Найкраща кава у Львові

Дана публікація не являється рекламою жодного типу. Висловлює лише незалежну думку авторки та її особисті вподобання.
Кав’ярні перераховані у випадковому порядку.

Заголовок – то не просто оголошення, то ствердження, що найкраща саме тут 🙂 З того часу як я опублікувала перелік моїх улюблених кав’ярень минуло 2 роки. А оскільки кафешки у Львові з’являються наче гриби після дощу, то і мій список поповнився. Чимало кави я зараз п’ю у форматі “coffee to go“, так, це звісно не те саме, що посидіти у затишній кав’ярні за чашечкою кави, проте це вельми зручний варіант для кавоманів, хто квапиться, або для тих, хто хоче і пройтись, і покавувати.
На численні прохання доповнюю мій перелік закладів, де особисто для мене найсмачніша кава у Львові. 🙂
1) Coffee nice (Площа Митна 1, підземний перехід) – це не кав’ярня, а пункт, де забігаєте, берете coffee to go і біжете далі. Обожнюю їхню чудову каву та привітний персонал. Діє картка постійного покупця на штампики “за 6 кав – 7-ма в подарунок”, а оскільки я каву в них беру часто, то такі картки вже не раз обмінювала на чудо напій.  Безперечно раджу!

Роман без відчуття прогулянки

Так вже склалось, що про всі книги із цієї серії ретророманів я писала, то ж не варто робити винятку і тепер.
«Різник із Городоцької» – це продовження вже відомої саги про пригоди адвоката Клима у Львові. Перш, ніж почала читати книгу, бачила море відгуків мовляв це найособливіша книга з усієї серії, що саме тут ми будемо шоковані розвитком подій і поглянемо на головного героя по-іншому.
Ну як вам сказати. Як завжди – динамічний сюжет, несподівана розв’язка, впродовж читання задаєшся питанням «а чи часом не він?», зустрічаються нові персонажі і відкриваються подробиці вже відомих героїв… все захопливо, але… на четвірочку.
Великий і жирний мінус цій книзі від мене – відсутність відчуття перебування у Львові.

Італійська піца у Львові

Дана публікація не являється рекламою жодного типу і має на меті розповісти виключно особисту думку авторки.

Ох і довго я готувалась до цієї статті! Збирала інформацію мабуть зо два роки, бо після років життя в Італії, повернувшись у рідне місто, я шукала смак тої піци, що доводилось їсти лише там. Ділюсь досвідом 🙂
У 2000-х роках з більш-менш покращенням фінансової ситуації до нас хлинула іноземна кухня і людям відкрилась нагода спробувати «іноземні смаки» не покидаючи рідного міста. Однак… чи справді автентичні ті смаки, що ми пробуємо і чи відображають вони смак тієї країни, яку ми так уявляємо коли відвідуємо цей заклад?
На жаль ні. А італійська кухня така популярна, що в скількох країнах світу я була, вона всюди є – від фешенебельних ресторанів до вуличних забігайлівок і всі вони намагаються запропонувати вам свою Італію.
Львів не виняток. Тут теж піца на кожному кроці, але після львівсько-італійської піци, поживши в Італії я зрозуміла що то небо і земля.
Франчайзингові мережі ресторанів швидкого харчування ростуть наче гриби після дощу і не встигаєш отямитись як виникають усілякі Челентано, Чикаго, Делікати і т.д. і т.п., всіх і не злічити. Це комфортний і бюджетний варіант щоб поїсти, там смачно, однак це не італійська піца.
Зауважу: самій часто доводилось відвідувати такі мережі (серед усіх надаю перевагу Челентано), і я не критикую їх страви. Але це – український тип італійської кухні.
Який критерій справді італійської піци? Вона повинна складатись з італійських інгредієнтів. Ні, без думки, що «шинка – то майже то саме що прошутто крудо», бо це вже українські продукти. Мішанина продуктів «трохи імпортованих, трохи наших» теж не рахується.
Проте не все погано. Глобалізація нас дісталась не даремно, у Львові все таки можна з’їсти справжньої італійської піци і інформація, яку я збирала роками вам про це переповість. Поїхали!

Смак Львова

Хто подорожує, той знає, що приїжджаючи у нову місцину кортить скуштувати чогось типово місцевого.
Халепа в тім, що у Львові на запитання подорожуючих «А де у вас тут можна спробувати місцеву кухню?» складно відповісти. Якщо це іноземець, то в залежності від його фінансового становища запропонуєш йому «Пузату хату» або інший заклад і нагодувавши його варениками та борщем втамуєш цікавість. А от своїм українцям, яких таким не здивуєш, нічого й сказати.
Власне, це не тому, що у Львові нема місцевої кухні, а тому що вона занепала. Наші предки мали свої, цілком виняткові страви і навіть з вишуканих складників, а відтак з приходом радянської влади, коли ці складники стали дефіцитними рецепти залишились просто записами і наш раціон перетворився просто на вдоволення тим, що є.
А потім ви самі розумієте – незалежна Україна, і на нас хлинули різноманітні заклади з закордонними делікатесами, де кожен в залежності від товщини гаманця може поласувати чи то піцами, чи то сушами, чи ще чим завгодно.
І настільки центр нашого міста переповнений усім тим чужоземним, що й справді – дайте собі відповідь де у нас скуштувати ТИПОВО галицької кухні? Ні, саме автентичного смаку, а не того, що всякі локалі поназивали «зупка по-львівськи»; «ковбаска по-львівськи»; «ґе на паличці – теж по-львівськи»
Але перед тим як задатись питанням де скуштувати виникає ще важливіше питання – а що ж їсти? Що ж тоді та типова, справжня, історична Львівська кухня?!

Здійснення львівської мрії

Як то кажеться «93% людей мають мрію, яку можна здійснити до кінця тижня, а вони роблять з неї мрію всього життя» і не те щоб я робила з екскурсії з паном Ігорем Лильо якусь неосяжну життєву мрію, однак це таки була мрія у розумінні цього слова.
Насамперед, я ставлюсь вельми шанобливо до цього Львів’янина, і тому, що він такий свідомий українець, і за його внесок у туристичний розвиток нашого міста, і за його неперевершений стиль до переказування історичних фактів, і за те як він ось уже кілька років поспіль тішить мене щоранку своєю рубрикою «Хронограф» на Львівській хвилі.
Потрапити на екскурсію до нього не так вже й легко, в травні я пробувала записатись в одну групу, однак заходи за участю пана Ігоря настільки популярні, що квитки розлітаються вмить.
На цей раз завдяки підписці на його фейсбук сторінку я довідалась про екскурсію з незвичайною назвою «Альфонси Львова» і не гаючи часу таки потрапила в перелік учасників 🙂 (на другий день забираючи квитки довідалась, що практично за пару годин всі місця було продано).

Ретро-Львів, який вам варто пізнати

Скажу вам чесно: дуже соромно, що пишу про це лише тепер.
Спеціально заради цієї книги я навідалась ще у вересні на Львівський форум видавців, бо очікувала її ще з березня.
Річ іде про третю книгу із серії ретророманів Андрія Кокотюхи «Автомобіль з Пекарської».
(Адвокат з Личаківської та Привид з Валової вже пересказувала).
Насправді, в міру обставин непереборної сили цю книгу читала дуууже повільно, по кілька сторінок вдень, от лише зараз дочитала, проте неодмінно раджу тим, хто ще не прочитав таки взятись до цієї книги.
Вона третя за ліком і переповідає нам чергові детективні пригоди Клима у Львові 20-го сторіччя. Перебіг подій як і завжди захоплюючий, і що мені було вельми приємно: я вже навчилась розуміти логіку та задумку автора, тож мала власну здогадку «хто вбивця» і таки не прогадала.

Ночі львівського кохання

Кохання у Львові – це коли ви можете позбутись усіх рутинних клопотів та полинути у вир міста сповна, віддати йому всього себе, пірнути у життя Львова, дозволити собі зачаруватись шармом цього міста і врешті-решт визнати перед собою найвидатнішу істину життя: неможна не кохати Львів. У нього (рано чи пізно) закохуються всі, неминуче.
Звісна річ, коли живеш тут щодня, мимоволі звикаєш до усіх особливостей і піддаєшся тиску сірої маси.
Власне для цього і існують такі фестивалі як Ніч у Львові – щоб дати людям ковток нового дихання, щоб перервати цей безкінечний потік буденності і подарувати кожному нагоду побути на самоті із прекрасним: із Львовом.

Містика і колоритність у відкритті Львова

Отож як я і обіцяла – ділюсь враженнями від ще одного ретророману Андрія Кокотюхи – «Привид з Валової».
Книга є продовженням пригод головного героя Клима, приїжджого у місто, у ній ми стрічаємо вже знайомих персонажів, нову інтригу і звісно дивовижне описання Львова.
На початку я була дещо спантеличена щодо сюжету – мов що за привид? Ще тільки не хватало до серйозного роману містики домішувати, адже висвітлювалось все так, наче дійсно автор нас хоче переконати в існуванні загадкового привида. Але згодом відкривається уся детективна заплутаність, що виявилась дуже цікавою.
Чим особливо мені привабливий «трюк» у цих книгах, так це розв’язкою. От вже розплуталась вся складна історія, і думаєш – про що ще буде три наступних розділи, адже і так все ясно, але ні! Тут головний персонаж помічає те, чого не бачать інші і сюжет захоплює ще більше.
Воістину добре реалізований задум!

Відкриття крізь призму ретро

Я не фанат друкованих видань і не шаленію від запаху сторінок. У мене є електронна книга, яка мене цілком влаштовує і захвату від гортання паперу у мене теж нема.
Тим не менше, цю книгу я таки придбала у паперовому варіанті щойно вона з’явилась у продажу. Це був такий символічний жест – в знак підтримки української літератури.
Книга авторства Андрія Кокотюхи «Адвокат з Личаківської».
Окрім того, що за жанром ця книга ретро роман, та ще й детектив, та ще й події відбуваються у Львові 20-го століття була й інша, найвагоміша причина чому я ї купила:
Книгу рекомендував Ігор Лильо. Більше того – він виступав основним історичним консультантом автора. Це вам не абищо. Це сам Ігор Лильо! А отже тамтешні згадки про Львів не пусті небилиці, а відшліфовані цікаві факти.
Бо якщо ви раптом не знаєте, Ігор Лильо – це Львів’янин з великої букви. Таких як він в нашому місті одиниці. Я його дуже поважаю, завжди з превеликим задоволенням читаю і переглядаю інтерв’ю з ним (як от наприклад, оце дуже цікаве!), не перестаю дивуватись скільки ж всього він знає про Львів і звісно, кожного ранку я слухаю його рубрику «Хронограф» на радіо Львівська Хвиля, власне по радіо від нього я і почула про цю книгу і тут же сказала собі: «я її куплю!»

Почуття з минулого

Вчора був неперевершений день – вчора я дещо втомилась від роботи. Втома від виконання чогось – це у мене завжди солодке відчуття, одне з моїх найулюбленіших, бо чудово втомлюватись, але знати, що ти робиш щось корисне.
Після роботи я мала аж два заняття, тож робочий день протривав майже 11 годин. Але суть в тому, що заняття були розташовані так, що хоч-не-хоч мені треба було пройтись вулицями, якими я колись чимчикувала на колишню роботу. То був ковток ностальгії.
Ні, я не скучаю за тим, що було півроку тому. У мене тепер спокійне і стабільне життя, я не залежу від їзди маршруток і мені не доводиться щодня бігати, щоб встигати на усі заняття. Мій графік вже не такий щільний, а врівноважений і поміркований. Я спокійна і умиротворена. Та все ж, вчора ввечері я відчула ностальгію.

Про гнів, бажання і полум’я

Як багато хто з вас пам’ятає, рік тому у Львові спалахнула так звана ніч народного гніву.
Я цілу ніч не спала, отримуючи тривожні новини, а на ранок побувала у всіх “гарячих” (чи до то вже тліючих) точках міста і навіть спостерігала як деякі з них все ще громляться. Тоді я була в шоці і десь в душі мені здавалось, а може це занадто? Може не варто аж так? Чомусь думалось, що люди перегнули палицю…
Але впродовж року моя думка змінилась.
В наступні місяці обставини склались так, що мені довелось відвідати і Личаківське відділення міліції, і Сихівське відділення міліції та прокуратуру, і МРЕВ ДАІ, а потім ще завдяки завершенню універу я мала навідатись у держ.поліклініку і досхочу наспілкувалась з персоналом двох державних ВНЗ.
І від всього цього “милого” спілкування я дедалі частіше згадувала ніч річної давності, переусвідомлюючи її. Раз у раз повторювала: “мало вас палили! треба було дати більше жару!”
Звісна річ, мабуть воно вогнем не вирішиться і навряд чи одна ніч гніву може принести результати, це я розумію. Але просто засвідчую факт: особисто мені вся ця система настільки осточортіла, що бажаю її якнайшвидшого кінця, я бажаю аби воно все згоріло в ясному полум’ї.

Півсотні причин, щоб Тебе любити.

Люблю Личаківську, бо по ній мчать трамваї в «моєму» напрямку. Люблю Городоцьку, бо по ній  їду до бабці. Люблю Коперника, бо одного разу цілий день по ній прогулювалась. Люблю Дорошенка, бо колись мене постійно туди тягнуло. Люблю Княгині Ольги, бо крокуючи нею якось придумала вірша. Люблю Сахарова, бо там постійно біжу до роботи. Люблю Трильовського, бо там я могла подурачитись з подругою і серед ночі кататись на качелях. Люблю Кульпарківську, бо туди ходила по навчанню і по роботі. Люблю Медової Печери, бо там живе мій кращий друг. Люблю Чупринки, бо по ній колись пізно після роботи крокувала додому. Люблю Пасічну, бо то «мій район» і я можу вічно нею ходити. Люблю Зелену, бо восени вона стає золотою. Люблю Батальну, бо знаю її різні закавулки. Люблю Коновальця, бо то чи не найспокійніша і наймиліша вулиця міста.  Люблю Пимоненка, бо перші роки життя у Львові минули там. Люблю Київську, бо там колись було кафе де я вечеряла і милувалась трамваями. Люблю Хмельницького, бо якось там каталась на трамваї, в якому цілувалась. Люблю Замарстинівську, бо то так далеко від мене, а я колись туди їздила у справах. Люблю Чернівецьку, бо вона першою зустрічає мене при виході з вокзалу у місто. Люблю Мечнікова, бо там колись вчилась їздити на учбовому авто.

Шматки водійських спостережень

Ця публікація складається із кількох водійських спостережень (ВС), які періодично мелькають у моїй голові.
ВС1 – Коли тривалий час не сідаєш за кермо, а потім знову маєш нагоду керувати, то першою думкою мелькає: «я ж усе забула, навіть де які педалі!», та це триває рівно мить, бо м’язова пам’ять все робить автоматично за тебе і всі дії виконуються самостійно. Виникає відчуття, що водіння – це щось, що вже у твоїй крові.
ВС2 – інколи як мимо на швидкості приїжджають авто я зупиняюсь і глибоко дихаю – дух перехоплює від тієї швидкості і аж кортить бути в тому автомобілі. Отака якась неусвідомлена потреба швидкості, майже як наркотичне відчуття.
ВС3 – у маршрутці стараюсь читати, бо інакше стежу за тим, як керує водії, а це привід для роздратування. Враження таке, що вони повзуть так повільно, бо очікують, що їм хтось кинеться під колеса і дасть три гривні. Деколи аж трясе і думаю: «Чувак! Та я на вбитому учбовому жигульонку тут їхала на четвертій, давай хоч третю втисни!», та ні – далі другої не заходить.
ВС4 – в ніч з 11-го на 12-те липня поверталась додому на таксі. Таксист попався класний: мчав вверх по пустинній Личаківській із гучно ввімкненою музикою. Від тієї швидкісної їзди, музики і пустинної вулиці я отримала таке задовлення, що неодмінно собі постановила: маючи авто варто буде проїхатись так же, по Личаківській.

Та, що повернулась

Я сьогодні вийшла з потягу, човгала по бруківці кросівками, тягнула за собою валізу, вдивлялась на шпилі «Ліжбети», що завжди першими по виході з вокзалу нагадають мені, що я вдома. Отак ішла і раптом… засміялась!
Не знаю чому, але я ідучи по вулиці настільки голосно залилась сміхом, бо відчувала, що у цю мить я хочу саме СМІЯТИСЬ! А прохожі позирали на ту дивачку, що іде собі сама і регоче…
Нехай простить мені хтось інший, але Львів – то найбільше кохання в моєму житті. Лише моєму Львову я здатна присягати на довічну відданість.
Та все ж, мушу віддати належне: за минулі кілька днів мальовнича Черкащина настільки запала мені в душу, що частку серця я залишила там…
Воно й не дивно: адже як казала моя китайська подруга: «Людина, що повернулась з мандрівки, вже не та, що туди їхала» – от і я вже не та, що їхала, бо повернулась трішки іншою і мабуть щасливішою.

Подробиці мандрівки, традиційно, незабаром на блозі.

10.07.2014

Сміюсь!
Ольга Врублевська

Улюблені кав’ярні Львова

Дана публікація не являється рекламою жодного типу. Висловлює лише незалежну думку авторки та її особисті вподобання.
Кав’ярні перераховані у випадковому порядку.

Львівське «піти на каву» то не просто так фраза, не просто так відвідини кафе. То ціла процесія, коли людина готується до того у яку ж кав’ярню піти, що собі замовити серед розмаїття напоїв, коли ти маєш нагоду щиро поговорити з людиною/людьми, що з тобою, нагоду послухати своє місто і порозглядати своє місто і прохожих. Коли ти вдихаєш ароматну каву і на хвильку твоє життя спиняється – крізь цей аромат зникає все: залишається лиш найважливіше.
Я затятий кавоман і звісна річ маю перелік моїх улюблених кав’ярень, з яким охоче поділюсь з моїми читачами: львів’янами і особливо тими, хто планує у Львів навідатись.
1) Кав’ярня «Меделін» – пл. Коліївщини, 1 (неподалік вул. Староєврейської). З цією кав’ярнею у мене чудові спогади: коли я влаштувалась на роботу завдяки моєму другові, саме у цій кав’ярні ми, обидва кавомани, святкували моє працевлаштування. Тут сучасний, молодіжний інтер’єр, грає легка, ненав’язлива музика, велике розмаїття кавових напоїв, із досі спробуваних мені припадали до душі всі. Тут смачний сирник і буває «торт дня» – теж чудова випічка. Ціни: в залежності від напою, що оберете,  загалом середні для центральних цін.

#ОЕ – Це уже моя традиція? :)

Зважаючи на те, що більшість моїх знайомих уже голосять навсібіч про цю подію, відмічусь і я: вчора я теж була на «Арені Львів» на неперевершеному концерті Океану Ельзи. Як мені кажуть знайомі: це вже для тебе стає традицією, щороку ходити? Поки була лише вдруге в житті, тому про традицію нічого казати не можу 🙂
Коротко про враження? Концерт неперевершений, емоції зашкалюють, енергетика незбагненна, усі відриваються на повну, настрій чудовий, дух перехоплює.

За що я люблю літні канікули…

Знаю, заголовок майже як на школяра, адже для мене поняття літніх канікул вже давно нема – все одно працюю, та все ж їх я очікую з нетерпінням, аби бути радою за студентів і школярів.
Ні, не подумайте, що я така доброзичлива, просто канікули у студентів – це мій спокій.
А тепер детально. Поруч мого дому є кілька гуртожитків, вони – найгірше, що є у моєму тихому спокійному районі. Власне, лише через ці гуртожитки район і втрачає подекуди і тихість, і спокій. Якщо ще взимку більш-менш терпимо, то з настанням тепла все просто нестерпно!
Коротшою дорогою до мого дому ввечері просто неможливо йти – там одвічно зухвалі студенти нападають на людей аби їх обікрасти, нерідко були випадки, коли людину вдаряли чимось по голові завдаючи серйозних травм, а то й смерті.
В магазинах найдефіцитніший товар – хліб та майонез (здається нічим іншим вони не харчуються), а ще пиво, та для мене це не критично.
Але що найгірше – кожної ночі ці бісові студентики пиячать біля мого дому! Так, коли ти вертаєшся додому вони там п’яні вовтузяться, а ще викрикають і горланять пісень (хіт сезону – гімн України в їхньому п’яному виконанні), ще вони полюбляють хизуватись своїми тєлєфонними апаратами і вмикають на повну гучність якусь ідіотську пісню. В спеку спати з відчиненими вікнами неможливо, триває таке до пізньої ночі!

Філософія на сучасний лад по-львівськи – якось не дуже

Те, чого я боялась таки сталось. Сьогодні я буду писати про театральну виставу, яка мені не сподобалась.
Ходила в суботу в театр ім. Леся Курбаса, про дивовижність якого я багато наслухана. Вистава «Так сказав Заратустра».
З творчістю Ніцше я знайома, про Заратустру мені відомо, та все одно вистава мені залишалась незрозумілою. Я не хочу критикувати, бо не маю на це права, але суб’єктивно висловлювати свою думку можу.
Я півтори години сиділа напружено і старалась «дати дупля» (інакше це не назву) що ж воно відбувається, та «дупля» я таки не дала. Гаразд, був речник, який від імені Заратустри виголошував усілякі істини, хоч інколи більше здавалось, що він просто сипле філософськими фразами. Періодично появлявся натовп, чи як ще назвати цих акторів, які співали незрозумілою мовою і крутились (так-так, саме крутились), подекуди це переривалось «бійкою», воплями, незрозумілими танцями і так далі. Потім появився ще один речник, який вів дискусію з попереднім.

Якщо раптом Ви закохані у Львів…

… то просто мусите прочитати цю книгу! Вона зветься «Танґо смерті», а її автор знаний львів’янин Юрій Винничук.
Книга відкриває читачу Львів у двох епохах: довоєнній (де події плавно переходять у 2-гу світову війну) та сьогодення. Ви зможете відкрити собі не лише львівські таємниці, а й дізнатись про це місто цікавинки про які досі не мали гадки, зрозуміти патріотизм галичан, які виходили боронити своє місто. Ви довідаєтесь якими насправді людьми з витонченими манерами були галичани із їхньою особливою говіркою, прочитаєте про побут і звичаї.
А окрім цього всього, Ви ще й повторите (або вивчите, кому як) історію Львова у 2-й світовій війні, дізнаєтесь про його окупантів, про те, як тут було і за червоної армії, і за нацистів (і що загалом сюди принесли, чи то ба тут зруйнували ці дві касти). Також у книзі згадуються жахливі історичні події та жертви тюрми на Лонцького, яка зараз є музеєм і про яку  я колись писала.
Більше того Вам скажу! У книги захоплююча сюжетна лінія, де інтрига просто таки не дає спокою та заставляє читати цю книгу в намаганні довідатись як же воно все вирішиться, оскільки дві часові епохи таки пересікаються і об’єднує їх саме загадкове «Танґо смерті», яке Ви збагнете лише прочитавши книгу.

Плавання у Львові – спільний проект

Шановні читачі, любі плавці!

Я регулярно плаваю 8-й рік поспіль, і переїхавши у Львів почала шукати підходящий басейн. Відвідала кілька особисто, обдзвонила чимало басейнів, перечитала багато сайтів. Однак зауважила, що в Інтернеті відсутня необхідна інформація для плавця про басейни у нашому місті (може хіба десь на якихось форумах обговорюють, але не знайшла), тож виникло бажання зібрати максимум інформації воєдино аби допомогти іншим плавцям у Львові.
Відтак, ми з блогером Ігорем Воробусом підготували проект “Басейни Львова” – як бажання надати необхідну інформацію плавцям, висловити незалежну думку, розповісти про переваги та недоліки, показати фото, вказати на дрібні, але суттєві деталі басейнів, на які не завжди звертають увагу, додати деякі поради для плавців і запримітити загальні недоліки львівських басейнів.
Як на мене, вийшло цікаво. Ви можете ознайомитись зі зібраною нами інформацією у публікаціях:

1) БАСЕЙНИ У ЛЬВОВІ. ЧАСТИНА ПЕРША
2) БАСЕЙНИ У ЛЬВОВІ. ЧАСТИНА ДРУГА

плавайте на здоров’я! 🙂

21.04.2014

все для плавців,
Ольга Врублевська

P.S. користуючись нагодою висловлю подяку Ігору за цікаву співпрацю у цьому важливому (на мій погляд) проекті. Можливо це не останній наш проект, адже блогери – це сила 🙂

Що каже ворог або стосовно «міліції з народом»

Наші люди їдучи в маршрутці говорять по телефону так, наче нікому нема до них діла і всі задумались про своє…
А я сьогодні думала не про «моє», а прислухалась до того, що чую. У вухах в мене були навушники, але музики я не слухала, поруч їхав міліціонер (в цивільному) і розмовляв по телефону. Я не можу і не хочу писати на блозі всю ту кількість матюків, що прозвучала з його вуст, але суть розмови таки передам.
… моя увага до цього чоловіка спрямувалась після фрази «в ж**і я мав це місто і цих ср***х людей», прислухаюсь далі:

ОСТОЧОРТІЛО! Навчіться культури плавання!!

Мені настільки набридло, що я мушу це все описати хоч тут! але по порядку…
Я ходжу в басейн з 13-ти років, бувала в різних, бачила всяке. Але те, що твориться у львівських басейнах… просто дивлюсь і кажу собі WTF?!
Зазвичай басейни поділяться на три частини:
Перша – для навчання. Там знаходяться люди, що лиш вчаться плавати і відповідно з ними тренер.
Друга – для людей, що вміють плавати, але плавають повільно. Зазвичай це ті доріжки де мілкіше. Приходять собі тьоті повільно пересуваються туди-сюди.
Третя – для експертів. Там ті, що добре вміють плавати гасають як вгашені. Тут воістину для експертів, бо це частина басейну де найглибше.
Я звісно що плаваючи восьмий рік поспіль іду гасати – бо мені треба зігнати всю злість і кудись спрямувати той адреналін, що мене сповнює. Плаваю я як навіжена і на шляху мені краще не ставати.
Але не все так просто…

Місце відпочинку бджілки-трудівниці…

Моя Пасіка…

Я до тебе приходжу ввечері,
Коли вся ти у сяйві вогнів,
Зустрічаєш мене втомлену,
Забираєш в обійми свої.

Я сюди повертаюсь лиш по ночам,
А до того – всі дні у бігах,
Ти втамовуєш цю мою втому,
Заспокоюєш наче дитя.