Тупі спогади

Спогади нікуди не щезають. Вони завдають тих самих відчуттів навіть якщо минають роки. Вони бувають як лезо гострі, і так само здатні болісно різати до несамовито пекучої рани. З часом спогади, як і лезо, тупіють. Проте і тупе лезо завдає болю, нестерпно ріжучи рану. Ба більше, здається від порізів тупим лезом ще гірше.
Спогади нікуди не зникають. Вони просто з плином часу тупіють, але завжди залишаються з нами, при нагоді завдаючи нових подряпин старим шрамам.

Мої старі рани

Старі рани затягнені шрамом,
А своє іще не відболіли.
Старі рани вертають до тями
І нагадують, як сильно щеміло.
Я їх лікувала роботою,
Посипала душі зітлілої попелом,
Вкривалась чужою турботою,
Забуттям упивалась помалу.
А потім знову зриваюсь,
Рану свою розглядаю,
Бачу – іще кровоточить,
Спогадів нових просить.

«Я ніколи тебе не забуду…»

Хто спілкується зі мною в соц.мережах має нагоду помітити, що я розміщую в себе «на стіні» різні пости, надто короткі, щоб бути публікацією блогу, але які теж несуть у собі якийсь зміст і нерідко навіть надихають до написання довших публікацій тут.
Соц.мережі – цікава штука, якщо ними не зловживати, бо хай там як, а там спілкуються мільйони людей, а думки мільйонів мають вагомість. Я стараюсь писати «від себе», бо помічаю тенденцію думати шаблонами і висловлювати свої думки чужими, чужі ж дописи розміщую, якщо вони і в правду відповідають моїм переконанням. Одним з таких став запис:

«Я ніколи тебе не забуду, до самої смерті не забуду. А жити я буду довго, дуже довго, це буде мені покаранням.»
(Колін Маккалоу, «Ті, що співають у терні»)

Серед читачів ці слова викликали резонанс і мені написали аби обмінятись думками з цього приводу. Спробую висловити свою.

Дратівливі питання і зимове море…

Давня мрія.

Почалися дурні запитання
І хтозна чому вже відтепер:
–А от як ти святкуватимеш Новий
І де проведеш Старий?

– Я не знаю, зарано ще думати,
В мене інше цілком в голові.
– Що за інше? Чого б це – зарано!
Ну то ж як проведеш – розкажи!

Занепад спогадів.

Час минає невпинно вкриваючи порохом,
Все те, що ще рівно рік тому боліло.
Час проходить нестерпно і солодко,
Тільки те, що минуло чомусь не забулось.

Листопад свої дні рахує поволі
І в цей місяць – спогадів тьма,
Там колись ходили п’яних двоє,
А тепер по тій колії навіть не їздить трамвай;

Шарф зі запахом спогадів

Я сьогодні іду між туманів,
А на шиї у мене шарф
Він зі запахом твоїм дурманним
Навіває спогадів враз.
Звідки взявся той запах? Не знаю…
Ми ж не бачились років зі сто,
Я старанно тебе оминаю,
Ти – за рангом вище, тож мабуть,
Об’їжджаєш мене на авто.

Стосовно невипадкових випадковостей

Я інколи запитую себе щодо випадковостей і того наскільки вони випадкові. Мені значно легше повірити в те, що відбувається все згідно якихось розкладів вищих сил, за якоїсь долі таке має ставатись, аніж повірити, що просто так може співпасти. Та ні, збігів обставин не буває.
Інша річ – відбувається те, що ми просто не здатні аргументувати.
Інколи трапляється – чекаєш пів року на випадкову зустріч. Бо нема як з людиною зустрітись і думаєш, що от було б добре якось навіть випадково, а все ж побачити. І в прохожих бачиш щось схоже до тої людини, а ні, то не то. І коли врешті-решт погоджуєшся, що Львів таки місто не для випадкових зустрічей, коли собі думаєш, що не треба нікого тобі бачити, навіть тим більше якоїсь конкретної людини – то тоді несподівано зустріч таки трапляється. Дивина та й годі.

нахлинуло.

Вечір. Темний перевулок, дедалі частіше такими лажу. На вулиці так темно, що мимоволі зупиняюсь аби вгледітись куди ж мене ноги самі несуть. Така страшенна холоднеча, що пронизує аж до кісток. Хоча, ймовірно причина холоду інша. Мої сполохані думки шукають притулку на якійсь черговій радіохвилі. Починається ця пісня “…а я по землі поміж дерев ступаю…”
Крок пришвидшується, стає світліше і видно куди йти. Доходжу до рідної вулиці, а там сусід припарковує свою автівку. Таку схожу автівку!.. Сусід киває в знак вітання, його ім’я і його авто багато що нагадує… Пісня в вухах кричить свій останній куплет, а ноги несуть до будинку. От вже і дім – там можна сховатись. Від людей, від авто, від музики, але не від спогадів…

Вулиця, до якої не дістатись.

Це не вірші, та все ж…

Паралельності присвячую.

Якщо людина… лікується і вертається.

Якщо людина довгий час проходить лікування, скажімо наприклад – півроку, лікується від залежності, хвороби, отримує певну реабілітацію чи будь яку іншу терапію…

Якщо людина випробовує усі доступні рекомендовані засоби – традиційної і нетрадиційної «медицини»…

Якщо людина наполегливо, довго, вимушено і сумлінно лікується роботою – як найкращим способом забуття і відволікання…

Зненацька, зухвальство та до біса

Не подумайте, що порушую обіцянки. Сьогодні не про когось, сьогодні про щось. Хочу поділитись власним досвідом, а раптом кому стане в пригоді.
Раніше мені казали про закон підлості «коли в житті все добре повернеться минуле», але мені такої нагоди не випадало.
А тут таки випала. Несподівано. Потрясіння. Висновок – якщо ви викреслили зі свого життя егоїстичних, підлих та зухвалих людей – не факт, що вони вас зі свого також викреслили, отож і спробують свою підлість ще продемонструвати.
Чому тепер, чорт забирай, коли в мене все прекрасно треба пхатись знову у моє життя? Навіщо це?! Хоча ні, я не хочу знати.

Останній синдром мого божевілля

Не хвилюйся. Я більше не напишу. Ні тобі, ні про тебе. Жодного рядка.

06.04.2013

578 по тому. Боже-вільна. Одужавши.
Ольга Врублевська.

Гидотність омертвілої душі, довіра і розчарування.

Вразливим краще не читати.

Інколи мені гидко. Настільки сильно, що стан мерзенності розриває на шматки і сповнює словесна блювота – слова переповнюють, хоча назовні мало що виходить.
Здебільшого причиною цього є довіра, яка була похоронена давно. Давні розчарування в людях ніколи просто так не зникають.
Тобі більше не болить, тебе більше не мучить, тобі байдуже, але тобі досі гидко. Бо розчарування лишається повсякчас. Бо стан бридоти не минає по тій простій причині, що колись на труп твоєї душі, яка була вбита довірою, злетілись ворони і виклювали всі потрохи, розтягнули їх навсібіч.

Легкі погляди, пагубна тонна ніжності і не про те.

Інколи доводиться відчувати полегшення коли дивишся людині у вічі. Не просто людині, а людині з якою начебто десь-колись-якось пов’язували якісь та й почуття. Давно і не правда. Та ні, правда лиш тому що було, а коли яка різниця – просто було.
Але я не про те. Я про полегшення від погляду в очі. Від погляду в очі, які колись були найважливішим сяйвом світу. За які без лишньої лірики справді можна було віддати життя. За ті очі, по причині яких вплуталась в тенета неминучої брудної брехні і мерзотності. Чи не за очі. Що таке очі? То лише одна зі складових людини, за яку можна було і таки йшлось на відповідні жертви, обмеження, неправду і м’яко кажучи не цілком правильні вчинки.

Про людей які брешуть і їхні очі.

Я знаю людей, які брешуть. Які брешуть коли прокидаються, засинають і впродовж усього дня. Я знаю людей, які брешуть вдома і на роботі. Я знаю людей, які брешуть самим близьким і найдорожчим, а також абсолютно чужим, може тому, що для них брехня увійшла в звичку.
Я знаю людей які звикли брехати про кожну подію свого життя і знаю людей, які брешуть аби прикрити події свого життя – будь то секс з чужою дружиною чи таємна праця на конкурента роботодавця.

Усім, хто коли-небудь мене образив чи зробив боляче присвячую

Ніколи не думала, що коли не-будь буду писати/висловлювати те, що хочу сьогодні сказати… Ніколи не думала, що сягну до стану в якому можна буде сказати те, що я зараз впевнено наміряна сказати…
Як і зазначено дана публікація присвячується усім тим, хто колись мене образив чи завдав болю. Отож,

Вразливі пісні, політ чайки і моя неправильність.

Сьогодні знову говорячи про творчість інших. Я не є прихильницею творчості російської співачки Земфіри, однак окремі її пісні потрапляють у мій плейлист. Вчора в соціальній мережі ще один блоґер Олександр додав її альбом «Жить в твоей голове». Заклик який супроводжував публікацію спонукав до прослуховування:

Прем’єра нового альбому Земфіри «Жить в твоей голове!»
Жити в твоїй голові.
Невиправдано.
Відчайдушно.

Вбити тебе неусвідомлено. Нечайно.

Ліричні пісні, сніг, і втрати, що не підлягають поверненню.

Я не є прихильницею творчості ні Філіпа Кіркорова, ні Ірини Білик, а тим паче не вірю у вічне кохання.
Але за цю пісню їм вдячна. Тому що, я помічаю (хоча може мені то лиш здається), наскільки вона наповнена душевності. Тому що, колись ця пісня мені була не цілком, але трішки близькою. . Тому що, мелодія мені приємна. Тому що, сьогодні ввечері сніжило дрібненьким снігом, який не зважаючи на свою дріб’язковість таки зумів замести сліди і стежки.

Елементи божевілля, плутанина і те, що «треба»

Є люди які мчать на шаленій швидкості вверх по дорозі. Вверх по Личаківській, можна так сказати. На височезній шаленій швидкості, душевну пустоту заливши міцними спиртними напоями, що використовують замість палива. І вони не враховують, що попереду важливий поворот – на Пасічну, тож доведеться пригальмувати. Коли жметься різко на гальма, ланцюг, що сковував цих людей обривається. Надто довго виснажувався. Тому що, ланцюг явно поєднує одних людей з іншими, але ці люди несамовито мчать кудись вгору.

Нові сторінки, якісь прокляті помилки і їхні тіні.

Наперед зазначаю, що дана публікація не містить жодного негативу, хоча на перший погляд і здасться протилежне.
Такі рядки прийшли в голову миттєво, після перегляду фільму «Анна Кареніна», який справив на мене грандіозне враження. Не напряму пов’язане з кінострічкою, та все ж саме вона наштовхнула на роздуми.
Буває, що доводиться розуміти, що події які відбувались у твоєму житті мають у собі частку чогось проклятого. Але розумієш це лише згодом, коли все закінчилось. Коли набралась здорового глузду і шлеш під три чорти те, з чим не варта було стикатись ще з самого початку.

Передбачувані несподіванки, скриньки електронної пошти і втрачені люди.

Час іде повільно, а проходить швидко. Несподівано деякі люди з життя пішли. Навіть не те, щоб раптом. Їхній відхід був передбачуваним, крок за кроком і те, що ця людина втрачається розумілось послідовно. Однак, коли озираєшся назад помічаєш, що все ж таки їх втрата є несподіваною. Наче ще вчора ви спілкувались, вас поєднували якісь інтереси, а вже сьогодні… а сьогодні не очікувано для себе розумієш, що то було не вчора. То було давно. І ті люди безповоротно втрачені.

«Немає людини більш чужої, ніж та, яку ти раніше кохав…»

Мабуть у кожного з нас (або принаймні у більшості) є ті-кого-не-можна-називати (і не треба, і не хочеться). І то не з книги про Гаррі Поттера, то з життя. Не можна називати, бо не треба сколихувати минулого, яке поступово робить те, що йому і призначено: щезає. Щезає все те, що колись пов’язувало з колись близькими людьми. Так раптово зникає, що аж запитуєш себе: «то все і справді колись було чи лиш наснилось?»
Було. В житті…
Є. Десь ще далеко у пам’яті…

Люди, з якими не дружиш, але довіряєш, запахи і квитки електротранспорту.

У вас колись були люди з якими не можливо дружити? Це не дивне питання, це суть, яка трапляється. Буває, що зустрінеш дивовижну людину, веселу, розумну, здібну, «класну», яка чимось може і схожа на тебе, і цій людині хотілось би довіряти і вірити, хотілось би розповідати таємниці, розраджуватись, пити разом чай і реготати з усіляких жартів, бігти серед ночі на допомогу, якщо доведеться. А не можна дружити! Вік в якому дружбу «з не хорошими» забороняли батьки вже минув давно, тепер його величні життєві обставини забороняють тобі з кимось дружити.