Знову snow

Колись в дитинстві, а в принципі неправда, бо ще й навіть кілька років тому, перший сніг неодмінно викликав радісні емоції, відчуття казковості і легкості, під наспівування “Let it snow”.
Тепер же, дороЗлішаючи, позитивні емоції з цього приводу кудись вичерпались.
Мішаєш чобітками кашу під ногами, і ні тобі казочки, ні тобі втіхи – у дороЗлих світах новий рік – то не початки чогось нового, а перед усім величезна купа роботи, яку треба встигнути переробити до кінця грудня.
А сніг – то неодмінно: «Оля, у нас там погружчик до рампи під’їхати не може»; «Шановні клієнти, в зв’язку з погодними умовами можливі затримки у доставці вантажів», і: «Олю, ну що за фігня, мій клієнт чекати не буде». Так і живем.
А ще сьогодні по приходу в офіс з’ясувалось, що на вихідних вимкнули опалення. Економізатори хренові. І під ввімкнений на повну потужність обігрівач, закутуючись у завбачливо принесений з дому додатковий светрик і тицяючи задубілими пальцями по клавіатурі, перебирала в голові кому б то з орендодавців на цей раз подзвонити і висказати що я думаю з приводу холодного офісу… Але потім видихаєш, згадуєш як недавно тобі солодко-саркастично сказали «Оля, ну Ви єдина завжди знаходите причини щоб щось сказати» і в результаті дякуєш колезі, що зробила тобі чаю,  відставляєш телефон і думаєш «А воно мені треба? Вічно обстоювати права всех трудящехся?» Набридає бути борцем за права всіх, коли всім на свої права накласти купу… білосніжного першого снігу. Вдихаєш заново і берешся до справ.

Наяву

Мій офіційний лікарняний сьогодні завершився. Лікарняний, який я майже не використала, лишень йшла з роботи раніше. Коли хотіла повернутись на роботу на повний робочий день, колеги «запротестували» “навіщо тобі це, поки в тебе лікарняний, ходи на роботу з графіком як собі хочеш”. Колеги, які раніше мені так надокучали своїми назойливими порадами і деколи просто зухвалими міркуваннями, тепер поставились до мене з тактовністю і що найважливіше не мучили жодними питаннями. Ми усі стаємо тактовними у безвихідних ситуаціях.

Про дім, піт і цифри

Мудрі люди беруться розповідати, що допоки є офіційний лікарняний треба сидіти вдома, мовляв чого тобі спішитись на ту роботу, лікарняний за законом і так зобов’язані надати, тож сиди собі дома і не рипайся.
Мудрі люди щоразу невдоволено цокають язиком, коли питаються про роботу і до котрої ти сьогодні була в офісі, не забуваючи доцокувати «і то не забагато?»
А я вірю у слова, що на картинці. Кращі ліки то солона вода: сльози, піт і море. І якщо моря нема (та й не хочеться його, бо не люблю море «у сезон»), і якщо сил на сльози більше не лишилось, то ще є піт. Піт від роботи.

Покинути напризволяще

Інколи найкраще, чим ти можеш допомогти людині – покинути її напризволяще.
Не допомагати, не розраджувати, не пояснювати, а просто покинути віч-на-віч з реальністю, сам-на-сам з проблеми. Вигрібай сама. Початкові налаштування якісь та й закладені, щось колись та й пояснено, а далі – тут вже твій інстинкт самовиживання та незламність характеру. Хочеш карабкатись – карабкайся. Нема сил – падай.
Лише на основі досвіду здобутого самотужки чогось та й вчишся. Можна переконувати себе скільки завгодно, що ти вмієш… їздити на авто, але допоки не проїдешся сам, щоб поруч нікого не було – ніфіга ти не вмієш; можеш собі казати, що ти не боїшся говорити на публіку, але допоки не станеш сам перед аудиторією і не заговориш – ти нічого не вмієш. Можеш переконувати себе що є сили, що ти такий класний і все знаєш – але допоки біля тебе є хтось, до когось можна прибігти за порадою чи спитатись банальне «а як?» – ти не маєш у собі достатньо міцності аби постати як самостійна одиниця.

Шлях набивання шишок – цього не вчили в універі

Часто думаючи про неї я не розуміла, чому з нею всі «на ти», якщо вона обіймає серйозну посаду і усі ці люди в її підпорядкуванні. Вона з ними завжди привітна і дружелюбна, однак все ж таки факт того, що вона – їхній начальник, але якоїсь суворої субординації у їхніх відносинах я не спостерігала.
І лише потім я дізналась як воно все сталось. Вона прийшла на роботу ще зовсім юною і зовсім не для того, щоб керувати. Рядовий працівник одного з департаментів товариства. Але з її підходом до роботи та головою вона не залишилась не поміченою і поступово рухалась по кар’єрних сходинах, дійшовши до того, що будучи цілком ще молодою жінкою вона очолила департамент, у який прийшла колись працювати студенткою. При цьому, «перескочила» суттєво старших за себе осіб, які працювали у цьому департаменті значно довше за неї і у підпорядкуванні яких вона трудилась. Проте і вона не зазналась і не «зазвідилась», великого начальника зі себе корчити не почала і зберегла хороші стосунки з усіма.
Є велика різниця коли людина приходить у колектив одразу керівником і всі її так сприймають, і коли людина приходить «простим працівником» і виростає над своїм колективом (та ще й у короткий термін) і починає підпорядковувати собі тих, з ким ще недавно працювала нарівні. Розумний колектив сприйме досвідчену людину, але ж завжди є випадки коли когось жаба душитиме «як то Свєтка яка недавно зі мною напару звіти робила, теперка від мене тоті звіти буде вимагати».

Як я почала вчасно виходити з роботи і що з цього вийшло

Розділ 1 – як це було

Ще рік тому я була типовим трудоголіком – на роботі засиджувалась допізна, працювала у вільний час з дому, постійно була на зв’язку на пошті та по телефоні і одразу відписувала всім колегам на кожен запит, будь я в маршрутці, за вечерею, або на прогулянці.
Ні, у мене не було намірів в такий спосіб здобути чиюсь прихильність, я отримувала задоволення від роботи і мені щиро подобалось те, що я роблю, таким чином я відчувала себе важливою та потрібною.
Далі постійні засиджування на роботі призвели до того, що в разі зустрічі з друзями я постійно запізнювалась. Скажімо погоджувалась на зустріч о 19:00, з думкою, що затримаюсь в офісі лише на півгодини і дістанусь місця зустрічі. Але процес поглинав настільки, що затримувалась ще довше… як наслідок мала постійні запізнення і навіть образи з боку деяких людей.
Вийти з офісу о 21:00, а то й пізніше було в порядку речей. Понехтувати обідом теж доводилось. Часто траплялись кумедні випадки на кшталт:

20:42, сиджу на роботі, чую як зачиняються вхідні двері. Вибігаю і кричу до охоронника: “я ще тут працюю! Не закривайте!!”
Відкрив, зміряв мене суворим поглядом, розвернувся і сказав під ніс: “курча, звідко вас трудоголіків стільки набралось”.

Власне, мене такий порядок речей «не напрягав»,  а оскільки я була сама, то і не було когось близького кого б цей факт міг збентежити. Якщо хтось і цікавився, то і казала чисту правду «у мене багато роботи».

Тонкощі українського мазохізму

От щоб там мені не казали, а ми українці просто нація мазохістів. Тобто тих людей, які самі схиляються до пошуку психічних або фізичних страждань.
Особливо це проявляється в роботі. Наші люди тільки те й роблять, що скиглять наскільки керівництво до них суворе, як на них «відриваються», принижують та кричать, але чесне слово: вони просто не здатні самостійно і відповідально виконувати свою роботу.
Нещодавно частково цей аргумент зачепився в статті Андрія, цитую:
“…багато роботодавців чи інтервюверів скаржаться, що не можуть найти працівників з самоорганізацією, з можливістю ставити власні задачі та успішно їх вирішувати. А з чим це пов’язано? З лінивістю людей?… ” 
Я аж не втрималась і прокоментувала: «Таки так – це реальна проблема. Я постійно за цим спостерігаю. У мене багато колег, які працюють віддалено від головного офісу і які не здатні самі себе організувати поки їм не зателефонує начальник та не гаркне.
Більше того, я постійно помічаю це за моїми колегами в офісі і для мене це парадоксально. Ну наче всі дорослі, досвідчені люди. І наче всі розуміють на яку роботу їх найняли і що треба робити. Ан ні, люди все одно не здатні вдарити пальця об палець поки не отримають вказівку “зверху”.
Чому так? Без поняття. Таке враження наче більшість людей просто позбавлені самоорганізації, а лишень на рівні робота виконують щось коли їм вказати. І це гадаю велика проблема.»

Люблю брудноруких!

Ну от, те за що я переймалась таки мене спіткало…
Я вже не студентка, адже саме цього тижня я вже забрала мій картонний клапоть паперу під назвою «диплом» (вони ж бо тепер картонні), однак я все ще переймаюсь освітою і зокрема тим, як отой процес, який в нас сміють освітою називати, відбувається.
Передумова для написання цієї статті трапилась у соцмережі фейсбук кілька тижнів тому, не знаю чому і яким чином, але у стрічці новин мені вибило, що мій колишній італійський викладач (про якого я вам вже писала) написав коментар до публікації про те чи можуть викладачі поєднувати дві роботи. Його слова були настільки влучними, що я їх собі скопіювала, аби якось написати про це статтю.
Для мене вельми символічно написати цю статтю саме сьогодні. Сьогодні у дорогого мені і не побоюсь цього слова – одного з найкращих викладачів у світі день народження. Щойно, у тому ж фейсбуці я написала йому привітання і подякувала. Подякувала за його лекції і за те, що такий винятковий викладач з унікальним підходом до кожного із студентів був у моєму житті.
А його слова у дискусії про те як викладачі поєднують дві роботи були такими:

То де баланс?

Батько моєї учениці дуже заклопотана і дуже розумна людина. У нього завжди багато справ, бізнес-зустрічей, йому доводиться затримуватись на роботі та… часто відлучатись у відрядження.
Коли його нема, помітно що в них вдома чогось не вистачає. Ну наче б то все як завжди (бо яке мені діло до її батька, я з ним лише вітаюсь, спілкуюсь більше з матір’ю), однак атмосфера якась не така.
І коли я там, то чомусь відчувається – батько повинен бути в домі. В нього там двоє дітей і його присутності там потребують.
Але одного разу я поглянула на цю ситуацію з іншого боку.
Керівник підприємства. Теж вічно заклопотаний. Так само повно справ, бізнес-зустрічей, завжди допізна на роботі, і також часто у роз’їздах. Коли його нема – на роботі своєрідний кризис. Бо його теж там потребують – настанов, порад, пояснень, вже й не згадуючи про бюрократію. В ньому особлива потреба. І коли він нам потрібен, навіть якщо це пізній вечір, ми не думаємо про те, що десь він потрібен ще двом дітям. У нас там надто масштабні події щоб про це думати.

Логістика для чайників

Ця стаття із серії «накипіло!»
Зараз люди масово замовляють товари через інтернет і шукають найзручніших способів доставки, але інколи мені доводиться стикатись з ТАКИМИ людьми і читати та чути ТАКІ відгуки, що мимоволі хочеться сказати: «Люди! Ви – ідіоти!»
Я не працюю в логістичній компанії, однак я тісно співпрацюю з логістикою ось уже рік, транспортні накладні, вантажі, доставки – то мій хліб насущний, за рік часу довелось багато вивчити і сьогодні я хочу поділитись моїми знаннями з надією, що цю статтю прочитає хоч хтось, хто користується службами доставки і що хоч хтось прозріє що таке цей популярний сервіс, як ним правильно користуватись, як дати собі раду у численних незрозумілих термінах, як зрозуміти за що ми платимо кошти і головне – перестати попусту нарікати! Отже, якщо ви користуєтесь таким сервісом, я вам влаштовую безкоштовну самоосвіту – поїхали!
Насамперед, що таке служба доставки? Це сервіс з швидкого перевезення вантажу чи документів з одного місця в інше, який надає логістична компанія. Здійснюватись це може із застосуванням кур’єрської доставки – тобто передачі вантажу кур’єру, який доставляє вантаж в руки одержувачу.
Сьогодні на ринку України лідерами з доставок є такі компанії як Нова Пошта, Міст Експрес, Інтайм, Делівері (ні слова про Укрпошту, бо ця структура описується виключно матюками, і то я навіть не знаю їх в достатній кількості аби сказати все, що думаю про них). Ця публікація не є рекламою жодного типу, я лише окреслю загальні послуги, які надають ці компанії.

Мої стовпи опори в робочому світі

1 серпня виповнився рік як я працюю на моїй новій роботі. Але сьогодні я не хочу підводити підсумків про те, якою я стала і що змінилось у моєму житті за цей період. Я хочу вам розповісти 4 короткі історії людей, про яких я практично нічого не знаю, але яких я безмежно ціную і поважаю.
1) Її звуть Ольга. Я подумки зву її «дивовижна». Вона працює у великій логістичній компанії, де часто виникають проблеми і розрулює їх своїм професіоналізмом. На жаль, інколи я думаю, що вона – єдиний професіонал у тій компанії. Деколи мені здається, що вона здатна здійснити чудо, навіть в не робочий час, навіть у вихідний день. «Олю, а Ви мені не допоможете» і я знаю – вони світ догори дриґом переверне, але знайде рішення, навіть якщо вантаж сьогодні тут, а завтра має опинитись за сотні кілометрів. Я звертаюсь до неї здебільшого саме у випадку проблем, але вона завжди знаходить їм рішення.
2) Його звуть Денис. Він працює з транспортом. Я дуже рідко звертаюсь до нього, але в тих випадках коли звертаюсь – він завжди допоможе оперативно все вирішити, без зайвих відкладань, затягувань, бюрократії і ниття. На будь-яку мою справу він відповідає «зробимо» і я знаю – він зробить.

Миті робочого вдоволення

Направду кажучи я не мала наміру писати статтю про моє відрядження, однак часті питання таки спонукають це зробити.
Дякую усім за інтерес – відрядження пройшло чудово! Та чи може бути інакше у людини, яка любить свою роботу?
Оскільки в більшості, хто чув про відрядження виникало питання «ти знову їхала машиною на високій швидкості?», то заспокою вас – ні, на цей раз я їхала потягом, знову у Київ, на два дні.
Хоча, мушу зауважити певну річ: чомусь більшість навколишніх людей думає, що от ти собі їдеш кудись і тобі ваув як класно. Ніхто не думає, що за поїздкою ховається ціла гора додаткової роботи, яку треба вчасно підготувати. Власне, через цю додаткову роботу я і не писала у блог весь цей період – часу і сну було обмаль.
Тим не менше, в ці останні будні дні тижня я мала нагоду поспілкуватись особисто з моїми колегами з усієї України, а також з партнерами з Італії, що не лише сприяє роботі, а й є цікавим.
Ці зустрічі завершились надзвичайно плідно, оскільки я (уявивши себе в ролі якоїсь-то княгині Ольги), зібрала з співробітників «шоколадну данину» і з пакетом повним солодощів і серцем повним щастя могла повертатись до Львова. (це ще просто без фото тортика і морозива м-м-м-м-м)

Почуття з минулого

Вчора був неперевершений день – вчора я дещо втомилась від роботи. Втома від виконання чогось – це у мене завжди солодке відчуття, одне з моїх найулюбленіших, бо чудово втомлюватись, але знати, що ти робиш щось корисне.
Після роботи я мала аж два заняття, тож робочий день протривав майже 11 годин. Але суть в тому, що заняття були розташовані так, що хоч-не-хоч мені треба було пройтись вулицями, якими я колись чимчикувала на колишню роботу. То був ковток ностальгії.
Ні, я не скучаю за тим, що було півроку тому. У мене тепер спокійне і стабільне життя, я не залежу від їзди маршруток і мені не доводиться щодня бігати, щоб встигати на усі заняття. Мій графік вже не такий щільний, а врівноважений і поміркований. Я спокійна і умиротворена. Та все ж, вчора ввечері я відчула ностальгію.

Уособлення

Від мене до тебе приблизно 5 пісень. І 15 хвилин ходьби спокійним кроком.
Я прокидаюсь вранці для тебе, ти майже дозволяєш мені виспатись.
Ти сприймаєшся мені різними запахами: запахом фарби із принтера, кількома чоловічими парфумами, періодично через димову завісу запахом сигарет.
І на звук я сприймаю тебе по-різному: звучанням мелодії мобільного телефону або ж подзенькуванням стаціонарного. Ти можеш звучати як жартівливий голос того, що сусідній, як надокучливий тих, хто далеко, але найчастіше як приємний тембр того, хто завжди привітний і ввічливо цікавиться як справи, або як нестерпний крик того, хто наче важливіший.
Ти підбурюєш мої давні бажання завести собаку, щоб повертаючись після тебе додому у мене хтось був.
Я інколи добровільно затримуюсь з тобою вечорами, бо з тобою безмежно цікаво.

Найкраще у моєму повсякденні

Аж вельми мене повеселили деякі мої знайомі, які мені в неділю всі мов один написали: «привіт, Олька, як поживаєш, як твоя робота?» (то так типово, замість того, щоб питати як в мене справи люди питають як моя робота). А й я відповідаю усім: «Чудово!»
Бо й направду – чудово!
І річ не настільки в роботі, бо я не вдаряюсь в деталі аби переповісти комусь що там у мене діється, суть в тому, що вона впливає чудово на мій настрій.
І йдеться не про факт стабільної зарплати (на попередній роботі щомісяця молилась лиш би було що перекладати, бо кошти на життя теж були потрібні). І йдеться навіть не про те, що моя робота близенько додому і я щодня чимчикую пішачком, не користуючись жахливими маршрутками. Ні, я не про те, що я на обід можу ходити додому. Ні, мова не про те, що у мене грандіозна співробітниця в іншій області, порозмовлявши щодня з якою я отримую такий заряд позитиву, що усміхаюсь від вуха до вуха. І йдеться навіть не про те, що у мене хороший начальник (більше про нього писати не буду, бо і вже всі про нього щось та й знають). Річ не в багатьох приємних факторах.
Моя робота мені чудова тим, що я вчусь.

Пусті балачки, не те місце і програні баталії

До новин буденних – я хвора. Температури нема, але горло болить настільки сильно, що мені здається, наче хто встромив ножа у горлянку і періодично там ним вертить. Голос ледь пробивається.

В квітні, ще в квітні була моя остання пара. Далі було написання всяких робіт, держ.екзамени, випускний бакалаврату, поступлення на 5-й курс… і раптом нова робота знайшла мене. Життя вкотре натрапило на різкий поворот і знову я почала здобувати нові досвіди… стільки всього відбулось і от в п’ятницю я знову повернулась до пар… Аж надто дивне відчуття.
Варто сказати, що я нарешті (!) попала на пари. До того я тиждень приїжджала вечорами в універ на останні дві пари і цілувала клямку дверей, бо викладач всіх відпустив і пішов.
В п’ятницю, одразу після роботи я поїхала на навчання. Дещо запізнилась і тому сіла вже за останню парту.
Десь так починаючи з класу 7-го і всі роки у ВНЗ я сідала завжди, лише і виключно за першу парту, а тут… вперше Врублевська опинилась в останніх рядах. І чого лише не побачила…

Ви дивитесь не з того поверху

Коли вам здається, що ваш керівник несправедливий, вимогливий, суворий, набридливий і взагалі нічого не шарить – розслабтесь. Ви просто знаходитесь не на тому поверсі.
Що я маю на увазі.
Мені часто в житті  траплялось чути нарікання різних осіб мов “от він такий начальник, а елементарних речей не знає, він навіть уявлення не має як отут все відбувається.”
Розумієте в чому річ – ви працюєте в своєму відділі, займаєтесь окремими справами і свої обов’язки знаєте чітко, бачите все, що діється навколо вас і вам навіть здається, що ви розумієте як воно все функціонує. Вам поступають команди “зверху” і ви ще й дратуєтесь – легко подавати команди, а ви що там наверху робите? Навіть не знаєте що тут діється.
Просто річ в тому, що ви працюючи в свій справі знаходитесь на першому поверсі. Ви бачите все деталізовано і до дріб’язків. Ваше керівництво ж знаходиться на дев’ятому поверсі. Воно не бачить все так детально як ви, не бачить найменших речей, але воно бачить комплексну ситуацію – що відбувається навколо усього, усі загрози, що насуваються зі зовнішнього світу і які вашому погляду недоступні.

Відрядившись до нових досвідів

Що не день життя – то новий досвід. На цей раз я вперше в житті їздила у відрядження.
Досвід видався цікавим, але і дуже клопітким. Спочатку була довга і насичена підготовка, щоб ви розуміли скажу, що у вихідний день, в ніч зі суботи на неділю ми з начальником ще переписувались стосовно того як нам все зробити…
А підготувавши наші проекти я була готова до того, що і мені доведеться їхати у відрядження, але аж ніяк не очікувала, що в понеділок вранці отримаю дзвінок “сьогодні по обіді виїжджаєм”, отаке внєзапно 🙂
Відрядження, до речі, то така штука, яка цікавить всіх. От реально – як почули що я і ще два керівника їдемо, то всі – від складовщика до охоронника мусили задати питання куди ж і чого ж ви їдете. Найбільше “добила” фраза молоденького бухгалтера: “о, та ви там собі певно в 5-ти зіркових готелях спати будете” – знав би хтось скільки роботи було вкладено в ту поїздку…
В кінцевому результаті ми виїхали о 4-й ранку, вперше в житті я їхала у Київ автомобілем, та і вперше житі їхала в авто, яке гнало на такій швидкості (рекорд 201 км/год). От лише недавно була у столиці і прощалась на півроку, а тут раптом знову туди втрапила…
Щоправда, я не мала відчуття, що я в Києві. Не було навіть банально часу аби пройтись пару кроків Хрещатиком.

Комплексний звіт про нові реалії і потреба в балансі

Простіть, що я не пишу. Я вчусь встановлювати новий баланс між роботою і особистим життям. Поки виходить кепсько, бо всі мої думки устаканюються навколо нових реалій. Думки вертяться на одні і ті ж теми, часу на щось інше поки мало. Але я вже починаю відчувати, що збагнула на 80% що і до чого, почуваюсь більш комфортно у новому середовищі і вже зможу почати думати про щось інше крім роботи.
А поки… можу звести підсумок як мені тепер живеться.
Чому я назвала статтю “комплексний звіт“? Бо це моя суть в останній період. Мені надсилають звіти, я їх перевіряю, прискіпуюсь до працівників у разі невідповідностей і вимагаю від них точності до найдрібніших деталей. А ще я цими днями розробила мегавеликий точний звіт, який містить дані про все підприємство, всі продажі, результати всіх працівників та дані про кожного клієнта. Він став для мене особливим, бо ідея його створення з’явилась уві сні… Мені приснилось як все це виглядає, я прокинулась і натхненно почала працювати – вийшло чудово. В одному файлі всі-всі дані. Вперше зі мною таке було, щоб щось мені отак приснилось.

Круті повороти життя і чергові етапи нових досвідів

Збираюсь із силами, пора про це розповісти світу…
То був липень місяць. Я думала, що варто впроваджувати якісь зміни в своє життя, до прикладу змінити роботу. Бо хоч вона мені і подобалась, але постійна біготня по Львову, суцільне накладання справ, нічне виконання роботи (читай хронічне недосипання) почало відбиватись на здоров’ї. А ще нестабільність перекладацького заробітку (залежить від замовлень) створювала певний дискомфорт, а подекуди і накладки у фінансових справах. В додаток до цього всього було розуміння, що вічно працювати “на чорно” і не мати стабільного прихисту, а залежати від думок інших людей якось негоже.
Такі думки поступово в мене виникали, але тоді я ще поступала в універ і нічим конкретнішим вони не ставали. Згодом вирішила наступний план дій: завершу літо, поїду десь восени на моря, відпочину, а тоді будучи студенткою-заочницею і продовжуючи мою нестабільну роботу шукатиму якісь альтернативи. З такими роздумами я оновила резюме в інтернеті, адже одразу у вересні робота не з’явиться, хай воно вже зараз собі висить.
Але не так то сталось як гадалось…

Хронічна самостійність

Я самостійна. Це моя хронічна хвороба, яка проявляється від найдріб’яковіших проявів до найбільших. Я сама здатна закапати собі очі чи то скрутити руки аби застібнути незручну застібку у жіночій сукні, не просячи когось у такій маленькій допомозі. Я сама здатна перевиконати усі численні обсяги роботи і не просити нікого про поміч.
Я сама проходжу через життєві випробування, терплю хвилювання не запитуючи у когось порад і не звикла отримувати підтримку. Я з юного віку самотужки вирішую ті справи, на які зазвичай мають подавати згоду батьки.
Я самостійна. Це хронічно в’їлось у свідомість і не дозволяє питати у когось помочі, за будь-яких обставин.
Це призводить до образи близьких, адже вони хотіли б допомогти у багатьох речах і їм було б приємно, якби мене цікавила їхня думка стосовно хоч якихось аспектів мого життя.
Натомість ні, я роблю як сама знаю, я ж бо самостійна. Мені не потрібно, щоб хтось нав’язував мені свою допомогу.

Поради юним перекладачам

Перекладач – це така професія, якої навчитись важко. В економіці ви вивчите низку законів, документів, ввійдете у суть функціонування справ і все буде ок. Так і в багатьох інших професіях – можна навчитись, хтось вас може навчати і підказувати. А от перекладати ніхто не навчить, це просто потрібно вміти. Це вже суто питання складу мозку.
Для багатьох моїх колег усний послідовний переклад – страшніше смерті. Він ставить під питання ваші перекладацькі здібності, адже у письмовому ви завжди можете проконсультуватись зі словником, перечитати, поправити помилки, тут же часу на виправлення нема, все відбувається миттєво і слова мають перекладатись теж миттєво, без роздумів.
Найкраще цього досягнути вимкнувши мозок і віддавшись тексту сповна, хоч цього важко досягнути, цей навик приходить з часом.
Найкраще, що можна зробити аби добре перекладати – постійно тренуватись. Це як спорт і тут важливо підтримувати “форму”. Навіть у повсякденному житті ви маєте бути готові до перекладу, тому можна навіть перекладати свої думки.

Безладний плин думок трудоголіка

В даній публікації вилито ті думки, що найчастіше мелькають в моїй голові в останній час. Не намагайтесь відшукати тут сенсу. Це особистий прояв графоманії, аби «висказатись»

• Дивно, але коли на пару днів я їду з дому, то стаю «живою» людиною. Тут же я у постійному вирі справ.
• На підвіконні, що біля робочого столу «срач» – завалено паперами та матеріалами по роботі. Треба буде прибрати.
•  Окрема кімната квартири перетворилась у гардеробну. Часу розгребти її нема: влітку одяг часто змінюється, тож випраний (якщо є час зняти його з мотузки) звалюється на ліжко. Треба буде прибрати.
• Недотримання в графіку їжі, неповноцінне харчування – думки заняті роботою.
• Здається хвилі нападу роботи можна виміряти тим, як давно я не печу собі тортів. Хвиля вже от триває третій тиждень…
• Може завести собі домогосподарку? Щоб і їсти зготувала, і дім прибрала… Хоча який сенс, скоро зі мною буде мама.
• Єдина кімната, що ще зберегла пристойний вигляд – та, де приймаю учнів. Робочий стіл за яким їх вчу, щоправда, вже теж завалений робочими паперами. Треба буде прибрати.