Півжиття

Сьогодні тобі виповнилось би 59. Мені цього року виповнилось 26. Тебе нема 13 років. Половину мого життя.
Півжиття пам’ятаючи про особливість цього дня і вже не мати куди подзвонити.
Півжиття, щоб замість вітань приїжджати до тебе на могилу.
Півжиття, відміняючи у цей день справи, бо їдеш туди де маєш бути за покликом душі.
Півжиття, як я відповідаю на чужі питання, що ні, ввечері на цвинтар іти не страшно.
І стояти тут цієї холодної листопадової ночі, серед могильної тиші та пітьми, лиш при світлі ліхтарика і лампадки, і вдивлятись в твій кам’яний погляд з фотографії і згадувати…

Час таки минає

Ось і завершився рік, завершення якого здавалось просто неможливим.
Він був безкінечним, довгим і пекельним.
Коли я потрапила в лікарню, мій чоловік використав усі свої відпускні дні, щоб бути поруч і доглядати за мною. А потім не було можливості податись у якусь відпустку, хоча направду вона б нам була доречною. Доводилось користати з державних вихідних і тим самим робити «нетривалі вилазки» просто, щоб змінити обстановку і податись кудись геть з дому.
«Дочекаємось завершення року, а там»…
Коли мене виписували, все що мало будь які часові терміни звучало як вирок.
«Щотижня здавати аналізи, через місяць такого режиму – здавати аналізи щомісяця. В липні пройдете знову перевірку. І потім знову на перевірку десь у жовтні».

Який зараз рік

Я постійно забуваю який рік. Постійно. Це мабуть не дивно для нікого, окрім мене самої. Я – вічно організована, кожен день календаря відзначений червоним квадратиком, що пересувається щодня, ніколи не задаюсь питанням «яке сьогодні число?», бо завжди знаю на нього відповідь, але цього року постійно забуваю який зараз рік.
Воно доволі паскудно, зважаючи на те, що інколи я підписую в документи, де мушу проставляти дату від руки і не раз робила помилку у році… бувало дуже незручно казати колегам, «перероби, будь ласка, бо я знову помилилась який зараз рік», а в таких документах виправлення недопустимі.
Рік минає. Рік закінчується. І поки всі ловлять його останні вдихи, і поспішають «давай зустрінемось, щоб провести», то я зціпивши зуби думаю «пошвидше б».
Мене питаються – чому так? Хочеш забути і вичеркнути зі свого життя цей рік? Але це не так. І забути не хочу. І вичеркнути не вдасться. Просто хочу перегорнути цю сторінку. Перегорнути і навчитись жити далі.

Знову snow

Колись в дитинстві, а в принципі неправда, бо ще й навіть кілька років тому, перший сніг неодмінно викликав радісні емоції, відчуття казковості і легкості, під наспівування “Let it snow”.
Тепер же, дороЗлішаючи, позитивні емоції з цього приводу кудись вичерпались.
Мішаєш чобітками кашу під ногами, і ні тобі казочки, ні тобі втіхи – у дороЗлих світах новий рік – то не початки чогось нового, а перед усім величезна купа роботи, яку треба встигнути переробити до кінця грудня.
А сніг – то неодмінно: «Оля, у нас там погружчик до рампи під’їхати не може»; «Шановні клієнти, в зв’язку з погодними умовами можливі затримки у доставці вантажів», і: «Олю, ну що за фігня, мій клієнт чекати не буде». Так і живем.
А ще сьогодні по приходу в офіс з’ясувалось, що на вихідних вимкнули опалення. Економізатори хренові. І під ввімкнений на повну потужність обігрівач, закутуючись у завбачливо принесений з дому додатковий светрик і тицяючи задубілими пальцями по клавіатурі, перебирала в голові кому б то з орендодавців на цей раз подзвонити і висказати що я думаю з приводу холодного офісу… Але потім видихаєш, згадуєш як недавно тобі солодко-саркастично сказали «Оля, ну Ви єдина завжди знаходите причини щоб щось сказати» і в результаті дякуєш колезі, що зробила тобі чаю,  відставляєш телефон і думаєш «А воно мені треба? Вічно обстоювати права всех трудящехся?» Набридає бути борцем за права всіх, коли всім на свої права накласти купу… білосніжного першого снігу. Вдихаєш заново і берешся до справ.

Півстоліття незмінності

Якби стіни могли говорити, вони б розповіли про усіх, кого пам’ятають. А пам’ятають вони чимало.
Сюди вселились рівно 60 років тому!.. Понад півстоліття в одній квартирі, щоб повертатись сюди, покидати її, повертатись знову, і врешті-решт таки покидати.
Тут народжувались, жили і помирали, знаходячи останній пристанок на цвинтарі за кілька вулиць звідти.
По цих сходах бігли дитячі ніжки, ними важко зносили вниз труни, по них досі ступають ще бадьорі старечі ноги.
А ця квартира просто уособлення беззмінності. Бо навколо неї міняється все і всі старіють, а лиш вона така сама незмінна. Вічно холодні стіни ще австрійської будівлі мовчать, а якби вони тільки могли говорити, то розказали б про всіх хто тут жив. Про ту, хто мала сім’ю та постаріла в самотності. Про тих, хто тут народився та помер не постарівши. Про того, хто тут був немовлям, а тепер сюди приїжджає лиш інколи. Я вірю, що стіни усіх нас пам’ятають.

Наяву

Мій офіційний лікарняний сьогодні завершився. Лікарняний, який я майже не використала, лишень йшла з роботи раніше. Коли хотіла повернутись на роботу на повний робочий день, колеги «запротестували» “навіщо тобі це, поки в тебе лікарняний, ходи на роботу з графіком як собі хочеш”. Колеги, які раніше мені так надокучали своїми назойливими порадами і деколи просто зухвалими міркуваннями, тепер поставились до мене з тактовністю і що найважливіше не мучили жодними питаннями. Ми усі стаємо тактовними у безвихідних ситуаціях.

Про питання без відповіді

Запитання «чому»  – один із найбільших черв’яків, який роз’їдає нас зі середини. Чому сталось? Чому зі мною? Чому зараз? І ще десятки чому, яких можна придумати і на які нема відповіді. От просто нема і хай йому грець.
Питанням «чому» мучаться і оточуючі мене мудрі люди. То тепер у мене така категорія, «мудрі люди», які насправді не бажають мені зла, які за мене переймаються, але які і близько не розуміють як я почуваюсь. Які натомість мають багато міркувань і періодично діляться цими думками зі мною. А ще періодично заводять зі мною розмови про релігію і розповідають думки іншої мудрої категорії – священиків. Вони гадають що священики є дещо вищими від простих людей, бо наче мають якісь знання від Бога і можуть надати пояснення тим чи іншим подіям.

Про дім, піт і цифри

Мудрі люди беруться розповідати, що допоки є офіційний лікарняний треба сидіти вдома, мовляв чого тобі спішитись на ту роботу, лікарняний за законом і так зобов’язані надати, тож сиди собі дома і не рипайся.
Мудрі люди щоразу невдоволено цокають язиком, коли питаються про роботу і до котрої ти сьогодні була в офісі, не забуваючи доцокувати «і то не забагато?»
А я вірю у слова, що на картинці. Кращі ліки то солона вода: сльози, піт і море. І якщо моря нема (та й не хочеться його, бо не люблю море «у сезон»), і якщо сил на сльози більше не лишилось, то ще є піт. Піт від роботи.

Гостювання з ночівлею

Була така епоха у моєму житті, та й у житті моїх друзів, коли йшов в гості до когось, міг засидітись і вже громадський транспорт з району не їхав, тому лишався на ніч. Служб таксі як таких ще не було, а якщо і були, то сума витрат на таксі здавались такою великою і невиправданою, що радше приставав на пропозицію залишитись переночувати у когось.
Так і я залишалась, так і в мене не раз залишались на ніч.
Отак ви сидите собі, говорите по душам, людина каже “Боже, яка година! та мені вже тре йти, бо нічим не виберусь!“, а далі ти вмовляєш: “Та в мене є місце, залишайся, посидимо ще собі, поговоримо!”
І тривали до пізньої ночі ті теревені, потім разом збирали посуд зі столу, наводили порядки, розстеляли диван, ти шукаєш набір постелі, помагаєш застелити. “Почувайся як удома”…

Я могла б жити таким життям…

Ми всі навчались в одному коледжі, всі діти емігрантів, привезені батьками в Італію супроти нашої волі, усі вихідці з пострадянських країн. Спілкувались між собою італійською, або, коли нарікали на життя в Італії чи стосунки в групі з італійцями – російською. Ми зустрічались на перервах, в студентському автобусі чи зранку перед навчанням. Майже ніколи нікуди разом не ходили, хіба що десь колись морозиво, або максимум якась одна спільна піца за 5 років. Причина проста, яку ми знали і яку ніколи не озвучували: усі ми, як діти емігрантів, мали мало кишенькових грошей. Самісінький мізер. Годі й було кудись ходити як італійські одногрупники.
У нас були дуже схожі мрії. Ми говорили про те, як ми закінчимо нарешті цей коледж, як покинемо Італію, як і де працюватимемо самі. Ми вчились в економічному коледжі, де навчання було таким непростим, але для усіх нас було справою честі «втерти носа італійцям». Ми часто обговорювали свої життя, бо у всіх нас вони були схожі, насамперед в бажанні не повторити життя своїх батьків-емігрантів. Жити, так як хочеш. Там, де хочеш… Здавалось що все так просто. Ми були такі юні, такі амбітні, такі наївні…

То якою я стала?

Саме про цей день я думала не раз… Бо здавалось, що 10 років – то вже термін серйозний. То вже період, за який точно рани гояться… я думала, що я виросту, так багато чого досягну, мені не болітиме, я не плакатиму і вже така доросла поїду до тата на могилу наче показати «дивись, яка я стала, я змогла подолати всі труднощі».
А виявилось – то число. Як і всі попередні числа. І що рік більше, що менше – по відчуттям однаково.
Ці 10 років минули дуже швидко. І от людина, від якої впродовж всіх цих років було найбільше підтримки мені сказала на днях «здається, що новину про смерть твого тата мені повідомили лиш позавчора». Воно лиш наче позавчора було і брешуть календарі, що минуло 10 років… тисячі-тисячі довгих днів, що минули у мить.
І так, я виросла. І так, здається така вже доросла. І так, чогось та й досягнула. Здійснилось це. Але дорослій мені болить по-дитячому. Болить так, наче та маленька дівчинка досі сидить десь всередині і ховається від світу. Болить так, наче не було цих років, наче не загоїлось.

Більше часу не буде

Нещодавно моя маленька учениця (яка в принципі не така вже й маленька, але за роки ведення цього блогу за нею закріпилось саме це прізвисько) сказала мені: «я вже чекаю на той час коли виросту і буду ходити на роботу»; «а чому ж?» – запитала її я, а вона пояснила: «зараз я приходжу додому і ще мушу вчитись, а так відпрацював – приходиш додому і вже нічого не робиш», на що я відповіла, що чекає її розчарування.
Яка солодка омана! Здається я її ніколи не сповнювалась, бо поєднувала навчання з роботою, але тепер, коли не стало того навчання, то і часу не побільшало, навпаки, най йому грець, його весь час так мало!
Халепа в тому, що поки приходиш додому і робиш ненависні домашні завдання ти сподіваєшся, що десь-колись тобі пощастить і ти повертаючись додому з роботи зможеш просто завалитись на диван і відпочивати. А ні, починає тягнутись ланцюжок хатньої роботи, якій кінця-краю не видно і мабуть багатьом моменти коли можна було лишень вчити домашнє здаються втіхою.

Мабуть земля і дійсно кругла…

«Видимо, земля воистину кругла, раз ты приходишь туда, где нету ничего, помимо воспоминаний» – (Бродський).
Коли ми приїхали в Геную і я побачила місто, яке любила так багато років, то в моїй голові звучали саме ці слова. Тоді я ще не знала що це цитата Бродського і навіть не знала з якого вона вірша. На іронію долі, у цитованому вірші теж йдеться про місто з маяком.
Геную я відвідала вперше знову ж таки 6,5 років у рамках тієї ж екскурсії, яку згадувала раніше.
І поки марила повернутись у Cinque Terre, то і Генуєю марила. Однак, якщо туристичні місця краєвидів з плином років не зазнають значних змін (пейзажі практично не міняються), то з містами ситуація геть інша і от повернувшись у місто, яке я так любила, я зрозуміла що… всі ці роки мене тягнуло туди насамперед через спогади юності.

Місця, що пам’ятають мою юність

Тяжко серед виру роботи знаходити час, щоб писати про відпустку. Але ж хочеться 🙂
Словом, завершила я на Пізі, звідки потягом зранку ми поїхали у Ла Спеція.
Що за містечко Ла Спеція ви навряд чи знаєте, воно відоме з двох причин: звідси відправляється багато круїзів і це містечко найкращий пункт, щоб відвідувати «5 земель».
Коли мене питають яке місце Італії я люблю найбільше, то я всім одразу відповідаю «Cinque terre» [чінкве терре] – і хоч вони не надто відомі українському туристу, то унікальні місця в області Лігурії, таких райських куточків на світі більше нема. Це 5 хуторів на скелях Лігурійського моря неймовірного пейзажу, від якого перехоплює подих…

Гаррі Поттер і повернення в дитинство

Я не буду оригінальною, бо я теж одна з тих, що чекали з нетерпінням виходу нової книги про пригоди Гаррі, і не звертаючи уваги на ціну, купляла її навіть не для колекції, а насамперед для зустрічі з другом.
Прочитати хорошу книгу – то наче знайти нового друга. Дуже часто герої книг стають «друзями», бо серед сторінок описуючих події чужого життя нерідко можна знайти більшої втіхи, ніж від оточуючих людей. Інколи здається, що вигадані персонажі здатні тебе розуміти…
Як і чимало інших моїх уявних друзів, Гаррі теж був такими моїм другом. То було перша велика книга, яку я прочитала. Я росла із виходом нових книг і чимало теплих спогадів із мого дитинства асоціюються саме з цими книжками. Я плакала читаючи про його втрати, бо власне в період перших семи книг і померли близькі мені люди і описані там слова втішання не пустослівні. Я виписувала цитати, що мене розрадили і окремі розділи перечитувала по кілька раз…

Літо минуло… ну нарешті

Сьогодні я мала б традиційно підводити підсумки минулої пори року, як то роблю сама для себе зазвичай. Але чомусь мені не хочеться робити це у звичному форматі, хотілось би радше виписати потік думок про події цього літа. Читати мій думковий балаган нелегко, бо логічної послідовності нема просто пишу те, що крутиться десь в голові.
Літо відзначилось особливою зайнятістю, бо ще в червні усі вихідні були розписані аж до серпня, саме так ловився кожен його момент. Так багато вихідних було, а про які згадати?…
Була Білорусь, було блукання біля Пікуя, був затишний Тернопіль, було два виїзди на дачу на шашлики, були поїздки до родини в село, були купівлі нового одягу, ох було так багато всього!
А також моє літо минуло у роботі в жаркому офісі, за винятком кількох невеликих поїздок… У родинних посиденьках, які були дуже душевними і від яких я дуже сповнююсь щирості. Минуло зі смаком шашлику – аж дуже часто вдавалось ласувати цією стравою з друзями… Минуло серед чималої кількості книг, які я прочитала і про які ніяк не доходять руки написати сюди у блог. Літо минуло зі смаком кави, без якої я не витримую (патологічний кавоман). Літо минуло у парках, куди я навідувалась після роботи, аби хоч трішки ковтнути міської прохолоди…

Літо святкове й культурне

Пройшло ось уже два тижні літа, а я все ніяк не можу оговтатись як швидко воно минає. Подій настільки багато, що писати дійсно ніколи…

Короткий підсумок:

• Наприкінці травня відвідала в оперному Lords of the sounds – дуже сподобалось, один мінус: на відміну від їх типового репертуару музики з фільмів, на цей раз була музика з відеоігор. Я від цього далека, тому можу сказати так: гра була вражаючою, проте якби то були фільми, мене б вразило більше (бо я тільки знала одну гру – Супер маріо 🙂 тож в майбутньому піду ще раз.
• З поїздок поки що був лише виїзд на природу на рибалку з палаткою. Це чудовий спосіб хоч якось відірватись від буденності, проте від останньої мандрівки минуло трішки більше місяця, а в мене вже починається «ломка», мабуть літо – пора загострення 🙂 на щастя, наступна поїздка скоро, та і є ще подальші плани.
• Встигла прокататись до Києва та назад на семінар, що проводили мої колеги. Точніше я їхала не на семінар, якого я практично і не чула, а як організатор семінару. Ця цікава подія стала для мене уроком, що вік живи – вік учись, бо навіть я з організації такого семінару змогла набратись нових навичок.

Як я почала вчасно виходити з роботи і що з цього вийшло

Розділ 1 – як це було

Ще рік тому я була типовим трудоголіком – на роботі засиджувалась допізна, працювала у вільний час з дому, постійно була на зв’язку на пошті та по телефоні і одразу відписувала всім колегам на кожен запит, будь я в маршрутці, за вечерею, або на прогулянці.
Ні, у мене не було намірів в такий спосіб здобути чиюсь прихильність, я отримувала задоволення від роботи і мені щиро подобалось те, що я роблю, таким чином я відчувала себе важливою та потрібною.
Далі постійні засиджування на роботі призвели до того, що в разі зустрічі з друзями я постійно запізнювалась. Скажімо погоджувалась на зустріч о 19:00, з думкою, що затримаюсь в офісі лише на півгодини і дістанусь місця зустрічі. Але процес поглинав настільки, що затримувалась ще довше… як наслідок мала постійні запізнення і навіть образи з боку деяких людей.
Вийти з офісу о 21:00, а то й пізніше було в порядку речей. Понехтувати обідом теж доводилось. Часто траплялись кумедні випадки на кшталт:

20:42, сиджу на роботі, чую як зачиняються вхідні двері. Вибігаю і кричу до охоронника: “я ще тут працюю! Не закривайте!!”
Відкрив, зміряв мене суворим поглядом, розвернувся і сказав під ніс: “курча, звідко вас трудоголіків стільки набралось”.

Власне, мене такий порядок речей «не напрягав»,  а оскільки я була сама, то і не було когось близького кого б цей факт міг збентежити. Якщо хтось і цікавився, то і казала чисту правду «у мене багато роботи».

Довше, ніж сама вічність

У моїй підсвідомості зберігаються книги. Величезні томи, ніким не прочитані. Книга за рік. Я їх веду з того дня, як тата з нами нема.
Я записую все пережите у ці книги. Як спочатку після його смерті було важко без нього, як я за ним плакала, як було по-дитячому страшно, якою потрібною була саме його підтримка, як мені розбивали серце і як я досягала моїх успіхів, як я вчилась любити і ненавидіти, як я вчилась прощати і забувати, як я здобувала життєвий досвід і розуміла з точки зору прожитого його, як боліло, що він не був присутнім на весіллі у брата і як щемить у грудях, що він не може бавити свою маленьку онуку, і як хтось такий схожий на нього втішає мене у житті, я записую якою я була самотньою і як я віднайшла надію в житті.
Я вірю, що ми з ним неодмінно зустрінемось. В якомусь іншому світі, чи іншому житті, чи іншому вимірі, чи в іншому тілі чи за інших обставин, але ми ще обов’язково зустрінемось. І я розповім йому все те, що зберігаю у цих підсвідомих книгах і про що не говорила іншим. Я переповім йому кожен рік, кожен день і кожну мить туги за ним. Ми говоритимемо про все довго-довго. Дуже довго. Ми говоритимемо довше, ніж триває сама вічність.
Це буде колись. А сьогодні я починаю мою десяту книгу:

Любий тату, сьогодні виповнюється 9 років як тебе нема з нами…

12.03.2016

Тепло-сніжна промайнула

Ох і насиченою на події була зима! І тривала, як здається, не три місяці, а значно більше. Мабуть так здається, бо подій було чимало. Якось так все виглядало б якби звести підсумки:

• Найважливіше: зима була насиченою і чудовою!
• Познайомилась: насправді чимало знайомств було і на жаль не завжди є час на зустрічі з давніми знайомими.
• Досягнення: переконатись у правильності власного вибору.
• Падінь: неприємно розчаровуватись у людині, якій можна було довіряти.
• Шаленства: найбільшим шаленством зими для мене могло бути хіба що надто легко одягнутись.
• Важливо: я нарешті завершила універ.
• Ностальгічно: нещодавно наснився сон з італійськими одногрупниками. Власне, то єдина зустріч випускників на яку мені дійсно хотілось би піти.
• Погано: взимку так і не поїхала в Карпати.
• Найбільше проблем: зі здоров’ям.
• Чудово проведений час: о, було безліч чудових теплих та веселих вечорів. Варте окремої уваги – зустріч з колегами з усієї України.
• Відкрила для себе: Соляні шахти у м.Велічка, Гданськ та Варшаву
• Хороше: було так багато веселих зустрічей та прогулянок з «coffee to go» у році, що різні смаки латте утворили смак моєї зими.

До сусідів по сіль, воду та враження

На мій прикрий жаль, багато хто зі західних українців щодо Польщі ставиться скептично, мовляв «Польща то не закордон», сприймають цю країну тільки як можливість поїхати і купити щось подешевше і не звертають увагу на те, що хай там як, а нам є багато чому повчитись у наших сусідів.
Власне тому, я і здійснила мою невеличку і першу в цьому році мандрівку Польщею, обравши три міста до відвідин.
Перше місто – Краків. Це вже втретє я навідалась туди, тож аби урізноманітнити відвідини окрім як споглядання найбільшої середньовічної площі Ринок та прогулянки незрівнянною набережною близь замку Вавель, подались до Соляних Шахт Велічка.

Щось змінилось

Час дуже швидко йде. Пишу все менше. Не тому, що не хочу розповідати – є багато чого розповісти. Насправді просто говорю менше, хоча все ще багато роздумую.
В мене все добре. Це мабуть дуже коротка, але і точна відповідь. І всі ті, хто хмуриться на мене, що я мовчу чи думають, що я чогось не договорюю – помиляються. Просто все добре. І нема бажання до кожного окремого лізти з моїми подробицями. Якщо ж когось якісь подробиці цікавлять – я охоче відповім, просто запитуйте.
В мене справді все добре, хоча час минає до неймовірності швидко. Тижні мелькають перед очима з коротким переривом на вихідні. Вихідні розписані вже на багато тижнів наперед. То поїхати туди, то поїхати до тих. І настільки швидкий той часу потік, що все те, що здається було лиш недавно насправді було кілька місяців тому.

Спогад про один із днів

Я дуже добре пам’ятаю той день. То було 8-ме листопада. Я ходила в другий клас, мені було 8 років. Тато забрав мене зі школи і ми пішли на книжкову гуртівню щоб купити анкету зі зображенням ляльки Барбі на обкладинці. То тоді був тренд – в багатьох дівчаток така була. Я дуже довго чекала на ту омріяну покупку і просто світилась від щастя.
За іронією долі, та книжкова гуртівня знаходилась в приміщеннях, неподалік мого теперішнього офісу – тепер я щодня ходжу тієї дорогою. Поки йшли, ми веселись, бо тато завжди розповідав якісь цікаві історії.