповіді сприймуть добре. 

За стандартною схемою…

Як знають читачі, в кінці року проводжу підсумки ось уже за стандартною схемою, що сформувалась з часом. Ось і ця схема по вже минулому 2015 році:

• Здійснилось…найважливіша мрія, яку я здійснила цього року і якою вже довго марила – поїздка в Грузію.
• Найважливіше– я віднайшла мій баланс.
• Познайомилась-подружилась–  дуже багато знайомств! Особисті знайомства з колегами з усієї країни, з Андрієм Лундяком, з Ігорем «банкіром», з Романом, Танею, Русланою. Але, якщо згадати аналогічні підсумки минулого року, де я згадувала багатьох моїх давніх знайомих, то цього року доречно сказати словами Вакарчука «Друзі чомусь стали знайомими», не з усіма на щастя так трапилось, проте було в цьому році і таке. Тим не менше, тим хто був і досі є – дякую. Окрема подяка Вірі Гаман за її відвертість і сердечність.
• Досягнення: в принципі, мене підвищили по посаді, але не можу сказати, що вважаю це особливим досягненням. Радше за досягнення вважаю розстановку «по місцях» тих чи інших думок у моїй голові та те, що я навчилась «співіснувати», ділитись їжею, грошима та домівкою.
• Шалених не врівноважених вчинків: вони були і травили добрячих півроку, поки я не схаменулась. Впродовж року по-своєму «відривалась».
• Важливо: вміти почуватись добре і чинити для цього на власний розсуд, навіть якщо іншим це не до вподоби, заздрісно або “неправильно”.

3 роки, яких не зміряти числом

2-го грудня моєму блогу виповнилось 3 роки.
Дуже славна і значна дати – аж 3 роки!
Спочатку хотілось традиційно – підводити підрахунки скільки статей, коментарів, читачів… але чомусь подумала, що то – лише числа.
Все, що на цьому блозі підрахунку так просто не піддається, мабуть тому, що я за 3 роки сюди вклала частинку мене, і всі хто тут затримується читають тому, що бачать у всьому щось для себе. Для мене це «щось» так просто не зміряти кількістю переглядів чи відгуків.
За 3 роки я змінювалась разом з цим блогом. Так багато всього було, що страшно і згадати. Деякі свої статті читаю зі здивуванням «невже справді це я писала?»

Спогад про один із днів

Я дуже добре пам’ятаю той день. То було 8-ме листопада. Я ходила в другий клас, мені було 8 років. Тато забрав мене зі школи і ми пішли на книжкову гуртівню щоб купити анкету зі зображенням ляльки Барбі на обкладинці. То тоді був тренд – в багатьох дівчаток така була. Я дуже довго чекала на ту омріяну покупку і просто світилась від щастя.
За іронією долі, та книжкова гуртівня знаходилась в приміщеннях, неподалік мого теперішнього офісу – тепер я щодня ходжу тієї дорогою. Поки йшли, ми веселись, бо тато завжди розповідав якісь цікаві історії.

Чудовий подарунок в інші краї

І довершуючи тему мандрівок, розповім про ще одну, що трапилась мені цієї осені.
Так склалось, що я отримала в подарунок подорож «Сировинний тур Закарпаттям», звісно що гріх відмовлятись якщо дарують можливість подорожі та й ще все тобі оплачують 🙂
Тож на початку жовтня, а саме в суботу вранці зі Львова на Закарпаття рушив автобус.
Перша зупинка (не враховуючи придорожнього кафе «окей») була у палаці Шенборнів, що на Закарпатті. Внутрішня частина палацу не надто приваблива, так як радянська влада постаралась аби знищити наявну там красу, однак парк навколо палацу чудовий – у той день стояла тепла осіння днина і можна було з насолодою прогулятись алеями, якими свого часу прогулювались вельможі.
Наступна зупинка – обід у Мукачеве, вже був запланований і приготовлений для всіх. Перекусили ситно, однак не скажу, щоб щось мене особливо вразило.

Місто Любові, місто Вина і реалізація моїх мрій

Ранок мого 22-го року з дня народження розпочався з чашки кави звареної мексиканцем. (а вам щодня мексиканці каву варять? 🙂 ) Густаво зранку готуючи собі сніданок запропонував й нам. Відмовитись було неможливо. То була найміцніша і найгіркіша кава, яку я бодай коли пила. Тим не менше, було смачно.
А пан Георгій, наш новий товариш – таксист вже чекав на нас біля хостелу, і ми вирушили у мандрівку на схід країни.
Першою нашою зупинкою був монастир святої Ніно, що в східному регіоні Грузії – Кахетії, з виглядом на Сігнагі. В сам монастир і прилеглий до нього храм ми не заходили, але вже раз опинились там подались на тамтешню «атракцію» -джерело крижаної води, яка б’є з каменя, й набирається у вибоїну в скалі. Туди треба зануритись.
Черга туди величезна, але вже раз там були вирішили таки сходити. Відчуття таке наче вам ампутують легені без наркозу. Але нічо, вийшли, одягнулись і подались у подальші мандри.

Місто шалених доріг та яскравих ночей

З самого ранку 3-го вересня ми покинули хостел і подались на автовокзал, аби вирушити у напрямку грузинської столиці.
Нас очікувало непорозуміння – виявляється автобус до Тбілісі їхав з іншого автовокзалу, на який на щастя ви врешті-решт встигли добратись.
Їхали ми ультрасучасним автобусом фірми Metro Bus, окрім зручних сидінь і можливості випити каву/чай, там був wi-fi, а перед кожним сидінням було вмонтовано невеличкий екран, видавались навушники і з бази можна було вибрати до перегляду фільми, мультики, музику, на різних мовах. Коштувало задовлення їзди на цьому автобусі 10$, що не є багато за поїздку тривалістю у 6 годин. (це я так типу роздумую – коли в нас таке буде).
Приїхали ми в Тбілісі в післяобідній час і в першу чергу подались до хостелу, аби позбавитись наплічників.

Відчуйте Грузію на смак!

Наступний день, 2-го вересня, ми все ще були у Батумі і поставили собі за мету відвідати Ботанічний сад, оскільки начитались про нього багато чудових відгуків.
Але окрім як розповіді побаченого, хочу в цій статті поділитись з вами смаками цієї країни, адже кожна страва, яку я спробувала у Грузії викликала у мене суцільний захват.
З самого ранечку ми вирішили організаційні питання щодо нашого переїзду в наступне за графіком місто (про це незабаром) і прийняли рішення зупинитись десь випити кави (на щастя в нашій компанії всі кавомани) і поласувати хачапурі, адже область Ажджарії в якій розташоване Батумі славиться як батьківщина цієї відомої страви.
Крокуючи вулицями нашу увагу привернула довга черга людей біля непомітного маленького кафе з пластиковими столиками на дворі. Зацікавлені ми підійшли ближче і побачили найрізноматніший контингент в черзі: бабусі, круті дядьки, священики, матері з дітьми, усі вони брали зі собою різні свіжоспечені вироби.
Подумавши, що місцеві щось та й знають ми й собі стали у цю чергу, навіть не знаючи що ми придбаєм, а коли її вистояли то довідались, що вони готують просто при нас свіженькі хачапурі, тож ми їх тут же замовили. В придачу ми дізнались, що вони ще й готують каву по-турецьки, тож розташувавшись за столиком ми очікували на наше замовлення.

Найсучасніша перлина Грузії

Даруйте за таку тривалу затримку – сесія заважала писати.

Отож, після того як наш новий товариш Георгій посадив нас на автобус ми рушили у напрямку Батумі.
В дорозі ми не мали нагоди як слід розгледіти пейзажі, бо грузини-попутники помітивши «нетипових» людей тут же почали цікавитись нашими особистостями, а довідавшись, що ми з України взагалі засипали питаннями, найбільше з нами розмовляв один грузин і по приїзді в Батумі він… почав щиро вибачатись, що пересідає на інший автобус і тому не може нас запросити погостювати в його домі. Це звучало дуже щиро і викликало ступор у нас – як так: цілком не знайома людина, яка просто розговорилась з нами в автобусі, приносить свої вибачення за те, що не може запросити в гості?! Дивина якась. Однак гостинності грузинів нема меж.

Підкорення Грузії «порожняком»

Я не знаю звідкіля у мені ця любов. І як так, що вона жила у мені останні кілька років. Коли я полюбила Грузію? Коли почала цікавитись їхньою кухнею? Чи коли заслуховувалась чарівним голосом Ніно Катамадзе? Чи коли споглядала сотні зображень з тих міст? Чи коли слухала захопливі розповіді приятеля Олексія? Не знаю…
Факт того, що у мене була мрія останні кілька років – відвідати Грузію, від чого я крадькома переглядала різні авіарейси і тури, аж допоки в січні не постановила собі план – в 2015 відвідати!
І хоча спочатку я думала, що не матиму компанії – ні, таки несподівано знайшлись супутниці – дві знайомі, хороші, милі, а головне розумні дівчини, з якими я колись пересікалась в одній компанії теж планували відвідати цю країну. Тож об’єднавши зусилля ми реалізували задум.
Відтак, 31-го серпня всього-навсього три дівчини – я, Юля та Ліля, самотужки організувавши власну відпустку, вирушили в неабияку авантюру – підкоряти Грузію.

Нестача нездобутих титулів

То була весела розмова ні про що до немовляти, коли раптом прозвучали слова «дідо Богдан», що спонукали мене озирнутись від передьоргування.
Воно начебто нічого дивного – адже дійсно мій тато по відношенню до тієї крихітки є дідом, але… то вперше я почула, щоб його хтось назвав дідом і вразило воно мене настільки сильно, що потім ще весь день цокотіло в голові оте «дідо Богдан».
Таки так – для неї він дідо. Однак вона знатиме про нього лише з фотознімків, домашніх відео і розповідей татка й тітки.
У цієї дитини люблячі батьки, безліч турботливих родичів і зросте вона в піклуванні та любові не відчуваючи нестачі чогось. Їй ніколи не бракуватиме надзвичайно щедрого дідуся, завжди готового поласувати морозивом. Дідусь не навчатиме її плаванню і виростатиме вона в супроводі казок, а не під одвічно цікаві та захопливі розповіді дідуся, яких було не перелічити.
Натомість я чомусь відчула цю нестачу.

Мої стовпи опори в робочому світі

1 серпня виповнився рік як я працюю на моїй новій роботі. Але сьогодні я не хочу підводити підсумків про те, якою я стала і що змінилось у моєму житті за цей період. Я хочу вам розповісти 4 короткі історії людей, про яких я практично нічого не знаю, але яких я безмежно ціную і поважаю.
1) Її звуть Ольга. Я подумки зву її «дивовижна». Вона працює у великій логістичній компанії, де часто виникають проблеми і розрулює їх своїм професіоналізмом. На жаль, інколи я думаю, що вона – єдиний професіонал у тій компанії. Деколи мені здається, що вона здатна здійснити чудо, навіть в не робочий час, навіть у вихідний день. «Олю, а Ви мені не допоможете» і я знаю – вони світ догори дриґом переверне, але знайде рішення, навіть якщо вантаж сьогодні тут, а завтра має опинитись за сотні кілометрів. Я звертаюсь до неї здебільшого саме у випадку проблем, але вона завжди знаходить їм рішення.
2) Його звуть Денис. Він працює з транспортом. Я дуже рідко звертаюсь до нього, але в тих випадках коли звертаюсь – він завжди допоможе оперативно все вирішити, без зайвих відкладань, затягувань, бюрократії і ниття. На будь-яку мою справу він відповідає «зробимо» і я знаю – він зробить.

Репортаж про тиждень з раю.

Ну от продовжую. Часу в останні дні було обмаль, але я отримала чимало листів і навіть дзвінків з проханням переповісти подальші мандри, тому ось – пишу:

Мої мандри Черкащиною звісно що продовжились до мальовничої Дзензелівки, де я вже побувала минулого року і де знову проходив унікальний фестиваль «Дзензелівські вечори класичної музики». (детальніше що то таке – у Вікіпедії)
Ввечері мене зустріли на пероні і забрали … додому. На диво, поки я їхала в авто від залізничної станції до села Дзензелівка я раптом відчула наче повертаюсь додому, наче я їду у рідне мені місце, де просто давно не була.
В перший же вечір мене очікувала тепла зустріч з сім’єю Лисих, знайомими музикантами і започаткування нових знайомств.
На другий день я виставила свою кандидатуру в якості волонтера і добровільно приступила до приготування відер їжі (я не жартую, дійсно пропорції відра) на благо музикантів.

Визначна дата, остання мрія життя та погляд назад

10 липня 2012 – аеропорт Марко Поло, Венеція. За кілька годин до доленосного відльоту.

Не люблю дня народження, тому що в день коли стаю на рік старшою чомусь лізе в голову беззмістовне питання «і що тепер? що змінилось?» Не люблю взагалі нового року чи будь-якого іншого свята, яке до чогось «зобов’язує».
Та якщо все ж виділити якийсь один-єдиний день в році, який мені б хотілось воістину святкувати, якщо треба назвати якусь дату, яка справді для мене є визначною, якщо проглянути все життя та вибрати один лиш день, як найважливіший з усього,то безперечно я назву цей день – 10 липня.
…На світанку 10 липня 2012 року, спакувавши поспіхом валізу, я полетіла по квитку в один кінець назад в Україну, тим самим здійснивши мою заповітну мрію до якої йшла 6 років: жити вдома, у Львові.
Минуло 3 роки… З однієї точки зору, то були 3 роки тривалістю у вічність, з іншої – вони пролетіли немов мить.
Тим не менше, можна сміливо стверджувати, що 10 липня стало вельми особливою датою у моєму житті, і навіть символічним днем народження іншої Ольги Врублевської, адже саме з цього дня я почала моє нове і, що найголовніше, самостійне життя.

втілення Віри і Посмішок

Вона з’явилась у моєму житті цілком випадково рік тому. Під час першої зустрічі ми пили каву в одній із розкішних львівських кав’ярень, ласували тортом і розмовляли про життя, а потім ще прогулялись містом. В той день я зловила себе на думці, що з цією особою я бачусь вперше, але знайома давно, наче все життя. Наче ми просто переповідаєм одна одній події минулих років, впродовж яких ми не бачились.
За рік мабуть було десятки зустрічей. Пам’ятаю прогулянку парком Франка, італійську вечерю в моєму домі, концерт Океану Ельзи, нічні чаювання в її домі, гостину в мене, італійську піцу в центрі,  листопадову зустріч-замість сесії, прогулянку львівським різдвяним ярмарком, похід в театр, травневу «французьку» каву, озеро. Пам’ятаю смішні розмови про осликів чи про сумочки, що ображаються. Пам’ятаю довгі очікування маршрутки на зимовій вулиці і фрази: «може ми вже на таксі наколядуємо». Пам’ятаю усе усміхаючись.