Поїхати б

Добре, що порт працює щоденно
й туди щоденно хтось приходить, 
і місто, в якому завжди південно,
збирає з прибульців усталену подать.

Поїхати б в Одесу.
Щоб цілу ніч під гуркіт поїзда намагатись заснути. Щоб на ранок зустріла сонцем. А навіть якщо не сонцем, яка різниця?
Щоб неодмінно вглядатись в оті букви «місто герой», проходити мимо стареньких неприємних підприємливих бабусь, що горланять своє «квартира посуточно!»
Поселитись в комфортному готельчику. Бажано з видом на море. А навіть якщо не на море, яка різниця?
Щоб до ночі гуляти вздовж моря. І байдуже, що вітряно. Вдихати на повні груди оте морське повітря так сильно і так несамовито, щоб аж обпікало. Щоб спробувати ним надихатись так, наче вистачить до наступної зустрічі.

Вдома найкраще

За 6 років, що я жила в Італії, я жодного разу не назвала квартиру, де ми мешкали з мамою домом.
Це було дуже принциповим, і навіть у випадкових питаннях «де ти є?»; – «вже йду до хати» я спеціально використовувала ці слова «до хати». Просто хата. Просто місце, де я вимушено живу. Але це не мій дім. Мій дім не тут.
Слово «додому» було настільки недоторканим і сакральним, що могло використовуватись лише до тієї місцини на 2-му поверсі радянської будівлі, на тихій львівській вуличці. Воно мало свій окремий зміст. Своє звучання. Свою цінність.
Повернувшись сюди, я знову почала використовувати це слово.

Наскільки сильною може бути Любов?

Я людей пам’ятаю за запахами. Кожна людина пахне по-особливому. Згадуючи діда, я відчуваю запах деревини і тирси. Мені здається, що навіть зараз пишучи ці рядки, я вдихаю цей запах, наче стою біля дідового верстата.
Сьогодні, зустрівшись з усією родиною, відправивши ці 40 днів по його смерті, відвідавши село і морально відмучивши всі ці традиційні процеси і поминки,  не покидало відчуття втрати не лише діда, а цілої ЕПОХИ. Більше не буде цих родинних зустрічей на Петра (і тільки в нашій родині словосполучення “їдемо на Петра” мало особливий зміст), не буде цих майже щомісячних провідин, і я навіть не уявляю коли в наступне знову усіх цих людей побачу, бо насправді вже давно, єдине, що нас всіх ще об’єднувало була аж ніяк не кров – а наш дідо.
Що я знала про його життя?
Не так вже й багато.

Про мовчання і багато думок

Здраствуй, світ.
Думок багато, мовчання все більше.
Із нового – я живу у моєму маленькому світі. Я хочу щоб мій світ був маленький і не бажаю знати що за його межами відбувається.
Спочатку я була підписана на різні сайти новин, дописи від яких з’являлись у фейсбуці. Від «громадського» я відписалась, коли там кожна третя новина була про геїв. Я не за геїв і не проти них, бо мені до них якось байдуже. Є собі геї, ну то хай собі будуть, але чому в моїй стрічці новин по кілька разів на день мають мелькати новини, що якийсь там актор сказав що він гей, чи що в якомусь там мультику буде лейсбійська пара… ну пофігу мені на це, тому відписалась.
Потім була підписана на ФБ сторінку ще якогось сайту новин, здається один з відгалузків «укрправди», але коли кожна друга новина про москалів, чи будь-якого європейського політика наші «досліджують» теж через його ставлення до москалів  – теж дістало. Мабуть тому, що я вважаю, що основні проблеми українців не через москалів чи Путіна, а через самих себе. Тому і звідси відписалась.
Якщо точніше, то відписалась геть від усіх новин. Мені байдуже що відбувається в світі.

Гостювання з ночівлею

Була така епоха у моєму житті, та й у житті моїх друзів, коли йшов в гості до когось, міг засидітись і вже громадський транспорт з району не їхав, тому лишався на ніч. Служб таксі як таких ще не було, а якщо і були, то сума витрат на таксі здавались такою великою і невиправданою, що радше приставав на пропозицію залишитись переночувати у когось.
Так і я залишалась, так і в мене не раз залишались на ніч.
Отак ви сидите собі, говорите по душам, людина каже “Боже, яка година! та мені вже тре йти, бо нічим не виберусь!“, а далі ти вмовляєш: “Та в мене є місце, залишайся, посидимо ще собі, поговоримо!”
І тривали до пізньої ночі ті теревені, потім разом збирали посуд зі столу, наводили порядки, розстеляли диван, ти шукаєш набір постелі, помагаєш застелити. “Почувайся як удома”…

Зимове, весняне та щире

Час минає непомітно… Зима, яка здавалась такою довгою і нескінченною минула, за нею наступило довгоочікуване тепло, а у мене як завжди море справ, і у вільний час я умудрилась розпочати читати книгу, де згадується й про те, як жінці все встигати і з робочими справами, і з особистими.
Про блоґ не забуваю, але і писати стає ніколи… Часом хочеться розповісти про те, скільки нового мені вдається тепер чи не щодень опанувати на роботі і мене це безмежно тішить… інколи хочеться розповісти про бюрократичні заморочки, з якими мені доводиться зараз стикатись, а інколи про організацію події, на яку всі чекають більше, аніж два її основні винуватці, і яким здається абсолютно байдуже – відбудеться щось чи ні, ми ж бо для себе давно вже все знаємо… Ще є відголоски недавньої подорожі, про яку хочеться переповісти… але часу так мало, а що віддаєш пріоритет іншому, запевняючи себе, що все, що носиш у собі ще неодмінно переповісиш у блоґ.
Чи буде це хтось читати?… чи чекає ще хтось на те, аби тут з’явились дописи? Я не знаю… Блоґ, який ніколи не задумувався як щоденник, все ж таки став своєрідним дзеркалом моєї душі, думок, переконань та переживань. Сюди прийшли люди, які щось знаходили у тих думках… і я не знаю чи вони досі зі мною залишились. Статистика каже, що все ж в середньому 60 осіб щодня тут бувають. За чим приходять і що знаходять – хтозна. Я не відмовляюсь від мого дітища, бо надто багато ночей безсоння, душевностей, думок, хвилювань та радостей сюди вкладено. Але я визнаю, що моє «дітище» перейшло на другорядний план мого життя, серед різних нових хобі та справ. Та все ж пишу… Бо інколи накриває хвиля висловитись так, як це може прийняти лише блоґ. Незважаючи на те, чи знайдуться бажаючі читати.

Про закоханість у Першу столицю

Нарешті зберусь зі силами (чи то радше з часом) аби переповісти про мандрівку у Харків, яка трапилась 3 місяці тому.
«Першою столицею» я марила вже давно, а тим паче що у мене там є колега, який мене вже не раз запрошував. Власне, коли я йому сказала, що квитки придбано, то його радості  аж настільки не було меж, що я вперше спостерігала, як моїй подорожі хтось радіє ще більше, аніж я сама. Люб’язність Сергія теж виявилась безмежною: «так давайте я вас на вокзалі зустріну»; «так давайте я вам сам квартиру пошукаю де зупинитись»; «так давайте я вас підвезу»… але скромно відмовивши зустріч було погоджено аж на наступний день.
Прибувши ввечері у Харків зі Сум все складалось не найкращим чином: міні готель чи то радше вийняті нами апартаменти виявились у майже жахливому стані (майте на увазі такий собі Margo hotel – відстійне місце, що не вартує ні гривні).

Підсумок небувалої весни

Добра, давня традиція підводити підсумки минулої пори року. І хоч не зовсім здається, що весна пройшла, бо і не зовсім вона була (а таки була чудернацькою), та все ж календар голосить, що вона минає. А відтак – я спробую підвести риску якою вона була.

• Найважливіше: щомісяця був час для подорожей, для теплих затишних вечорів, для кулінарії смачнючих і складних рецептів, для прогулянок.
• Познайомилась:Ярослав та Наталя, нова колега Світлана.
• Досягнення: будете сміятись – але я навчилась надувати бульбашки із жуйки. На 23 році життя 🙂 це досягнення!
• Шаленства: займатись організацією того, що не думала організовувати. 🙂
• Важливо: заручини.
• Ностальгічно: в травні мені написала задушевного листа колишня одногрупниця. Від її слів мене наповнила ностальгія за інститутом в Італії.

Візит в квітучість та пікантна поїздка

Поки у Львові доводиться терпіти нетеплу весну, на вихідних я побувала у весні. Ось уже вдруге я подалась в Ужгород, не лише тому що там сакура зацвіла, а й тому, що туди перебралась Олександра, одна з найулюбленіших моїх блогерів.
Моє фінансове становище покращилось і тепер я користуюсь нагодою аби подорожувати не як то колись плацкартом, а більш комфортніше, тож квитки були купейні.
Ранок в Ужгороді зустрів легким вітерцем, а по дорозі з вокзалу в центр мене спіткало певне розчарування: чудових скульптур, які тішили мене минулого року на цей раз не було.
Для сніданку пораджу вам такий заклад як Eat me: порції великі, в порівнянні до львівських цін дешево, смачно!

Тепло-сніжна промайнула

Ох і насиченою на події була зима! І тривала, як здається, не три місяці, а значно більше. Мабуть так здається, бо подій було чимало. Якось так все виглядало б якби звести підсумки:

• Найважливіше: зима була насиченою і чудовою!
• Познайомилась: насправді чимало знайомств було і на жаль не завжди є час на зустрічі з давніми знайомими.
• Досягнення: переконатись у правильності власного вибору.
• Падінь: неприємно розчаровуватись у людині, якій можна було довіряти.
• Шаленства: найбільшим шаленством зими для мене могло бути хіба що надто легко одягнутись.
• Важливо: я нарешті завершила універ.
• Ностальгічно: нещодавно наснився сон з італійськими одногрупниками. Власне, то єдина зустріч випускників на яку мені дійсно хотілось би піти.
• Погано: взимку так і не поїхала в Карпати.
• Найбільше проблем: зі здоров’ям.
• Чудово проведений час: о, було безліч чудових теплих та веселих вечорів. Варте окремої уваги – зустріч з колегами з усієї України.
• Відкрила для себе: Соляні шахти у м.Велічка, Гданськ та Варшаву
• Хороше: було так багато веселих зустрічей та прогулянок з «coffee to go» у році, що різні смаки латте утворили смак моєї зими.

До сусідів по сіль, воду та враження

На мій прикрий жаль, багато хто зі західних українців щодо Польщі ставиться скептично, мовляв «Польща то не закордон», сприймають цю країну тільки як можливість поїхати і купити щось подешевше і не звертають увагу на те, що хай там як, а нам є багато чому повчитись у наших сусідів.
Власне тому, я і здійснила мою невеличку і першу в цьому році мандрівку Польщею, обравши три міста до відвідин.
Перше місто – Краків. Це вже втретє я навідалась туди, тож аби урізноманітнити відвідини окрім як споглядання найбільшої середньовічної площі Ринок та прогулянки незрівнянною набережною близь замку Вавель, подались до Соляних Шахт Велічка.

Тонкощі букетно-цукеркового періоду

Спілкуючись з чималою кількістю знайомих чоловіків, доводилось чути, що деяким із них вже й би кортіло і сім’ю мати, і що вдома хтось був, проте для цього ще треба пройти стадію «занудних» стосунків, зокрема так званого «букетно-цукеркового періоду».
Так от, мої шановні, не знаю звідкіля такі переконання, проте якщо ви розцінюєте, що це лише такий якийсь період, який треба відмучити, а далі жінка «відпрацює» домогосподарством, то раджу усім вам просто-напросто завести собі покоївку, менше мороки буде.
Чомусь наполегливо не можу зрозуміти що то за такий період? Ну теоретично, я розумію – він визначається як період тривалістю у кілька місяців, коли чоловік жінку «задобряє», «покоряє» і обсипає, співзвучно до назви – квітами та цукерками. Потім начебто вона мала б вгамуватись, вдома осісти і борщами його обдарити з голови до ніг.
Чисто практично, з огляду на те, як будуються стосунки у нашому суспільстві навіть зрозуміло звідки такий період бере ноги – люди поки зустрічаються намагаються показати краще зі себе, приховуючи недоліки. Це триває якраз впродовж так званого періоду. З настанням же спільних буднів це випендрювання вилазить боком і стає очевидним все «негативне», що замовчувалось, тут і починають виникати сутички між партнерами.
Власне, уникнути цього трагічного наслідку не так вже й складно – просто завжди бути собою, без випендрювання, бо всі ми маємо свої недостатки.

КОРОТКИЙ СОН

Я заснула.
І раптом наснилось –
Що мій Тато зустрів з літака
І обнявши мене запитав:
«Ну, Олюнчик?
Як минула мандрівка твоя?»

Я проснулась.
Літак. Я одна,
Мов сама не своя.
То був сон!
Тільки сон!
А шкода…

Про собаку, що жила надворі

Жила була надворі собака. І не знала ні тепла, ні добра, ні ситості. І блукала вулицями міста прибиваючись то тут, то там шукаючи шматка їжі та місцини для ночівлі. Собака не чекала добра від людей, бо знала, що від тих істот добра не буває. Жила собі й не думала про лихо і не очікуючи нічого від нікого. Собака і не думала та й не уявляла, що буває краще життя з кращими умовами. Якщо собаки можуть бути щасливими, то мабуть ця щасливою і була. Вона навіть призвичаїлась до голоду та вигнання, до холоду та дощів. Жила собі своїм звичним вільним приблудним собачим життям.
Одного дня коли собака вкотре вщент промокла і змерзла під дощем, хтось із прохожих чи то пошкодував її, чи то вона йому сподобалась своїми добрими очима, чи то просто побачив у цій тварині щось хороше, та й взяв зі собою додому. Відмив, відгодував, у собаки з’явилась тепла домівка, дах над головою, постійний харч і навіть що найбільш дивно – у собаки з’явився друг: оте дивне створіння людина, від якої собака була певна, що добра чекати не слід.

Місто зі списку «нарешті»

Колосальний обсяг роботи перешкоджає вести блог, але продовжу.
Отож, рейнейром я полетіла у Бергамо. Це таке миле містечко приблизно за 80 км від Мілану. Вискочила з аеропорту (без жодних паспортних контролів, о-о-о-о ці чудові внутрішньо європейські рейси) і без огляду помчала на автобус. Зуміла нагло напроситись на якийсь, що вже рушав, бо чекати наступного не було бажання.
Проїзд від Бергамо до Мілано Чентрале (головний автовокзал) 5 євро.
А вже від вокзалу можна рухатись у місто на метрополітені. Я планувала пробути там добу, тож і проїздний купила на добу, дуже вигідно, 5 євро якщо я правильно пам’ятаю.
Та для початку я зустрілась з мамою, яка погодилась приїхати до мене і ми подались удвох на прогулянку вечірнім Міланом.

Шалене відкриття весни

Якщо дві найкращі подруги щодня працюють з цифрами і геть зовсім втрачають голову у тих звітах, то треба їм якось рятуватись і внести барв у будні. Що для цього зробити? Ну звісно – мандрівка! Відтак, я і моя люба подруга чкурнули у вельми неординарну подорож за маршрутом Львів – нічний Стрий – Ужгород – Мукачеве – Львів. Багато шаленства було у мене за всі роки подорожей, але такого ще не було…
В Ужгород в ці дні їхали усі, тому з квитками була справжнісінька халепа. А оскільки ми з певних причин забарились з купівлею, була нагода їхати хіба зі Стрия, о 2-й ночі. До цього треба було одразу після роботи мчати на автобус. А прибувши у Стрий о пів на 11 вечора появилась чудова нагода прогулятись нічним містечком. Враження шокуючі: Стрий бухає. Ні, я не маю на увазі, що у Стрию п’ють чи розпивають алкогольні напої, ні, Стрий бухає! Тільки цим словом можна описати реалії нічного Стрия, отак пройдешся – всюди, всюди (!) хтось вже або геть п’яний, або впивається. А після вельми «милого» спілкування з прибиральницею на вокзалі довелось шукати притулку не у залі очікування, а на лавочці на пероні.
Так що серед ночі, дві файні ефектні кубіти в спортивних штанях влаштували собі вельми романтичний пікнік на пероні, поїдаючи канапки під шум мимо проїжджаючих товарних поїздів. Незабутні враження 🙂
Але таки з горем пополам дочекавшись Ужгородського потягу я вмостилась на моєму верхньому плацкарті (без подушки, до речі) і помчала на зустріч новим пригодам.

Про майже несказанне.

Зауважую саме в ці дні, що дуже багато осіб з мого оточення слухають Славкову «На небі», особливо приспівуючи: «Там, де для когось тільки лютий за вікном – На моїй вулиці давно уже весна…», здогадуюсь, що для цих людей, саме в ці дні, це пісня настрою.
Вона звісно хороша, однак я в такі погідні дні надаю перевагу іншій Славковій композиції і крокуючи вулицями наспівую: «А за вікном майже весна, Знає слова майже не сказані вона…».
Майже не сказані слова – то, в моєму розумінні, коли бринять уста аби сказати щось таке тепле і приємне, але натомість просто усміхаєшся, бо усвідомлюєш, що усмішка значно красномовніша і висловить те, що слова передати не в силі, бо воно несказанне. Бо усмішка набагато щиріше може передати емоції і настрій, що сповнюють. Бо усмішка – то такий собі посередник між станом душі і зовнішнім світом. І, зазвичай, в ній значно більше змісту, ніж в словах, що майже висловлюються.
Посмішок всім вам! Теплих-теплих! Вітаю із початком нового тижня! І залишаю публікацію такою коротенькою, бо посмішка замінила слова, яких тут нема . 🙂

Остання, але не менш важлива

Заголовок підібрано за англійським висловом “the last but not the least“, адже в неділю я здійснила мою останню за рік мандрівку. Останню, але не менш важливу, аніж 13 попередніх. (Цікаво, до речі, склалось: 14-й рік і 14 мандрівок).
Ця остання поїздка видалась доволі екстравагантною. Ти ба, такої ще у мене не було – щоб самій-самісінькій їхати о пів на третю ночі з вокзалу, та ще й знаючи, що по приїзді в інше місто ніхто не зустріне і куди іти невідомо. Але всякий досвід трапляється вперше.
Ми з моєю подругою Маринкою домовились про зустріч у Хмельницькому, і хоч графік поїздів завдавав мені певної незручності, та задля зустрічі з нею я ладна була іти й пішки туди, а 4 години сну на нижній полиці плацкарту взагалі сприймались як розкіш.

Місто стану закоханості

Пригніченість лікується затишком. Затишком і враженнями. Враження найкраще черпати від поїздок, перевірено.
Та коли часу на поїздки нема ну отак зовсім, то на допомогу завжди приходять ті міста, що знаходяться зовсім недалечко, що мають у собі якийсь шарм, що ваблять до себе, що чимось уповають і заспокоюють.
Таким є Івано-Франківськ.
Тож я вже надміру забігавшись пристала на заманливу пропозицію виїхати зі Львова на два дні – чом би не розвіятись та не змінити обстановку. Моя коротка мандрівка почалась вдало з того, що за випадковістю у мій квиток було включено постільну білизну, тож я ще дві години мала нагоду поспати, а потім вийшовши з потягу поринути у інший вир.

Колишні кумири, холодні дні і тепло згадки

У 3-му класі американська співачка Брітні Спірс була моїм кумиром. Я збирала наклейки та газетні вирізки та вклеювала їх у зошит з її зображенням. А 2-го грудня, до речі, у неї день народження. Тоді я до цієї дати підійшла дуже відповідально і заздалегідь попросила тата, щоб 2-го грудня після гуртку художньої гімнастики ми пішли у якесь кафе з’їсти морозива та випити пепсі (обов’язково мусила бути пепсі, адже Брітні її рекламувала) аби так символічно відсвяткувати її день народження. Тато поставився до моїх забаганок з розумінням і погодився.
Того дня я чекала з нетерпінням і в результаті ми, як і планували, потрапили в кафе аби відсвяткувати. Пам’ятаю, що в той день було страшенно холодно і геть все закурило снігом, тож я навіть їла не морозиво, а вершки.
Опісля цього символічного свята ми з татом крізь кучугури снігу повертались додому. Снігом замело настільки, що втоптати стежку було майже неможливо і холоднеча була страшенна. Коли я заплющую очі, то наче досі відчуваю як тато вів мене за руку. Але не зважаючи на заметіль, я тоді була така щаслива (ще б пак! ми святкували день народження Брітні!), а до списку кращих днів мого життя безперечно б внесла цей день…

Відвертості

І коли я всім здаюсь сильною,
І без жодної міміки слабкості,
Обніми мене поміцніше,
Бо насправді ж в душі мені важко є.

І коли я увечері втомлена,
Засинаю у кріслі насидячи,
Підстав своє плече,
Щоби було хоч трішки м’якіше.

Візит на історичну Батьківщину

дорога через поле, шлях до Гірняків

“Історична Батьківщина” – саме так подумки я зву місця куди навідалась у ці вихідні.
Моя бабця – представниця роду давнього роду Сумиків (якщо комусь відомий викладач політехніки факультету радіотехніки Сумик Маркіян Миколайович – це її брат, а викладачка математики в ун.Франка Сумик Оксана Марківна – бабусина племінниця, моя улюблена тітка). Поколіннями наш рід жив на землях Олеська (ті краї Буського району, де славетний замок), чи якщо точніше не в самому Олеську, а на його околицях – на хуторі, що серед людей прозвався Гірняки.

піднімаємось вгору, замок залишається позаду

Востаннє я була у цих місцях ще зовсім крихітною – у трирічному віці ми туди приїздили з татом і братом. Не пам’ятаю майже нічого, лиш те, що в мене тоді народився маленький троюрідний братик, що того року була тепла золота осінь і величезний урожай яблук.

Книга, інтимна для свідомості

Я не люблю, коли мені дарують книги. Тому що такий подарунок підсвідомо зобов’язує до прочитання, а я не терплю коли мені нав’язують що саме читати. В моєму розумінні, читання – дуже інтимний процес. І я сама маю обирати чому саме віддатись сповна.
Мене також дратує коли я читаю, а хтось зазирає мені у книгу. Це ж моя територія на дану мить! В цю мить я ТАМ знаходжусь, моя свідомість переносить моє життя в інший вимір, а ти, нагле людисько, намагаєшся втрутитись в мій особистий простір і вивідати про що мої думки! Ану киш від мене!
Але я заговорилась. Отож, я не люблю коли мені дарують книги, а цей випадок став винятком. На мій день народження, наша постійна читачка і вже тепер моя хороша приятелька Віра, подарувала мені книгу «Теплі історії про дива, коханих і рідних».
Це збірка оповідань, що складається з трьох частин «Дива», «Він і вона», «Найрідніші на світі».
Прочитала з великою зацікавленістю, враження двоякі.