Я могла б жити таким життям…

Ми всі навчались в одному коледжі, всі діти емігрантів, привезені батьками в Італію супроти нашої волі, усі вихідці з пострадянських країн. Спілкувались між собою італійською, або, коли нарікали на життя в Італії чи стосунки в групі з італійцями – російською. Ми зустрічались на перервах, в студентському автобусі чи зранку перед навчанням. Майже ніколи нікуди разом не ходили, хіба що десь колись морозиво, або максимум якась одна спільна піца за 5 років. Причина проста, яку ми знали і яку ніколи не озвучували: усі ми, як діти емігрантів, мали мало кишенькових грошей. Самісінький мізер. Годі й було кудись ходити як італійські одногрупники.
У нас були дуже схожі мрії. Ми говорили про те, як ми закінчимо нарешті цей коледж, як покинемо Італію, як і де працюватимемо самі. Ми вчились в економічному коледжі, де навчання було таким непростим, але для усіх нас було справою честі «втерти носа італійцям». Ми часто обговорювали свої життя, бо у всіх нас вони були схожі, насамперед в бажанні не повторити життя своїх батьків-емігрантів. Жити, так як хочеш. Там, де хочеш… Здавалось що все так просто. Ми були такі юні, такі амбітні, такі наївні…

Всьому своя ціна

Коли у минулій статті я сказала, що по-моєму все місто знає про концерт Океанів, то нітрохи не злукавила. Ну гаразд, нехай не все місто, проте така подія паралізує наш Львів з транспортної точки зору. От і мене тієї ночі спіткали пригоди у добиранні додому.
Пройшовшись від стадіону до автовокзалу, я викликала таксі (приблизна вартість звідти в мій район 70 грн), однак вільних машин не було, а спроба поїхати з «приватником» завершилась фразою «200 гривень».
Тут мене розперло від обурення. Орієнтовна вартість усіх таксі звідти 70 гривень. Окей, подвоюй вартість і прости 150 грн, але платити майже втричі дорожче, ніж то коштує насправді? Поцілуйте мої шкарпетки.
Насправді в даному контексті діє типова жлобська українська логіка «мав гроші піти на концерт, то мені тоже дорого плати»
Ця подія мені нагадала розповідь одного мого заможного товариша, який свого часу будучи проїздом в нашій столиці зупинився в готелі наприкінці Хрещатику, а ввечері пішов вечеряти в один із закладів на Майдані Незалежності. І от він виходить, а починається злива і вирішив запитати поруч припаркованого таксиста скільки буде коштувати проїхати цих 300 метрів в напрямку готелю, а той йому: «50 гривень», на запитання чому так дорого якщо там лише пару метрів, таксист відповів: «та ти вийшов зі закладу де найдешевше пиво коштує 50 гривень, а тут не хочеш за таксі стільки заплатити».

Книга невигаданих таємниць

«I misteri di Alleghe» [і містері ді аллеґе] – «Таємниці Аллеґе» автора Sergio Saviane є книгою, що розповідає нам про низку жахливих подій, що стались у маленькому туристичному селищі Аллеге, провінція Беллуно, область Венето, Італія.
Ця книга написана майже у детективному жанрі, але за винятком того, що все описане там – правда. Вона є наслідком та своєрідний мемуар багаторічного журналістського розслідування та подальшого розшуку слідчих карабінерів, яким лише через 30 років вдалось розплутати серію скоєних вбивств.
Книга починається зі знайомства зі самим автором Серджіо Савіане – він нам коротко розповідає про себе і те, як кожного року він їздив на відпочинок у це гірське селище.
Далі поступово ми починаємо дізнаватись, що селяни, які мешкають у цьому мальовничому селі приховують жахливу таємницю і чим більше Савіане починає розпитувати, тим більше він розуміє, що не така це вже і таємниця – практично всім все відомо і всі про все мовчать. (У селах зазвичай людям все відомо)

Визначна дата, остання мрія життя та погляд назад

10 липня 2012 – аеропорт Марко Поло, Венеція. За кілька годин до доленосного відльоту.

Не люблю дня народження, тому що в день коли стаю на рік старшою чомусь лізе в голову беззмістовне питання «і що тепер? що змінилось?» Не люблю взагалі нового року чи будь-якого іншого свята, яке до чогось «зобов’язує».
Та якщо все ж виділити якийсь один-єдиний день в році, який мені б хотілось воістину святкувати, якщо треба назвати якусь дату, яка справді для мене є визначною, якщо проглянути все життя та вибрати один лиш день, як найважливіший з усього,то безперечно я назву цей день – 10 липня.
…На світанку 10 липня 2012 року, спакувавши поспіхом валізу, я полетіла по квитку в один кінець назад в Україну, тим самим здійснивши мою заповітну мрію до якої йшла 6 років: жити вдома, у Львові.
Минуло 3 роки… З однієї точки зору, то були 3 роки тривалістю у вічність, з іншої – вони пролетіли немов мить.
Тим не менше, можна сміливо стверджувати, що 10 липня стало вельми особливою датою у моєму житті, і навіть символічним днем народження іншої Ольги Врублевської, адже саме з цього дня я почала моє нове і, що найголовніше, самостійне життя.

Нічого сказати або непоєднувані реальності

Один із операторів мобільного зв’язку запустив рекламу: хлопчик говорить по телефону з мамою, яка є на заробітках, все зводиться до того, що вони довго теревенять і рекламуються дешеві дзвінки за кордон. Все звучить під типовим слоганом «Єднає усюди».
Коли я побачила ту рекламу перший раз, то вхопила перше, що потрапило під руки і жбурнула прямісінько в телевізор. На щастя то був кухонний рушник, тож плазма не постраждала. Коли я почула ту рекламу вдруге, то пересікла квартиру і кулаком вимкнула радіо. Потім я ще кілька раз її чула і щоразу вона викликала в мене невимовний приступ агресії аж настільки, що я втрачала контроль над собою і мене теліпало. Я чесно не знаю чому я аж так реагую на якусь ідіотську рекламу, однак вона просто виводить мене з рівноваги.
Може тому, що реклама для таких як я? Хоча що там я, то може більше для дітей, які залишились без батьків. Я навіть при зручних мобільних тарифах не буду телефонувати мамі щодня… А ще крім того є скайп, хоча чи дзвінках справа… Мої дзвінки я вже відговорила.
Про що ти будеш казати людині, яка знаходиться так далеко? Що ти їй скажеш телефонуючи щодня, якщо ви живете в різних реальностях?

Про життєві вибори і колишні «я»

В один із днів мого перебування в Італії я пішла в мій коледж. На підході до нього довелось зупинитись, бо серце шалено калатало, це ж наче просто «Кальві», таке звичне мені місце, а чомусь почувалась вкрай незвично знову прийшовши туди.
З першого погляду – все так само. Ті самі ворота, машини і написи на стінах про чиюсь «вічну» любов.
Щойно я переступила поріг до мене підбіг один із прибиральників з вигуком «Бонджорно сеньйорина Ольга! А що ж ви тут робите? Ви ж наче повернулись в Україну?», а для мене то було таким здивуванням – як він мене пам’ятає?! Я ж всього-на-всього просто з ним віталась і один раз пригостила українськими цукерками. А тут прийшла і мене одразу впізнали…
Наступна моя гордість: мій коледж «Кальві» збирає допомогу – теплий одяг бійцям АТО. За це окреме визнання студентці українці Олені П’єх, яка зуміла все організувати – пишаюсь тобою, Олено!
Викладачі розпитували про ситуацію в Україні і розповідали як вони долучилися з допомогою. «Ти ж мабуть теж би не лишалась осторонь якби була тут, а так бач Олена все організувала».

Незмінні місця зміненої людини

Періодичні поїздки в Італію мені корисні тим, що у селищі де я жила, та в містечку де навчалась не відбувається ніколи ніяких змін. Там все завжди так само стабільно. І от  коли я повертаюсь у таке незмінне місце, то відчуваю наскільки змінилась я сама.
Це місця переусвідомлень і бути там знову дуже незвично – я колись була емігранткою і понад усе прагнула звідти втекти, а тепер приїжджаю туди, наче я зробила якусь маленьку перемогу – я таки зуміла звідти поїхати, і вже радше тут є туристкою.
Ця моя поїздка, до прикладу, дала мені усвідомлення, що в моєму житті, на шляху до моїх незначних, але досягнень були два визначальні фактори, що спонукали мене до дій: любов до однієї людини, та щось схоже на ненависть (хоч і не зовсім нею є) до іншої.
Я не можу передати як це дивно! Знову крокувати тими вулицями, які свого часу обійшла вздовж і впоперек з важким рюкзаком на плечах (бо зразкова дівчинка-відмінниця завжди носила всі підручники), а зараз дивитись на них і занурюватись у спогади. У Беллуно і в Агордо до мене все спогадами кричить…

Лиш не забувайте повертатись…

І знову про цього автора. Прочитайте, будь ласка, ось цю статтю Назара Козака. Моя йде як своєрідний коментар до неї.
Читаючи його публікацію я багато в чому погоджувалась киваючи головою, на кшталт: “Не документи не правила і не папірці вам потрібні. Вам потрібна воля. Ваша персональна воля, ваше нестримне жадання свободи“, та дочитавши до кінця я, м’яко кажучи офігіла.
Скептично витріщилась на екран і сказала сама до себе: “тобто він закликає емігрувати? І так в країні срака робиться, а він ще закликає талановиту молодь звідси валити?!”
І на цій нотці почимчикувала на його фейсбук сторінку аби залишити відгук, але побачила, що люди і до мене там встигли написати, взялась читати і довідалась про наміри автора, цитую: “щоб змінити щось у своїй культурі треба вийти за її межі. всі розвинуті нації сприяють поїздкам своєї молоді закородон і то не на тиждень два а на роки, щоб вони переймали досвід інших культур і тим самим збагачували свою. так роблять американці, німці і навіть наші сусіди поляки.”

Вчіть “непотрібне”, бо будете прокляті!

То був 5-й курс коледжу, друга пара в п’ятницю. Я, на той час, зразкова студентка-відмінниця нудьгувала за першою партою під час єдиного предмету з якого відмінно не мала – математики.
Викладач мені задав запитання, а я відповіла якийсь зухвалий жарт, всі повеселішали. Наприкінці пари він мене вкотре попросив до нього підійти.
– ВрублеСка, чому так?
– Ви про що?
– Чого Ви відмінниця з усіх інших предметів крім мого?
– Мене то не цікавить. Ті відмінно якось самі получаються, а Ваш предмет мене не цікавить.
– Я знаю, що у Вас два попередні роки були проблеми з викладачем, але зараз все змінилось (два попередні роки у мене був викладач-расист, що не втрачав нагоди поглузувати з мене та одногрупниць-іммігранток), я хочу, щоб у Вас і з мого предмету були хороші бали!
– Мене просто то не цікавить.
– Вам не подобається статистика?
– Звісно не подобається.
– Її розрахунки дуже потрібні, можуть Вам знадобитись.
– За мене все порахує техніка.
– Ви настільки певні?
– Саме так.
Він ще задумано дивився на мене якусь мить, а тоді сказав:
– ВрублеСка, настане день Вашого життя, коли Вам знадобляться усі ті формули, які ми тут вивчаємо. Я певний, що у Вашому житті як би воно не склалось вони знадобляться. Розуміння цих розрахунків Вам знадобиться настільки сильно, що Вам здасться наче це якесь прокляття. І ви згадаєте цей день, неодмінно згадаєте.

Про тих “інших” людей і не лише

В одному з підручників італійської була стаття з газети з інтерв’ю з італійським кардиналом Тоніні, йшлось в цій статті про расизм та імміграцію.
Мені, як людині, що завжди з увагою ставилась до цих тем ця стаття видалась доволі цікавою, адже і я свого часу була іммігранткою і відчувала на собі прояви ксенофобії.
Опускаючи деталі аналізу расизму в Італії я б хотіла перекласти цитату зі статті:

«Так, я оптиміст. Тому що в поїздках Італією мені траплялось відвідувати дитсадки та початкові школи повні африканських та азіатських дітей: і зажди вчителі мене запевняють, що порозуміння з “нашими” є чудовим. Не лише. Так звані “наші” виглядають особливо щасливими з приводу дружби саме з тими, кого ми дорослі називаємо “іншими”. Все це без будь-якого опору зі сторони батьків: що також є знаком надзвичайної зрілості людства».

Про книги, систему і яблука

От лиш вчора я спілкувалась з моїм приятелем Олексієм, який за моєю порадою прочитав книги Назара Козака “Нафіга іти на пари”. (До речі, ей ти! Так-так, конкретно ТИ! Якщо ти ще не читав(ла) цю книгу, навіть якщо ти вже не студент, навіть якщо ти ним ще не був, за будь-яких обставин – закривай мій блог і хутко вали за посиланням читати ці дві (1-ша, 2-га) коротенькі, але важливі для кожної людини книги!)
І от переписуючись з приятелем звісно зайшла мова про освіту, систему, навчання. Я виклала йому в повідомленні те, що вже хотіла  і готувала для написання публікацією в блог. Відтак, просто копіюю, з маленькими редагуваннями.

Брак студентських спогадів

Восени в повітрі витає запах заздрощів і спогадів.
Хоч і скажуть, що то поняття “без запаху”, та все ж – восени їх відчуваєш настільки сильно, що здається можна задихнутись.

У мене гостро відчутний брак студентських спогадів. Я вперше за багато років з приходом вересня не сіла за парту. Я думаю, згадую і аналізую як все було.
Я бачу їх скрізь – безтурботних студентів, які відриваються і розважаються, які живуть безтурботно і зухвало, які ловлять кайф від свого життя. Я відчуваю нестачу, бо у мене таких спогадів нема.
Я згадую часто технікум в Італії, адже то єдине повноцінне наявне у мене джерело спогадів. Отак що поступила і відучилась від першого до останнього року, отак, що є що згадати і з чого усміхнутись.
В Україні ж у мене не склалось – школи тільки 7 класів, університету 2 роки. І тому починаєш відчувати певний брак, нестачу з того, що хтось жив тим, що тобі невідомо починаючи з такої банальності як випускний зі школи і завершуючи не менш банальними студентськими розвагами. Бо це – типово людська риса заздрити чомусь, чого в тебе не було (хоч і мені з моїм досвідом може хтось заздрить – бо і в мене було щось, чого не було в інших).

Те, що варте уваги.

Посеред проблем, що наповнили мої будні минулого тижня було те, що добряче мене відволікало і зацікавлювало – книга «Щоденник Анни Франк». Це історія єврейської підліткової дівчинки з Голландії, яка переховується з батьками у сховищі понад два роки. Впродовж цього часу вона вела особистий щоденник із власними спостереженнями, переживаннями, думками.
Прочитане справило на мене дуже сильне враження. Так вже є, що книги, які описують події другої світової мене дуже зацікавлюють, однак навіть попри те, що йдеться про події Голокосту, про війну, мені припало до душі саме те ЯК вона писала.
Мені порадили прочитати цю книгу, мотивуючи, що я помічу певні схожості між мною та авторкою. Так власне і сталось, багато думок Анни відповідали моїм підлітковим переконанням, які і стали моїми життєвими принципами. Тож багато в чому я наче читала історію себе самої.
Я звісно не переживала війни у сховищі, та я свого часу жила в маленькому забутому Богом і людьми селищі, де також почувалась найсамотнішою людиною у світі і не мала з ким поговорити про мої життєві переконання, про мої стосунки з рідними, про моє ставлення до оточуючих людей, про мої думки щодо подальшого життя.

Відмінності у системах виховання дітей

Після публікацій про італійських чоловіків та італійських жінок, які викликали фурор у публіки і назбирали багацько коментарів, читачі мене попросили написати публікацію про італійських дітей, чи то ба про відмінності у вихованні. Відмовити читачам я не можу, а відтак ось і стаття на цю тему.
Зразу мушу зауважити, що я не можу рівняти сучасні покоління, оскільки в даний період життя з дітьми спілкуюсь мало, чи то зокрема лише з моєю маленькою ученицею, але провести аналогії щодо того як виховувалась я і мої західні однолітки можу.
Насамперед, в нас дитину, особливо дівчинку, змалку привчають до роботи. Не кажу, що таке трапляється усюди, але і я, і мої подруги зростали за таким принципом. Вчили мене готувати їсти, мити посуд, прибирати, мити вікна, зашивати і ще багацько інших домашніх ремесел.
В Італії таке не прийнято, як мені пояснювали. Багато старших людей, помічаючи, що я щось роблю по дому запитували мене звідки я цього набралась і відверто дивувались, що для українців це був один з азів виховання. Вони ще зі мною говорили, що варто і їм таке починати, пам’ятаю слова 50-тирічної жіночки: «Мене ніхто нічому не вчив, коли одружилась і почала жити разом з чоловіком опинилась в халепі, бо усвідомила, що нічого по дому робити не вмію, довелось все пробувати самій. Маю доньку твого віку, але її я цього не вчу. Чому? Та якось воно у нас не прийнято. Хоч мабуть ви робите таки розумніше – навчившись в юності від матері потім буде простіше».

Я почуваюся виродком

Я почуваюсь виродком, гібридом двох культур. Я виросла в Італії, з 13-ти до 19-ти років моя свідомість формувалась там, а в 19 я повернулась сюди, уже з чіткими прагненнями і цілями.
6 років я вцарапувалась в українську культуру намагаючись утримати її собі, та вона не впливала на мою свідомість, бо зростала я за інших обставин, у середовищі цілком протилежному українському.
6 років я намагалась відштовхувати західну культуру, прикидаючись наче вона мені чужа, та коли ти купаєшся в цьому важко вдати, що ти до цього не належиш.
Чи то навіть не західну, як сучасну, беручи до уваги моїх однолітків. У мені ця західна теж прижилась у досить дивний спосіб. Довгих 6 років єдиною людиною, з якою я відверто говорила, моїм найкращим другом, єдиною людиною, якій я повністю довіряла (і досі довіряю) був похилий чоловік 60-ти років, в якого дуже специфічна філософія життя, в якого чудернацьке ставлення до релігії, одруження, політики, родинних зв’язків і від якого я і набралась цих дивакуватих поглядів.

Молитва за Україну за межами країни

До мене звернувся український священник, що проживає в Італії з проханням виконати переклад однієї української молитви, оскільки організовується літургія, в якій приймуть участь священники України та Італії з молебенем за мир в Україні.
Безперечно мені це видалось цікавим, оскільки я вже хоч і не емігрантка, та все ж душевно почуваюсь частиною нашої української діаспори беллунезе, та і переклад молитви цікавий досвід для мого фаху.
Отож, виконавши переклад вирішую розмістити його в себе на блозі, раптом ще комусь з українських емігрантів в Італії знадобиться. Додаю також текст оригіналу.

Молитва митрополита Андрея Шептицького
за кращу долю українського народу

Спогад про одного хлопця, або пояснення френдзони.

Я пам’ятаю милого хлопчика з паралельної групи, на ім’я Франческо, з яким познайомились у поїздці в Геную.
Опісля того цей хлопчик проявляв до мене неабияку увагу, оскільки його мама власниця квітного магазину дарував букетики і взагалі усіляко мною інтересувався. Я вважала його за добру людину, приємного співбесідника, можливо навіть за хорошого приятеля, але не більше. І от врешті-решт усі ті знаки уваги дійшли до свого результату – він почав мене запрошувати на побачення.
Я задумалась тоді – навіщо мені це? Я можу звісно піти з ним на побачення, поспілкуватись, це може навіть трапитись кілька раз і тоді або ми будемо зустрічатись, або просто припинимо. Але навіщо це робити – йти кудись, давати комусь якісь надії, якщо наперед розумієш, що це не твоя людина?
Я за таким принципом як то кажуть «відшила» багатьох хлопців. Не бачила сенсу: нащо мені зустрічатись з ними і вдавати щось зі себе, якщо мені байдуже до цієї людини? Просто заради стосунків, заради галочки «хай буде собі хлопець» – це морочило б голову не лише йому, а й насамперед мені.

Чого бракує нашому курятнику

Я б хотіла надати Вашому огляду три листи, – два з них написані мені, один написаний мною. Вони перекладені з італійської. Далі я вам скажу від кого вони. Отож:

Дорогенька, я думаю часто про тебе (і про вас), з великим хвилюванням і великим захопленням.
Я завжди очікую твоїх новин. Вітання тобі і всім українським жінкам, і бажаю щоб ви знайшли шлях до свободи і справжнього миру для вас і ваших рідних. Обіймаю.
08.03.2014

Суржик у моєму мисленні

Я завжди була толерантна до усіх, хто б якою мовою не говорив. Для мене не є проблемою перейти у розмові на російську, якщо людина мене буде в такий спосіб краще розуміти, інша річ те, що моя російська вимова кумедна, тому стараюсь її уникати.
Проте я завжди вважала, що в себе вдома можна говорити на будь-якій мові, але державну знати треба. Чому так? це сформувалось у мені виходячи з мого емігрантського досвіду, бо живучи у країні повинен знати її мову, крапка, без винятків.
В той же час я намагаюсь усіляко очистити мою мову – аби уникати в українській жахливого «здача з грошей» (нагадаю вам, що здача дається по морді, а з грошей видається решта) та інших русизмів, що трапляються.
Але буває, що мені звертають увагу на інші, значно цікавіші прояви суржику, себто елементів кількох мов.

Щодо італійських жінок і трохи про гендерну рівність

Стаття, де я описала італійських чоловіків несподівано стало дуже популярною і навіть найбільш коментованою на блозі. Щоправда, обговорення розгорілось не настільки про італійських чоловіків, наскільки про стосунки загалом та етикет: хто має платити на побаченнях, як їх проводити, тощо. Якщо цікаво – читайте коментарі під статтею.
А тим часом від читацької аудиторії надійшло прохання написати також про італійських жінок. Що ж, приймаю прохання і спробую висловити з цього приводу те, що знаю.
Насамперед – італійські жінки самодостатні. У них нема гострої потреби вийти заміж, народжувати дітей, створювати сім’ю, в той час як у багатьох наших жінок в голові пунктик: «як мине ми рік двайдцятий – не візьме ми й дід горбатий» – ні, в них такого нема. Цілком сприйнятлива думка, що може жінка не бажає зв’язувати себе сімейними вузами, а розвиватись в професійних сферах – в цьому нічого дивного нема. В нас же клеймо «залишитись у дівках» страшнюче.

Навчіться найважливішого – Відповідальності

Коли я вирішила повернутись жити назад в Україну, майже два роки тому, моя мама, перепробувавши на мені всі способи  вмовляння залишитись в Італії, врешті-решт дійшла до радикального методу: «ну то роби собі як хочеш, але думай сама як жити! Грошей я тобі не дам, ні копійки, будеш сама думати як жити, чим за квартиру платити і за свої потреби».
Але навіть ці слова мене не сколихнули і я спокійно на все погодилась. Я оформила належну мені грошову допомогу, та 800 гривень в місяць це звісно надто мало і влаштувалась, які відомо читачам, працювати перекладачем-викладачем італійської.
І хоч згодом мама вже не тримала на мене зла за те прийняте рішення, та все ж я не чулась аби приймати від неї гроші і навчилась викарабкуватись самостійно.

Ритуал прибирання та особисте відродження

З усмішкою спостерігаю за «передвеликоднім флешмобом», що зараз масово у Львові – люди прибирають помешкання, прилеглу територію, а продавці наводять лад у себе в магазинах. Я від цього відвикла, адже в Італії такого не прийнято. Ми з мамою завжди прибирали наше помешкання, та мене усміхає саме те, з якою масовістю це робиться.

Я пам’ятаю, як мене повчала моя покійна бабця, дуже побожна жінка, що Воскресіння Господнє – це свято, що вказує на перемогу життя над смертю, на наше відродження і що навіть природа перероджується після цього свята. Тому до цього свята треба і самому «відродитись» – бути чистим і у душі, і в домі.
Вперше в житті я залишилась сама. Тож однієї вільної суботи я закотила рукави і почала наводити генеральне прибирання в помешканні, де живу. Зазвичай в мене чисто, проте генеральне прибирання – це інша справа. І йдеться не про те, чи я вірю в те, що мені казала бабця, бо якісь раціональні голоси мені казали: «свято настає будь-де: і в неприбраному домі, і в чистому», однак для мене це був справжній ритуал прибирання. Коли я вже втомлена все ще натирала до блиску вікна, мені здавалось, що я на коротку мить повернулась в ті часи, коли ще бабця мені розповідала про важливість прибирання перед цим святом. Це було настільки приємне відчуття – наче вона досі зі мною, що припиняти прибирання в той день мені попросту не хотілось.
Цього року в мене особлива Пасха, моє особисте відродження. Вперше за 7 (!) років я буду на Пасху в Україні…

Якими є італійські чоловіки та щодо міжнаціональних шлюбів

Зважаючи на те, як часто мене просять розповісти щось про італійських чоловіків я вирішила винести це в окрему публікацію, аби не переписувати з разу в раз. (Не знаю з якою метою мене щоразу про це питають, та в принципі і знати не хочу).
Отож, про італійських чоловіків.
Тут треба умовно поділити їх на дві частини: північні та південні. Між італійцями це чіткий поділ, вони відрізняються між собою.
Північні італійці більш “європейські”. Вони більш стримані, культурні, галантні, з манерами. З жінкою вони “на рівних” і не дуже проявляють залицяння. Але також вони більш скупі. Часто на півночі є звичка, що на побаченні або кожен платить сам за себе, або ділять суму порівну.
Південні італійці. Більш “циганні” – запальна натура, жага до стосунків. Для них нормально проявляти інтерес до будь-якої жінки, робити їй компліменти, навіть трапляються такі, що можуть підійти на вулиці до незнайомки і погладити її. Для них прийнято, що жінка має слухати чоловіка, а не бути на рівних. Чоловік жінкою командує. Водночас вони дуже щедрі. На побаченнях зазвичай чоловік платить за жінку. Увагу до красивих жінок проявляють чи не при кожній нагоді. І якщо це роблять до сторонньої жінки – нема права їх ревнувати.
Але варто зазначити, що такий поділ не категоричний – і ті, і інші бувають різними.