Гаррі Поттер і повернення в дитинство

Я не буду оригінальною, бо я теж одна з тих, що чекали з нетерпінням виходу нової книги про пригоди Гаррі, і не звертаючи уваги на ціну, купляла її навіть не для колекції, а насамперед для зустрічі з другом.
Прочитати хорошу книгу – то наче знайти нового друга. Дуже часто герої книг стають «друзями», бо серед сторінок описуючих події чужого життя нерідко можна знайти більшої втіхи, ніж від оточуючих людей. Інколи здається, що вигадані персонажі здатні тебе розуміти…
Як і чимало інших моїх уявних друзів, Гаррі теж був такими моїм другом. То було перша велика книга, яку я прочитала. Я росла із виходом нових книг і чимало теплих спогадів із мого дитинства асоціюються саме з цими книжками. Я плакала читаючи про його втрати, бо власне в період перших семи книг і померли близькі мені люди і описані там слова втішання не пустослівні. Я виписувала цитати, що мене розрадили і окремі розділи перечитувала по кілька раз…

Роман без відчуття прогулянки

Так вже склалось, що про всі книги із цієї серії ретророманів я писала, то ж не варто робити винятку і тепер.
«Різник із Городоцької» – це продовження вже відомої саги про пригоди адвоката Клима у Львові. Перш, ніж почала читати книгу, бачила море відгуків мовляв це найособливіша книга з усієї серії, що саме тут ми будемо шоковані розвитком подій і поглянемо на головного героя по-іншому.
Ну як вам сказати. Як завжди – динамічний сюжет, несподівана розв’язка, впродовж читання задаєшся питанням «а чи часом не він?», зустрічаються нові персонажі і відкриваються подробиці вже відомих героїв… все захопливо, але… на четвірочку.
Великий і жирний мінус цій книзі від мене – відсутність відчуття перебування у Львові.

Джерело здорового егоїзму

На нічному вокзалі в Ковелі я дочитала книгу, яка буквально поглинала  мене багато вечорів поспіль.
Айн Ренд – «Джерело», ймовірно знайома багатьом, бо опублікована ще в 43-му. Оскільки я дуже захопилась читанням «Атланта», то моя знайома наполегливо порадила прочитати мені і «Джерело», мовляв сподобається – так і сталось.
Якщо ви вже читали «Атланта», то «Джерело» вам буде зрозуміле – тут присутній типовий стиль авторки: об’єктивізм, капіталізм, індивідуалізм та егоїзм. І хоч я читала і негативні відгуки про книгу на кшталт: «ну скільки можна, вона писала про одне і теж», цьому можна сказати: «повторение – мать учения», так, вона повторювалась у своїх тезах, однак як показує досвід і розвиток світу – була права. І я певна, що чим більше людей будуть читати книги Айн Ренд – тим більше осіб матимуть нагоду стати свідомими.
Ключові слова можна було б підібрати як книга про незламність духу, роботу, кар’єру, кохання, суспільство, підлість, дружбу, і навіть певною мірою про субсидії!

Смак Львова

Хто подорожує, той знає, що приїжджаючи у нову місцину кортить скуштувати чогось типово місцевого.
Халепа в тім, що у Львові на запитання подорожуючих «А де у вас тут можна спробувати місцеву кухню?» складно відповісти. Якщо це іноземець, то в залежності від його фінансового становища запропонуєш йому «Пузату хату» або інший заклад і нагодувавши його варениками та борщем втамуєш цікавість. А от своїм українцям, яких таким не здивуєш, нічого й сказати.
Власне, це не тому, що у Львові нема місцевої кухні, а тому що вона занепала. Наші предки мали свої, цілком виняткові страви і навіть з вишуканих складників, а відтак з приходом радянської влади, коли ці складники стали дефіцитними рецепти залишились просто записами і наш раціон перетворився просто на вдоволення тим, що є.
А потім ви самі розумієте – незалежна Україна, і на нас хлинули різноманітні заклади з закордонними делікатесами, де кожен в залежності від товщини гаманця може поласувати чи то піцами, чи то сушами, чи ще чим завгодно.
І настільки центр нашого міста переповнений усім тим чужоземним, що й справді – дайте собі відповідь де у нас скуштувати ТИПОВО галицької кухні? Ні, саме автентичного смаку, а не того, що всякі локалі поназивали «зупка по-львівськи»; «ковбаска по-львівськи»; «ґе на паличці – теж по-львівськи»
Але перед тим як задатись питанням де скуштувати виникає ще важливіше питання – а що ж їсти? Що ж тоді та типова, справжня, історична Львівська кухня?!

Ретро-Львів, який вам варто пізнати

Скажу вам чесно: дуже соромно, що пишу про це лише тепер.
Спеціально заради цієї книги я навідалась ще у вересні на Львівський форум видавців, бо очікувала її ще з березня.
Річ іде про третю книгу із серії ретророманів Андрія Кокотюхи «Автомобіль з Пекарської».
(Адвокат з Личаківської та Привид з Валової вже пересказувала).
Насправді, в міру обставин непереборної сили цю книгу читала дуууже повільно, по кілька сторінок вдень, от лише зараз дочитала, проте неодмінно раджу тим, хто ще не прочитав таки взятись до цієї книги.
Вона третя за ліком і переповідає нам чергові детективні пригоди Клима у Львові 20-го сторіччя. Перебіг подій як і завжди захоплюючий, і що мені було вельми приємно: я вже навчилась розуміти логіку та задумку автора, тож мала власну здогадку «хто вбивця» і таки не прогадала.

Тонкощі букетно-цукеркового періоду

Спілкуючись з чималою кількістю знайомих чоловіків, доводилось чути, що деяким із них вже й би кортіло і сім’ю мати, і що вдома хтось був, проте для цього ще треба пройти стадію «занудних» стосунків, зокрема так званого «букетно-цукеркового періоду».
Так от, мої шановні, не знаю звідкіля такі переконання, проте якщо ви розцінюєте, що це лише такий якийсь період, який треба відмучити, а далі жінка «відпрацює» домогосподарством, то раджу усім вам просто-напросто завести собі покоївку, менше мороки буде.
Чомусь наполегливо не можу зрозуміти що то за такий період? Ну теоретично, я розумію – він визначається як період тривалістю у кілька місяців, коли чоловік жінку «задобряє», «покоряє» і обсипає, співзвучно до назви – квітами та цукерками. Потім начебто вона мала б вгамуватись, вдома осісти і борщами його обдарити з голови до ніг.
Чисто практично, з огляду на те, як будуються стосунки у нашому суспільстві навіть зрозуміло звідки такий період бере ноги – люди поки зустрічаються намагаються показати краще зі себе, приховуючи недоліки. Це триває якраз впродовж так званого періоду. З настанням же спільних буднів це випендрювання вилазить боком і стає очевидним все «негативне», що замовчувалось, тут і починають виникати сутички між партнерами.
Власне, уникнути цього трагічного наслідку не так вже й складно – просто завжди бути собою, без випендрювання, бо всі ми маємо свої недостатки.

Книга невигаданих таємниць

«I misteri di Alleghe» [і містері ді аллеґе] – «Таємниці Аллеґе» автора Sergio Saviane є книгою, що розповідає нам про низку жахливих подій, що стались у маленькому туристичному селищі Аллеге, провінція Беллуно, область Венето, Італія.
Ця книга написана майже у детективному жанрі, але за винятком того, що все описане там – правда. Вона є наслідком та своєрідний мемуар багаторічного журналістського розслідування та подальшого розшуку слідчих карабінерів, яким лише через 30 років вдалось розплутати серію скоєних вбивств.
Книга починається зі знайомства зі самим автором Серджіо Савіане – він нам коротко розповідає про себе і те, як кожного року він їздив на відпочинок у це гірське селище.
Далі поступово ми починаємо дізнаватись, що селяни, які мешкають у цьому мальовничому селі приховують жахливу таємницю і чим більше Савіане починає розпитувати, тим більше він розуміє, що не така це вже і таємниця – практично всім все відомо і всі про все мовчать. (У селах зазвичай людям все відомо)

Мої стовпи опори в робочому світі

1 серпня виповнився рік як я працюю на моїй новій роботі. Але сьогодні я не хочу підводити підсумків про те, якою я стала і що змінилось у моєму житті за цей період. Я хочу вам розповісти 4 короткі історії людей, про яких я практично нічого не знаю, але яких я безмежно ціную і поважаю.
1) Її звуть Ольга. Я подумки зву її «дивовижна». Вона працює у великій логістичній компанії, де часто виникають проблеми і розрулює їх своїм професіоналізмом. На жаль, інколи я думаю, що вона – єдиний професіонал у тій компанії. Деколи мені здається, що вона здатна здійснити чудо, навіть в не робочий час, навіть у вихідний день. «Олю, а Ви мені не допоможете» і я знаю – вони світ догори дриґом переверне, але знайде рішення, навіть якщо вантаж сьогодні тут, а завтра має опинитись за сотні кілометрів. Я звертаюсь до неї здебільшого саме у випадку проблем, але вона завжди знаходить їм рішення.
2) Його звуть Денис. Він працює з транспортом. Я дуже рідко звертаюсь до нього, але в тих випадках коли звертаюсь – він завжди допоможе оперативно все вирішити, без зайвих відкладань, затягувань, бюрократії і ниття. На будь-яку мою справу він відповідає «зробимо» і я знаю – він зробить.

Містика і колоритність у відкритті Львова

Отож як я і обіцяла – ділюсь враженнями від ще одного ретророману Андрія Кокотюхи – «Привид з Валової».
Книга є продовженням пригод головного героя Клима, приїжджого у місто, у ній ми стрічаємо вже знайомих персонажів, нову інтригу і звісно дивовижне описання Львова.
На початку я була дещо спантеличена щодо сюжету – мов що за привид? Ще тільки не хватало до серйозного роману містики домішувати, адже висвітлювалось все так, наче дійсно автор нас хоче переконати в існуванні загадкового привида. Але згодом відкривається уся детективна заплутаність, що виявилась дуже цікавою.
Чим особливо мені привабливий «трюк» у цих книгах, так це розв’язкою. От вже розплуталась вся складна історія, і думаєш – про що ще буде три наступних розділи, адже і так все ясно, але ні! Тут головний персонаж помічає те, чого не бачать інші і сюжет захоплює ще більше.
Воістину добре реалізований задум!

Відкриття крізь призму ретро

Я не фанат друкованих видань і не шаленію від запаху сторінок. У мене є електронна книга, яка мене цілком влаштовує і захвату від гортання паперу у мене теж нема.
Тим не менше, цю книгу я таки придбала у паперовому варіанті щойно вона з’явилась у продажу. Це був такий символічний жест – в знак підтримки української літератури.
Книга авторства Андрія Кокотюхи «Адвокат з Личаківської».
Окрім того, що за жанром ця книга ретро роман, та ще й детектив, та ще й події відбуваються у Львові 20-го століття була й інша, найвагоміша причина чому я ї купила:
Книгу рекомендував Ігор Лильо. Більше того – він виступав основним історичним консультантом автора. Це вам не абищо. Це сам Ігор Лильо! А отже тамтешні згадки про Львів не пусті небилиці, а відшліфовані цікаві факти.
Бо якщо ви раптом не знаєте, Ігор Лильо – це Львів’янин з великої букви. Таких як він в нашому місті одиниці. Я його дуже поважаю, завжди з превеликим задоволенням читаю і переглядаю інтерв’ю з ним (як от наприклад, оце дуже цікаве!), не перестаю дивуватись скільки ж всього він знає про Львів і звісно, кожного ранку я слухаю його рубрику «Хронограф» на радіо Львівська Хвиля, власне по радіо від нього я і почула про цю книгу і тут же сказала собі: «я її куплю!»

Про книги, систему і яблука

От лиш вчора я спілкувалась з моїм приятелем Олексієм, який за моєю порадою прочитав книги Назара Козака “Нафіга іти на пари”. (До речі, ей ти! Так-так, конкретно ТИ! Якщо ти ще не читав(ла) цю книгу, навіть якщо ти вже не студент, навіть якщо ти ним ще не був, за будь-яких обставин – закривай мій блог і хутко вали за посиланням читати ці дві (1-ша, 2-га) коротенькі, але важливі для кожної людини книги!)
І от переписуючись з приятелем звісно зайшла мова про освіту, систему, навчання. Я виклала йому в повідомленні те, що вже хотіла  і готувала для написання публікацією в блог. Відтак, просто копіюю, з маленькими редагуваннями.

Прикра, несолодка і потрібна усім нам розповідь

У мого приятеля Олексія Ведернікова, існує цікава традиція: він роздає свої книги, бо вважає, що прочитавши їх вони мають приносити користь й іншим. Як на мене – дуже цікаво і неординарно. І побувавши в його домівці я повезла у Львів кілька книг, які мені дуже рекомендувались до прочитання.
Одна з них книга Марії Матіос “Солодка Даруся“.
Що це книга, про що вона і яка історія в ній розповідається – я гадки не мала і ніхто мені толком не міг дати пояснення, сказили лиш прочитай. Навіть короткий опис не відкрив мені суті.
Тож вмостившись зручно у потязі Київ-Львів я полинула у цю книгу…
Книжечка невелика, в ній використовується багато діалектних слів, але більшість з них мені були зрозумілими. Складається вона з трьох частин і вже зі самого початку є незбагненною. Я не розуміла багатьох речей, але відчувала, що далі буде пояснення і читала, тим паче текст якось заворожував до читання.

Книга, інтимна для свідомості

Я не люблю, коли мені дарують книги. Тому що такий подарунок підсвідомо зобов’язує до прочитання, а я не терплю коли мені нав’язують що саме читати. В моєму розумінні, читання – дуже інтимний процес. І я сама маю обирати чому саме віддатись сповна.
Мене також дратує коли я читаю, а хтось зазирає мені у книгу. Це ж моя територія на дану мить! В цю мить я ТАМ знаходжусь, моя свідомість переносить моє життя в інший вимір, а ти, нагле людисько, намагаєшся втрутитись в мій особистий простір і вивідати про що мої думки! Ану киш від мене!
Але я заговорилась. Отож, я не люблю коли мені дарують книги, а цей випадок став винятком. На мій день народження, наша постійна читачка і вже тепер моя хороша приятелька Віра, подарувала мені книгу «Теплі історії про дива, коханих і рідних».
Це збірка оповідань, що складається з трьох частин «Дива», «Він і вона», «Найрідніші на світі».
Прочитала з великою зацікавленістю, враження двоякі.

Те, що варте уваги.

Посеред проблем, що наповнили мої будні минулого тижня було те, що добряче мене відволікало і зацікавлювало – книга «Щоденник Анни Франк». Це історія єврейської підліткової дівчинки з Голландії, яка переховується з батьками у сховищі понад два роки. Впродовж цього часу вона вела особистий щоденник із власними спостереженнями, переживаннями, думками.
Прочитане справило на мене дуже сильне враження. Так вже є, що книги, які описують події другої світової мене дуже зацікавлюють, однак навіть попри те, що йдеться про події Голокосту, про війну, мені припало до душі саме те ЯК вона писала.
Мені порадили прочитати цю книгу, мотивуючи, що я помічу певні схожості між мною та авторкою. Так власне і сталось, багато думок Анни відповідали моїм підлітковим переконанням, які і стали моїми життєвими принципами. Тож багато в чому я наче читала історію себе самої.
Я звісно не переживала війни у сховищі, та я свого часу жила в маленькому забутому Богом і людьми селищі, де також почувалась найсамотнішою людиною у світі і не мала з ким поговорити про мої життєві переконання, про мої стосунки з рідними, про моє ставлення до оточуючих людей, про мої думки щодо подальшого життя.

Яка різниця – що ми читаємо?

Аби читачі не думали, що я пишу лише позитивно про книги, і всі мною прочитані рекомендую прочитати, я напишу цю публікацію, де розповім яка різниця в тому, що ми читаємо.
Колись давно, коли я ще вчилась в Італії, моя улюблена викладачка зачитувала нам уривки зі збірки творів письменника Італо Кальвіно яка звалась «Чому читати класику».
У цих публікаціях автор стверджує, що все нами прочитане має вплив на нашу свідомість, непомітно для нас залишається у нашому мозку і потім впливає на розвиток наших думок, збагачення мовлення, формує нашу шкалу цінностей, тобто так чи інакше прочитане нами за життя визначає нашу підсвідому поведінку.
Далі автор береться стверджувати чому нам треба читати класичну літературу. Тому що ті книги, що визначились класичними у світі, мають суттєвий вплив на пам’ять, і навіть якщо з часом вони нам забуваються за змістом, то все ж воно приховується десь у згустках нашої пам’яті і впливає на нас. Читаючи величну літературу формується наше власне критичне сприйняття і світогляд, тому варто передусім читати твори як вони є (при нагоді мовою оригіналу), уникаючи прочитання чужих критик, коментарів та інтерпретацій.
Прочитання книги або нас навчає чогось, або підкріплює нашу впевненість у тому, що ми вже знаємо.

Подивіться на себе збоку

Публікація присвячується одній з моїх кращих подруг – Шутюк Маринці (на блозі дописує під ніком Марушка), світлій та дорогій мені людині, яка уміла викликати в мене посмішку в найскрутніші моменти, яка завжди бачила у мені щось хороше, чого я сама не бачу. Саме вона наказувала мені прочитати цю книгу і навіть порадила одній людині подарувати мені її.

От і нарешті руки до книги дійшли і я її прочитала. Чому так довго? Бо вона в мене у паперовому варіанті, а я тепер звикла електронних. Все чекала, що буде можливість читати дома і пити чай, так не сталось, бо вдома вічно інші справи, тому читала у маршрутках, а під час читання мала зі собою олівець і підкреслювала найкращі уривки.
Я назвала публікацію «Подивіться на себе збоку», бо саме таку можливість дає вам книга Ліни Костенко «Записки українського самашедшого».
Ця книга бестселер, про неї вже багато сказано, чимало осіб писали, що книгу можна розділити на цитати, тому я не буду розписувати про сюжет, радше напишу від чого сама прийшла в захват.

Поділяючи відчуття нереальних людей

Сьогодні я б хотіла продовжити перелік цитат, що припали мені до душі під час прочитання книги «Атлант розправив плечі». Так сталось, що у цю публікацію знову потрапили цитати з першого тому, в хронологічному порядку. Тут я написала чому я їх виділила, з якими відчуттями, хоч і звісно це відчуття нереальних персонажів.
1) Дэгни абсолютно не интересовали мужчины, она была начисто лишена романтических наклонностей. – це йшла мова від імені матері головної героїні. Я виділила цю цитату, бо наче прочитала слова моєї мами, яка мене часто попрікала цими ж речами і хвилювалась через мою «не романтичність»
2) Она пришла к заключению, что ее дочь просто не способна испытывать какие-либо чувства. – в продовження попередньо сказаного: моя стривожена мама теж робила такі висновки.
3) В ее жизни не было других мужчин. Дэгни не знала, была ли она несчастлива из-за этого. Она обрела чистый, ясный смысл жизни в работе — именно к такой жизни она всегда стремилась, именно так всегда хотела жить. Однажды Франциско подарил ей чувство, которое принадлежало одному миру с ее работой. Все мужчины, которых ей довелось встретить после этого, были похожи на тех, кого она видела на своем первом балу.

Якщо раптом Ви закохані у Львів…

… то просто мусите прочитати цю книгу! Вона зветься «Танґо смерті», а її автор знаний львів’янин Юрій Винничук.
Книга відкриває читачу Львів у двох епохах: довоєнній (де події плавно переходять у 2-гу світову війну) та сьогодення. Ви зможете відкрити собі не лише львівські таємниці, а й дізнатись про це місто цікавинки про які досі не мали гадки, зрозуміти патріотизм галичан, які виходили боронити своє місто. Ви довідаєтесь якими насправді людьми з витонченими манерами були галичани із їхньою особливою говіркою, прочитаєте про побут і звичаї.
А окрім цього всього, Ви ще й повторите (або вивчите, кому як) історію Львова у 2-й світовій війні, дізнаєтесь про його окупантів, про те, як тут було і за червоної армії, і за нацистів (і що загалом сюди принесли, чи то ба тут зруйнували ці дві касти). Також у книзі згадуються жахливі історичні події та жертви тюрми на Лонцького, яка зараз є музеєм і про яку  я колись писала.
Більше того Вам скажу! У книги захоплююча сюжетна лінія, де інтрига просто таки не дає спокою та заставляє читати цю книгу в намаганні довідатись як же воно все вирішиться, оскільки дві часові епохи таки пересікаються і об’єднує їх саме загадкове «Танґо смерті», яке Ви збагнете лише прочитавши книгу.

Неідеальні схожості з ідеальною

Як і обіцяла, надам перелік деяких цитат, які мені особливо зщапали в душу при прочитанні книги «Атлант розправив плечі». Оскільки книгу прочитала російсько, то і цитати цією мовою.  Цитати надаю в переліку, в якому вони знаходяться книзі, так співпало, що сьогодні вони багато стосуються того, що відчувала головна героїня.

1. «Она уже привыкла видеть вокруг только вялые, безвольные лица, уклоняющиеся от ответственности принять четкое выражение». – ця цитата мені видалась близькою, оскільки знаю як це бачити лиця людей, які ухиляються від відповідальності і нездатні бути чіткими.
2. «Дэгни вдруг заметила, что все-таки может что-то чувствовать: сильное, бодрящее чувство — радость действия» – а це вже відчуваю і я – радість від дій, чи не найулюбленіша моя радість.

Книга, що змінила моє життя

Я читала цю книгу довго – рік. Не тому, що вона важко читається (бо навпаки – зовсім легко), а тому, що я не могла читати її аби як. Я мусила зосереджуватись на ній, впиватись кожним рядком і вдумуватись у кожне написане там слово.
Книга дивовижна – «Атлант розправив плечі» авторки Айн Ренд (опублікована вперше у 1957), чимала в обсязі (тритомник, що перевищує «Війну і мир»), однак абсолютно варта прочитання.
Я могла б коротко розказати сюжет, та суті це не скаже. Події недалекого майбутнього, де суспільство в занепаді і бізнесмени ухиляються від урядових наказів служити на «спільне благо». Головна героїня Дагні – спадкоємиця приватної залізної дороги намагається врятувати стан в країні, однак не в силах протидіяти уряду, а кращі бізнесмени раз у раз відмовляються і прибирають руки зі системи, мовляв хай уряд робить все без нас, якщо ми джерело всього лиха.
Загалом книга дуже антисоціалістична (і я після її прочитання перейнялась теж цим), і дуже капіталістична, аж навіть утопічна щодо капіталізму. (відтак людям, що зарюмзано ниють про абсолютний соціалізм може не сподобатись)
Але не лише в економіці суть. У книзі описуються життєві істини, людські кредо, філософія щодо того як нам жити, який вибір стоїть перед кожним з нас в житті, вказується на підлість, зрадливість, пристрасть, любов та інші людські відносини. Розповідається про моральність та раціональність, дає підставу всім задуматись і переосмислити.
Тепер про те, як я наткнулась на цю книгу.

«Пропаща сила» як спосіб розуміння історії свого народу

Останнім часом я вдарилась в українську літературу, тож можете чекати від мене публікації й з цього приводу, однією з них і буде оця.
Річ піде про книгу, яка багатьом добре відома зі шкільних років «Хіба ревуть воли, як ясла повні» Панаса Мирного та Івана Білика (будь ласка, не забувайте, що авторство книги належить не лише Панасу Рудченку, а і його старшому братові Іванові Рудченко).
Назва роману алегорична, адже націлена книга на «історію закріпачення села Піски за півтораста років» і в образі волів зображуються селяни, не втішені своєю долею.
Однак мені більше до снаги назва першої редакції цього роману «Пропаща сила», саме ці слова на мою думку характеризують події і головного героя зокрема.
Коли мене запитали мої враження від книги я сказала: «Прикрі». І поясню чому:

Наше суспільство: декорації інші, а сценарій той самий

Є така проблема – шкільна література. Так-так, саме проблема. Часто твори зі школи нам згадуються з нудьгою і особисто мені це зрозуміло. Я гадаю вибір книг для прочитання – справа доволі інтимна, це особисте і важко якщо зверху йде вказівка «обов’язково прочитати», зазвичай таке читання в голові не запам’ятовується.
Тим не менше, трапляється, що через роки у руки попадають книги, які треба було колись прочитати і вирішуєш прочитати їх заново. Відкриваєш у них те, чого раніше там не було помітно і усвідомлюєш як багато схожого зі сучасним там описано…

Людська психологія, брак уваги та границі божевілля.

Не знаю чи доречно буде писати відгук на цю тему, але мене переглянуте захопило, тож і бажаю поділитись.
Вчора переглянула фільм «Божевілля», щоправда я його дивилась в італійському перекладі, оскільки з англійської не зроблено українську чи російську версію цього кіно. В оригіналі воно зветься «ASYLUM».
Жанр фільму: драма, йдеться про тонкощі психіки індивіда, сексуальні одержимості, крихкий стан людської рівноваги. Як сказав головний герой: «Мене інтригують екстремальні випадки, особливо сексуальні патології та катастрофи, які від них походять.»
Вирішила переглянути, оскільки це фільм за мотивами однієї з моїх улюблених книг «Божевілля» автора Патріка Макграта.