Півжиття

Сьогодні тобі виповнилось би 59. Мені цього року виповнилось 26. Тебе нема 13 років. Половину мого життя.
Півжиття пам’ятаючи про особливість цього дня і вже не мати куди подзвонити.
Півжиття, щоб замість вітань приїжджати до тебе на могилу.
Півжиття, відміняючи у цей день справи, бо їдеш туди де маєш бути за покликом душі.
Півжиття, як я відповідаю на чужі питання, що ні, ввечері на цвинтар іти не страшно.
І стояти тут цієї холодної листопадової ночі, серед могильної тиші та пітьми, лиш при світлі ліхтарика і лампадки, і вдивлятись в твій кам’яний погляд з фотографії і згадувати…

Воля почуттям

Я прокинулась досвіту, із приходом медсестри. Процедура стандартна: тиск, температура, крапельниця.
А десь за дверима всі шуміли, говорили, сміялись і жили. «Вітаю зі святом!»; «Добрий ранок, зі святом Вас!» «Вітаю-вітаю, і Вас!»; «Дівчатка, то ж Ваше свято! Вітаю вас!» вітаннями обмінювались між собою усі: лікарі, медсестри, санітарки, породіллі. І так впродовж цілого дня.

Місце для мене

Я дуже добре пам’ятаю як під завершення татового похорону, мама раптом отямилась і попросила «залишити місце для неї» – у нас на цвинтарі так роблять – відмежовують лавкою місце, для когось близького, щоб тут не похоронили когось іншого.
Я це дуже добре запам’ятала, бо мама весь час була ледве притомна в ті дні, а тут вона несподівано «отямилась».
І ще пам’ятаю, бо в мене відтоді з’явилось погане передчуття.
Кожного разу, впродовж довгих років, коли я приходила до тата на могилу у мене було погане передчуття, що… це місце не для мами, а для мене. Що перш, ніж настане її час, тут похоронять мене.

Наскільки сильною може бути Любов?

Я людей пам’ятаю за запахами. Кожна людина пахне по-особливому. Згадуючи діда, я відчуваю запах деревини і тирси. Мені здається, що навіть зараз пишучи ці рядки, я вдихаю цей запах, наче стою біля дідового верстата.
Сьогодні, зустрівшись з усією родиною, відправивши ці 40 днів по його смерті, відвідавши село і морально відмучивши всі ці традиційні процеси і поминки,  не покидало відчуття втрати не лише діда, а цілої ЕПОХИ. Більше не буде цих родинних зустрічей на Петра (і тільки в нашій родині словосполучення “їдемо на Петра” мало особливий зміст), не буде цих майже щомісячних провідин, і я навіть не уявляю коли в наступне знову усіх цих людей побачу, бо насправді вже давно, єдине, що нас всіх ще об’єднувало була аж ніяк не кров – а наш дідо.
Що я знала про його життя?
Не так вже й багато.

Про питання без відповіді

Запитання «чому»  – один із найбільших черв’яків, який роз’їдає нас зі середини. Чому сталось? Чому зі мною? Чому зараз? І ще десятки чому, яких можна придумати і на які нема відповіді. От просто нема і хай йому грець.
Питанням «чому» мучаться і оточуючі мене мудрі люди. То тепер у мене така категорія, «мудрі люди», які насправді не бажають мені зла, які за мене переймаються, але які і близько не розуміють як я почуваюсь. Які натомість мають багато міркувань і періодично діляться цими думками зі мною. А ще періодично заводять зі мною розмови про релігію і розповідають думки іншої мудрої категорії – священиків. Вони гадають що священики є дещо вищими від простих людей, бо наче мають якісь знання від Бога і можуть надати пояснення тим чи іншим подіям.

То якою я стала?

Саме про цей день я думала не раз… Бо здавалось, що 10 років – то вже термін серйозний. То вже період, за який точно рани гояться… я думала, що я виросту, так багато чого досягну, мені не болітиме, я не плакатиму і вже така доросла поїду до тата на могилу наче показати «дивись, яка я стала, я змогла подолати всі труднощі».
А виявилось – то число. Як і всі попередні числа. І що рік більше, що менше – по відчуттям однаково.
Ці 10 років минули дуже швидко. І от людина, від якої впродовж всіх цих років було найбільше підтримки мені сказала на днях «здається, що новину про смерть твого тата мені повідомили лиш позавчора». Воно лиш наче позавчора було і брешуть календарі, що минуло 10 років… тисячі-тисячі довгих днів, що минули у мить.
І так, я виросла. І так, здається така вже доросла. І так, чогось та й досягнула. Здійснилось це. Але дорослій мені болить по-дитячому. Болить так, наче та маленька дівчинка досі сидить десь всередині і ховається від світу. Болить так, наче не було цих років, наче не загоїлось.

Довше, ніж сама вічність

У моїй підсвідомості зберігаються книги. Величезні томи, ніким не прочитані. Книга за рік. Я їх веду з того дня, як тата з нами нема.
Я записую все пережите у ці книги. Як спочатку після його смерті було важко без нього, як я за ним плакала, як було по-дитячому страшно, якою потрібною була саме його підтримка, як мені розбивали серце і як я досягала моїх успіхів, як я вчилась любити і ненавидіти, як я вчилась прощати і забувати, як я здобувала життєвий досвід і розуміла з точки зору прожитого його, як боліло, що він не був присутнім на весіллі у брата і як щемить у грудях, що він не може бавити свою маленьку онуку, і як хтось такий схожий на нього втішає мене у житті, я записую якою я була самотньою і як я віднайшла надію в житті.
Я вірю, що ми з ним неодмінно зустрінемось. В якомусь іншому світі, чи іншому житті, чи іншому вимірі, чи в іншому тілі чи за інших обставин, але ми ще обов’язково зустрінемось. І я розповім йому все те, що зберігаю у цих підсвідомих книгах і про що не говорила іншим. Я переповім йому кожен рік, кожен день і кожну мить туги за ним. Ми говоритимемо про все довго-довго. Дуже довго. Ми говоритимемо довше, ніж триває сама вічність.
Це буде колись. А сьогодні я починаю мою десяту книгу:

Любий тату, сьогодні виповнюється 9 років як тебе нема з нами…

12.03.2016

Розвіювання ідеалізації та справжні бажання

Кілька тижнів тому, копирсаючись у коробочці з різними документами, на самому дні я помітила якийсь пожовклий листок паперу.
Взявши його в руки і оглянувши, я зрозуміла, що в моїх руках ні що інше як додаток до диплому мого тата.
З цікавістю його вивчила.
Звісна річ, було цікаво з огляду на присутні предмети на кшталт «Ленінська етика та естетика», «Марксизм» та тому подібний маразм (що в принципі недалеко втік від «Вищої освіти та болонського процесу», з яким мені довелось мати справу).
Було цікаво також довідатись, що додаток до диплому, за винятком друку на цупкому папері, геть такий самий як і теперішні – грець би побрав тих, хто теревенить про реформи освіти – геть нічого не змінюється.
Але звісно чи не найбільшої цікавості я відчула щоб довідатись його оцінки. Тут і з’ясувала для себе, що мій батько був далеко не ідеальним відмінником. Вряди-годи в нього були четвірки, і кілька добрячих раз у додатку промелькнуло «удовлетворительно» з предметів, які були не останньої важливості для здобутої спеціальності.

Веселка душевності

Хто часто читає мій блог, той знає, що час від часу я знайомлю читачів з італійською музикою, зокрема з перекладами пісень.
Сьогодні я вас ознайомлю з піснею славнозвісного і неперевершеного Адріано Челентано – «Arcobaleno» (Веселка).
Ця пісня вже доволі давня (1999 рік), однак вона настільки чуттєва і витончена, що мабуть кожен хто чує її і розуміє про що вона – проймається цими відчуттями. Саме тому хочу вам її перекласти – щоб і ви пройнялись душевністю цієї Веселки.
Нещодавно серед ночі у рубриці «Оксамитова ніч» на Львівській хвилі вона лунала. Вона застала мене зненацька, тож зовсім несподівано для себе, почувши її, я просто розплакалась не в змозі втамувати схлипування.
Також одна із причин, чому я викладаю вам тут її переклад – бо після прослуховування по радіо почала шукати її в інтернеті і натрапивши на різні москальські переклади мене шляк трафиф і я вирішила, що викладу україномовний переклад, аби комусь не попадались на очі ті бздури.
Направду кажучи, пісня доволі непроста – вона про друга. Про померлого друга, якщо точніше. Автором слів являється Могол (відомий італійський пісняр) присвята пісні – музиканту Лучіо Баттісті, другові Челентано і Могола, якого спіткала передчасна смерть.
Особливість цієї пісні в тому, що слова співаються не про померлого друга, а від імені померлого друга. «Я вирушив настільки несподівано»… Життя прирівнюється до важких валіз, які врешті-решт можна віднести геть з полегшенням. І нам говориться, що померлого все ще можна відчути поряд: у щебетанні птахів, у голосах щирих людей, але найбільше у тиші.

Спогад про один із днів

Я дуже добре пам’ятаю той день. То було 8-ме листопада. Я ходила в другий клас, мені було 8 років. Тато забрав мене зі школи і ми пішли на книжкову гуртівню щоб купити анкету зі зображенням ляльки Барбі на обкладинці. То тоді був тренд – в багатьох дівчаток така була. Я дуже довго чекала на ту омріяну покупку і просто світилась від щастя.
За іронією долі, та книжкова гуртівня знаходилась в приміщеннях, неподалік мого теперішнього офісу – тепер я щодня ходжу тієї дорогою. Поки йшли, ми веселись, бо тато завжди розповідав якісь цікаві історії.

КОРОТКИЙ СОН

Я заснула.
І раптом наснилось –
Що мій Тато зустрів з літака
І обнявши мене запитав:
«Ну, Олюнчик?
Як минула мандрівка твоя?»

Я проснулась.
Літак. Я одна,
Мов сама не своя.
То був сон!
Тільки сон!
А шкода…

Нестача нездобутих титулів

То була весела розмова ні про що до немовляти, коли раптом прозвучали слова «дідо Богдан», що спонукали мене озирнутись від передьоргування.
Воно начебто нічого дивного – адже дійсно мій тато по відношенню до тієї крихітки є дідом, але… то вперше я почула, щоб його хтось назвав дідом і вразило воно мене настільки сильно, що потім ще весь день цокотіло в голові оте «дідо Богдан».
Таки так – для неї він дідо. Однак вона знатиме про нього лише з фотознімків, домашніх відео і розповідей татка й тітки.
У цієї дитини люблячі батьки, безліч турботливих родичів і зросте вона в піклуванні та любові не відчуваючи нестачі чогось. Їй ніколи не бракуватиме надзвичайно щедрого дідуся, завжди готового поласувати морозивом. Дідусь не навчатиме її плаванню і виростатиме вона в супроводі казок, а не під одвічно цікаві та захопливі розповіді дідуся, яких було не перелічити.
Натомість я чомусь відчула цю нестачу.

Місце абсолютної тиші.

Цвинтар. Біля цвинтаря поле. За полем дитячий стадіон.
Я сиділа на цьому кладовищі і слухала тишу, коли раптом зі стадіону долинув дитячий крик. То було так дивно – щоб у цьому місці лунали якісь звуки… тож я почала до криків прислухатись.
То був крик наповнений життям, сповнений радості і безтурботності. Діти веселились, кричали і жили.
А я була наче в протилежному світі, хоч і зовсім поруч до того стадіону, так близько до тих криків – в місці цілковитої тиші.
Пастернак писав: «життя прожити – не поле перейти». А мені в ту мить здалось навпаки, що саме так воно і є: той стадіон де безтурботність… поле… тиша.
Ми живемо з криком, ентузіазмом та без клопотів і навіть не помічаємо наскільки близько і завжди поруч з нами те місце абсолютної тиші.

07.08.2015

В пів голосу,
Ольга Врублевська

Вісім років без Нього.

Застереження від душевно невиліковної хвороби

Спочатку з’являється рана. Вона кровоточить і ти не в силі це змінити, мучишся від болю. Болить нестерпно. Навколо тебе стоять люди, але ніхто з них допомагає. Вони просто дивляться і кажуть, що з часом це пройде і кровотеча зупиниться.
В той час ні ти, ні люди, що оточують не помічають важливої деталі: крізь рану проникає інфекція і засідає в тобі. Це стане зрозуміло згодом.
З часом рана затягується тоненькою шкірочкою. Люди, які це бачать і ще не знають звідки воно в тебе, розпитують. Запитання про її появлення завдають такого самого болю, як і кровотеча.
З часом рана зовсім затягується, періодично свербить. Майже всі люди знають, що вона в тебе є і більше не розпитують. Але ти відчуваєш, що щось не так. Тут-то і виникає розуміння, що рана загоїлась, а болить і далі. Бо коли рана була відкритою і помочі ніхто не приніс в тебе ввійшло стільки інфекції, що засівши в тобі, воно перетворилось з часом у хворобу. Люди її не помічають, але ти ж її відчуваєш.
Моїй рані-хворобі виповнилось майже 8 років.

Мені також дорога Його творчість.

Про цю трагічну втрату знає кожен. За вчорашній день всі тільки й говорили що про смерть Андрія Кузьменка. Але і я не можу не згадати про Нього, бо і мені дорога Його творчість. Довідавшись я була в шоці і все намагалась переконати сама себе, що то про когось іншого. Ні, виявилось таки про Нього… сліз не стримати, мені як і всім іншим безмежно шкода…
25-го січня на стіні у ВК я опублікувала наступний пост:

“твій тупий егоїзм розпалив мій цинізм”
🙂
Скрябін вміє сказати!
(Сюжет закінчився і не повториться більше)

Це трішки перекручена цитата з його останньої пісні «Кінець фільму», ось вже тиждень я її наспівую: «А зараз вже кінець фільму… я тільки в своїх снах тебе ще раз обійму»; «А зараз вже кінець книжки, Сюжет закінчився І не повториться більше». Тиждень ця пісня не вступалась мені голови, а почувши вчорашню новину я й подумала «як?! От тільки нова пісня вийшла, от тільки альбом планувався, як так?!»… невимовно, незбагненно, неприйнятно.

Українське сучасне та минуле і про світло душевне

Про фільм «Поводир» не чув мабуть що глухий. Я начиталась і наслухалась стільки про нього, що не подивитись не могла.
Хотіла написати сюди відгук про фільм, але не буду. Бо обдумуючи різні епітети не знаходжу доречних – краще один раз поглянути, аніж сто раз про нього почути. Тому просто підіть та погляньте. Це все. Без гучних закликів, просто погляньте, ви мусите.
Єдине, що скажу – кіно українське, вартісне, сильне. Можливо його не оцінять інші, але перегляд таких фільмів дає знати, що в нашого кінематографу є майбутнє.

І все так само…

Два роки тому будучи в тата на могилі я дістала записника і під впливом певних обставин написала цього вірша, просто з голови.
Роки минають і все так само, звісно ж вже нічого не зміниться – звикаєш до його відсутності, звикаєш до зустрічей уві сні, звикаєш до всього. От тільки інколи мені так нестерпно сильно хочеться, щоб його очі подивились на мене з розумінням і заспокоїли…

Те, що варте уваги.

Посеред проблем, що наповнили мої будні минулого тижня було те, що добряче мене відволікало і зацікавлювало – книга «Щоденник Анни Франк». Це історія єврейської підліткової дівчинки з Голландії, яка переховується з батьками у сховищі понад два роки. Впродовж цього часу вона вела особистий щоденник із власними спостереженнями, переживаннями, думками.
Прочитане справило на мене дуже сильне враження. Так вже є, що книги, які описують події другої світової мене дуже зацікавлюють, однак навіть попри те, що йдеться про події Голокосту, про війну, мені припало до душі саме те ЯК вона писала.
Мені порадили прочитати цю книгу, мотивуючи, що я помічу певні схожості між мною та авторкою. Так власне і сталось, багато думок Анни відповідали моїм підлітковим переконанням, які і стали моїми життєвими принципами. Тож багато в чому я наче читала історію себе самої.
Я звісно не переживала війни у сховищі, та я свого часу жила в маленькому забутому Богом і людьми селищі, де також почувалась найсамотнішою людиною у світі і не мала з ким поговорити про мої життєві переконання, про мої стосунки з рідними, про моє ставлення до оточуючих людей, про мої думки щодо подальшого життя.

Допомога у випадку смерті когось близького

Заголовок статті дещо неоднозначний, тому повідомлю: це не про допомогу помираючому, це про допомогу близьким, яким потрібно смерть рідної особи пережити.
Так трапилось, що в житті багато раз до мене звертались за «допомогою» наче я фахівець у цьому питанні, бо свого часу болісно пережила татову смерть. Я ніколи не забуду, як колись в Італії до мене звернулась одна зовсім юна дівчинка, в котрої помер дідусь і сказала: «розрадь мене… ти ж знаєш який біль я відчуваю, скажи щось, від чого мені стане легше», а я не знала що сказати, бо я знала, що будь-чим сказаним я їй не допоможу.
Насправді все, що кажеш не має змісту. Всі слова про співчуття також безглузді. Ваші «співчуваю» чи «мені дуже жаль» пусті звуки, від них легше звісно не стане, навіть якщо ви кажете щиро.
Я пробувала говорити про це з однією близькою мені людиною, якій і сказала, що от до мене вже не раз звертались так наче я їм допоможу, а я не знаю що людям сказати. І ця людина мені відповіла:
– ти ж пам’ятаєш себе в той день… які слова в той день могли б хоч трішки надати тобі підтримки?
Я задумалась і душею зазирнула в той найболючіший день життя і відповіла:
– Ніякі. Мені просто хотілось, щоб мене хтось обняв.

Історія життя хорошої людини з важкою долею…

На моєму під’їзді висить вивіска «ремонт взуття», на яку я часто позираю і усвідомлюю, що мабуть колись її приберуть, бо майстерні там уже немає. Та я хочу, щоб та вивіска залишалась – по-перше – це зручне пояснення для інших «той під’їзд де вивіска», а по-друге – вона мені нагадує про людину яка і працювала в цій майстерні: старого Леоніда Григоровича.
Я не пам’ятаю його прізвища, про нього завжди всі казали «майстер», або «старий» – це слово щоправда звучало з повагою до віку цієї людини і його працелюбності. За союзу він працював начальником на взуттєвій фабриці, потім на пенсії мав свою майстерню, як же він робив взуття! Така робота служила надовго.
В старого, щоправда, була нелегка доля. Дружина померла, син став алкоголіком і на фоні цього калікою – донька віддала його у психічну лікарню. Старий забрав звідти сина, доглядав, виходжував. Помочі не мав від нікого – внучка відцуралась. Я зустрічала його часто ввечері – коли люди йшли з вулиці в дім він, щоб поменше людей бачило його горе, вивозив на колясці сина на вулицю і на костилях наново вчив його ходити.

Скавуліти як пес і найгірше після втрати.

Після вчора зайшовши у під’їзд до моєї учениці я спинилась у дверях – на 1-му поверсі був собака, він гавкав, от тільки не звично, а поволі то лаяв, то скавулів. Зазвичай тварини так поводяться коли в них якась рана чи щось защемило, але я глянула – лапки цілі, сам наче теж неушкоджений, чого ж він так скавулить?
Позаду мене заходив якийсь дідусь і каже:
– не бійтесь його, він не на Вас гавкає, в собаки просто горе…
– а що сталось?
– от вже кілька тижнів як хазяїн помер. Ще молодий був чоловік, не хворів, а раптом помер. Сім’я вже навіть потроху відійшла, життя ж продовжується, але йому то хіба поясниш – пес не може зрозуміти і дома вони його втримати не можуть: все або під будинком, або на першому поверсі тут сидить – певно господаря виглядає, лає, скавулить, нещасний…
Ми їхали ліфтом і ще чуючи лай, що переходив у скавуління я відчувала гострий приступ жалю до цієї нещасної тварини, яка на відміну від людей не здатна змиритись з болем.

Ти пишався б мною?

Читати водночас з піснею, що внизу.

То було літо 2006-го. Ми з татом повертались з дачі до Львова, він був за кермом, а я сиділа поруч і спостерігала як він керує. Коли ми проїжджали мимо однієї залізничної станції, на якій дачники очікували потягу, тато сказав: «От коли буду старий і вже не зможу сідати за кермо буду на дачу їздити як і вони електричкою»; – «Тато, не хвилюйся, коли ти будеш старий і не зможеш їхати, тебе буду на дачу возити я, от побачиш! Я тобі обіцяю, що я буду водієм!» Тато усміхнувся теплою посмішкою і сказав: «Олюнчик, ще десь три роки і посаджу тебе за руль, будеш вчитись». В ту мить по радіо грала пісня Джо Дассена «À toi». Я запам’ятала собі ту мить, ту пісню, ту татову посмішку і далі їхала уявляючи як воно буде  – коли за три роки тато мене вже посадить за кермо і я навчатимусь.
Через півроку після тієї розмови тато помер. Пісня «À toi» стала однією з моїх улюблених, щоразу коли я її слухала я згадувала дану тоді обіцянку.