Який зараз рік

Я постійно забуваю який рік. Постійно. Це мабуть не дивно для нікого, окрім мене самої. Я – вічно організована, кожен день календаря відзначений червоним квадратиком, що пересувається щодня, ніколи не задаюсь питанням «яке сьогодні число?», бо завжди знаю на нього відповідь, але цього року постійно забуваю який зараз рік.
Воно доволі паскудно, зважаючи на те, що інколи я підписую в документи, де мушу проставляти дату від руки і не раз робила помилку у році… бувало дуже незручно казати колегам, «перероби, будь ласка, бо я знову помилилась який зараз рік», а в таких документах виправлення недопустимі.
Рік минає. Рік закінчується. І поки всі ловлять його останні вдихи, і поспішають «давай зустрінемось, щоб провести», то я зціпивши зуби думаю «пошвидше б».
Мене питаються – чому так? Хочеш забути і вичеркнути зі свого життя цей рік? Але це не так. І забути не хочу. І вичеркнути не вдасться. Просто хочу перегорнути цю сторінку. Перегорнути і навчитись жити далі.

Наскільки сильною може бути Любов?

Я людей пам’ятаю за запахами. Кожна людина пахне по-особливому. Згадуючи діда, я відчуваю запах деревини і тирси. Мені здається, що навіть зараз пишучи ці рядки, я вдихаю цей запах, наче стою біля дідового верстата.
Сьогодні, зустрівшись з усією родиною, відправивши ці 40 днів по його смерті, відвідавши село і морально відмучивши всі ці традиційні процеси і поминки,  не покидало відчуття втрати не лише діда, а цілої ЕПОХИ. Більше не буде цих родинних зустрічей на Петра (і тільки в нашій родині словосполучення “їдемо на Петра” мало особливий зміст), не буде цих майже щомісячних провідин, і я навіть не уявляю коли в наступне знову усіх цих людей побачу, бо насправді вже давно, єдине, що нас всіх ще об’єднувало була аж ніяк не кров – а наш дідо.
Що я знала про його життя?
Не так вже й багато.

Про закоханість у Першу столицю

Нарешті зберусь зі силами (чи то радше з часом) аби переповісти про мандрівку у Харків, яка трапилась 3 місяці тому.
«Першою столицею» я марила вже давно, а тим паче що у мене там є колега, який мене вже не раз запрошував. Власне, коли я йому сказала, що квитки придбано, то його радості  аж настільки не було меж, що я вперше спостерігала, як моїй подорожі хтось радіє ще більше, аніж я сама. Люб’язність Сергія теж виявилась безмежною: «так давайте я вас на вокзалі зустріну»; «так давайте я вам сам квартиру пошукаю де зупинитись»; «так давайте я вас підвезу»… але скромно відмовивши зустріч було погоджено аж на наступний день.
Прибувши ввечері у Харків зі Сум все складалось не найкращим чином: міні готель чи то радше вийняті нами апартаменти виявились у майже жахливому стані (майте на увазі такий собі Margo hotel – відстійне місце, що не вартує ні гривні).

Бувай, руда!

• Найважливіше: то була чудова осінь і я рада, що мені вдалось і парком прогулятись, і лісочком пройтись, і з приїхавшими до Львова товаришами у Шевченківському гаю побувати 🙂
• Познайомилась: мабуть із нових людей хіба що Василь.
• Досягнення: моїм досягненням можна вважати своєрідне переусвідомлення керівних посад.
• Шаленства: поїхати в осінній Франківськ, а повертатись вже із зимового. То було весело і шалено.
• Важливо: ну для всіх важливо те, що я скоро розпишусь… Судячи з реакції, то для інших мабуть ще важливіше, ніж для мене.
• Ностальгічно: ностальгії ні за чим у мене більше нема. Минулось. Нема що й згадати такого, щоб викликало “солодкий сум”.
• Погано: розчаровуватись в людях. І таке буває.
• Найбільше проблем: от лиш пару днів тому перехворіла вірусом…

І на завершення про прекрасне

Опис відпустки розтягнувся надовго і якщо хтось заходячи на мій блог вже втомився читати «все про ту ж подорож», то можете радіти – це останній пост їй присвячений. 🙂
Розповідати вже є не так багато, але задля логічно завершення циклу статтей все ж підведу підсумок.
Після Генуї ми подались у Венецію. Прямих потягів нема, тому довелось їхати з пересадкою у Мілані. З Мілану до Венеції найоптимальніший варіант добиратись потягом «стрілою» (так звані італійські потяги-стріли це швидкісні поїзди, бувають трьох кольорів, які і вказують на їхню швидкість, і відповідно, вартість). Ми їхали «найповільнішою» білою стрілою 2 год, вартість щось від 36 євро за особу, майте на увазі (шукати потяги можете на італійському trenitalia).
Казкове місто на мене не справило надмірного враження, бо я вже й не пригадую який то я раз була у Венеції, а от коханий мій там був вперше, тож значно цікавіше було спостерігати за його реакцією на це дивовижне місто.

Знайомство з країною крізь відкриття столиці

Отож, продовження мого білоруського опусу: Прибувши ввечері на головний вокзал білоруської столиці ми спустились у метро і придбали проїзні квитки на кілька поїздок, як виявилось – даремно, оскільки купити жетонів дешевше, а при купівлі проїзного сплачується вартість пластикової картки (матиму як сувенір з Мінська).
Поселились у готелі «У фонтана» – серед пропозицій столиці це було найнормальніше, хоча в якісь європейській країні за ті самі гроші сервіс значно ліпший. Втім, як для ночівлі готель однозначно раджу, зокрема через його дуже зручне місце розташування. А от на їхню пропозицію «повечеряйте у нашому ресторані зі знижкою 25%» не купуйтесь – їсти можна, але не так вже смачно, можу сказати страви надто банальні, як на їхню вартість, та і обслуговування не найкраще.
А от біля готелю є великий торговий центр «Карона», там є дуже затишне і цілком європейське кафе Амстердам, де можна дуже смачно поїсти і де є особливе ситне меню сніданків.
Після сніданку були закупки білоруськими товарами. Взагалі, після візиту і білоруські супермаркети, я геть по-іншому стала їх сприймати. Який совок, про що ви говорите? Стільки імпортних товарів в нас ми ніколи не бачили. Я зависла у відділі чаїв, яких більше не знайти в Україні. Риба? Так багато і всякої різної! Ну і звісно – як без білоруської сгущонки 🙂

Веселка душевності

Хто часто читає мій блог, той знає, що час від часу я знайомлю читачів з італійською музикою, зокрема з перекладами пісень.
Сьогодні я вас ознайомлю з піснею славнозвісного і неперевершеного Адріано Челентано – «Arcobaleno» (Веселка).
Ця пісня вже доволі давня (1999 рік), однак вона настільки чуттєва і витончена, що мабуть кожен хто чує її і розуміє про що вона – проймається цими відчуттями. Саме тому хочу вам її перекласти – щоб і ви пройнялись душевністю цієї Веселки.
Нещодавно серед ночі у рубриці «Оксамитова ніч» на Львівській хвилі вона лунала. Вона застала мене зненацька, тож зовсім несподівано для себе, почувши її, я просто розплакалась не в змозі втамувати схлипування.
Також одна із причин, чому я викладаю вам тут її переклад – бо після прослуховування по радіо почала шукати її в інтернеті і натрапивши на різні москальські переклади мене шляк трафиф і я вирішила, що викладу україномовний переклад, аби комусь не попадались на очі ті бздури.
Направду кажучи, пісня доволі непроста – вона про друга. Про померлого друга, якщо точніше. Автором слів являється Могол (відомий італійський пісняр) присвята пісні – музиканту Лучіо Баттісті, другові Челентано і Могола, якого спіткала передчасна смерть.
Особливість цієї пісні в тому, що слова співаються не про померлого друга, а від імені померлого друга. «Я вирушив настільки несподівано»… Життя прирівнюється до важких валіз, які врешті-решт можна віднести геть з полегшенням. І нам говориться, що померлого все ще можна відчути поряд: у щебетанні птахів, у голосах щирих людей, але найбільше у тиші.

Іще одна рудоволоса промайнула

• Найважливіше: безперечно чудова осінь.
• Познайомилась з Ігорем та Олею, з Володею та Олею, з Танею, Русланою та ще низкою інших цікавих осіб.
• Досягнення: ну якщо вважати, що чисто теоретично мене повисили по посаді – то мабуть це досягнення, а ще здала останню сесію.
• Падінь: зашпортатись через людей і поки падаєш додолу розчаруватись у кожному.
• Шаленства: поїдка у Грузію – суцільне дивовижне шаленство.
• Важливо: все добре, навіть якщо комусь це не до вподоби.
• Ностальгічно: типової осінньої ностальгії не було, осінь була такою насичено, що не було на це часу.
• Погано: одвічний брак часу, особливо на читання, мала заморочки щодо перевірки стану здоров’я.
• Найбільше проблем: в роботі, точніше в її кількості.
• Чудово проведений час: в кожній окремій мандрівці і навіть кожного окремого дня коли мала нагоду любуватись цією осінню!

Перлина біля моря

Принаймні так кажеться про Одесу у відомій пісні. Я дуже давно хотіла навідатись в це місто, і вже понад півроку знала, що вельми вдало курсують потяги зі Львова: можна в п’ятницю ввечері поїхати, а в понеділок зранесенька повернутись. Причому хотіла поїхати в «не сезон», коли нема натовпу із туристів, а коли місто спорожніле і спокійне. Та все чомусь відтерміновувала цю мандрівку, а на ці вихідні таки вирвалась, ну просто як у Бродського: «Когда так много позади всего, в особенности – горя, поддержки чьей-нибудь не жди, сядь в поезд, высадись у моря»
Направду кажучи, цей обласний центр я відвідувала не вперше, бо ще у віці 5-ти років відпочивала там з батьками. Не пам’ятала майже нічого, окрім того, як ми в останній день стояли на пірсі і кидали монети в море аби ще туди повернутись.
З батьками повернутись не судилось, однак ось – через довгі 17 років я повернулась в Одесу.
Суботній ранок зустрічав сонечком і йдучи по перону я ніяк не могла збагнути, що дійсно це відбувається зі мною.

Репортаж про тиждень з раю.

Ну от продовжую. Часу в останні дні було обмаль, але я отримала чимало листів і навіть дзвінків з проханням переповісти подальші мандри, тому ось – пишу:

Мої мандри Черкащиною звісно що продовжились до мальовничої Дзензелівки, де я вже побувала минулого року і де знову проходив унікальний фестиваль «Дзензелівські вечори класичної музики». (детальніше що то таке – у Вікіпедії)
Ввечері мене зустріли на пероні і забрали … додому. На диво, поки я їхала в авто від залізничної станції до села Дзензелівка я раптом відчула наче повертаюсь додому, наче я їду у рідне мені місце, де просто давно не була.
В перший же вечір мене очікувала тепла зустріч з сім’єю Лисих, знайомими музикантами і започаткування нових знайомств.
На другий день я виставила свою кандидатуру в якості волонтера і добровільно приступила до приготування відер їжі (я не жартую, дійсно пропорції відра) на благо музикантів.

Остання звістка

Поміж гранями світу безгранного
Загубилась чиясь душа,
Так важливо іти кудись далі
І казати собі «я жива».

В цьому місті, до болю холодному,
І ночами до страху пустинному,
Не спинятись і вовком не вити
І чекати, щоб час усе вигоїв.

Заспокоївши серце в пригодах,
І у мандри вкотре зриваючись,
Упиваючись знову враженням
І здається чуть-чуть забуваючись,

Затираючи ті з очей спогади,
Що зненацька чомусь з’являються,
Розриваючи навпіл все те,
Що докупи довго зшивалося –

Живучи! Бо, мабуть, так годиться.
Ще не «нічия» і вже не «чиясь»,
Я долаю сам-сам
Ще один із етапів життя.

Сторінки життя, прощання і піти з дощем

Я виходила з дверей, коли на вулиці саме починався дощ. Я заткнула вуха навушниками аби не чути гаміру львівських вулиць і пішла у дощ. На плеєрі лунала ця пісня, яка зуміла дуже буквально описати душевний стан, бо на душі було дивне відчуття… Я поставила пісню на повтор, щоб перейнятись лише нею і собою.
А пісня співала: “Надворі дощ іде, Прощаючись не плач Ніколи і ніде.” Та й чи хотіла я плакати? Ні, бо все було свідомо, от тільки на душі було таке дивне відчуття, а думки запитували мене саму що я пам’ятаю. Скільки ж раз я ходила по цій вулиці, скільки раз я по ній бігала! “А пам’ятаєш як тоді, коли той страшний снігопад, а ти з температурою ішла сюди крізь кучугури?” Звісно пам’ятаю… “А пам’ятаєш як ти тоді так сильно промокла під дощем, коли ішла сюди?” Звісно пам’ятаю… “А пам’ятаєш як тієї ночі в грудні ти йшла тут така красива і святково нарядна?” Звісно пам’ятаю…
“Замолено гріхи, Замовлено таксі, Розходяться шляхи, Прощайся, як усі” – “А пам’ятаєш як однієї ночі ти їхала звідси на таксі?” Звісно пам’ятаю… А прощатись з приміщенням навіть важче, ніж з людьми. Я йшла під дощем, а в очах ще мелькали ті картинки, що я бачила за кілька хвилин до. Як я дивилась на те приміщення і думала скільки ж часу я провела в тих кімнатах!

Я пережила випускний…

Як і обіцяла, ділюсь враженнями про перебутий випускний вечір. Я собі звісно уявляла, що то буде щось незвичне, але щоб настільки незвичне…
І проведу порівняння між італійським випусним і українським, як мене і попросила блогер Карпатська Мавка.
Отож, почну з мінусів: в Італії випускного як такого не буває. Ми зустрілись просто з’їсти піци. Хто з дівчат вважав це святом – одягнувся елегантно, хто ні – прийшли в джинсах. Організація не дуже, розваг не було. Просто спільний, дечим веселий вечір. Розійшлись теж швидко, бо коли з’їли піци, прогулялись по центральній площі, вже і не було що робити. Словом – вечір для галочки.

Відгукніться, любі друзі!

Коли гроші закінчились станеться щось для чого вони конче потрібні.
Сьогодні мій, не побоюсь цього слова, коханий телефон sony ericsson f100i практично здох.
Служив він мені чудових 5 років, в останні місяці почав дещо глючити і сьогодні його екран мертво згас.
Він все ще лунає, але екран схоже таки відгорів свої останні дні. Пробувала говорити по ньому – звук іде зі значним шумом.
Що гірше – в телефоні були всі мої надважливі контактні дані, без яких я тепер як без рук. Копію якось ніколи не робила (типова думка “та що може статись”).
Зараз доведеться витратитись на купівлю нового телефону (хочу такий самий! 😦 ) і може понесу в ремонт цей в намаганні відновити хоч якісь контакти.
Наразі у мене прохання: напишіть мені у приват (контакт, фейсбук, емейл: olka.byblik@gmail.com )свої телефонні номери, щоб я хоч якось була на зв’язку.
14.03.2014

шкребу грошенята…
Ольга Врублевська

P.S. а от ще одне моє давнє фото з цим чудовим телефоном…

Нова закоханість, мандрівка у Пешт та ночівля у Буді :)

Мені ніколи не було зрозуміло чому якщо святковий день припадає на вихідний, його переносять на робочий, аби продовжити святкування. Але раз така схема діє і я не в силах її змінити – можна з неї користати.
Тому в ці вихідні я здійснила мою мрію. «Ще одну?!» – скажуть постійні читачі блогу. Так, ще одну, бо мрій стосовно мандрів у мене чимало, але я їх стараюсь втілювати в життя. Хоча варто зазначити, що конкретно ЦЯ мрія втілилась в життя завдяки моєму хлопцю, який і зробив мені такий подарунок і поніс більшу частину витрат.
Відтак, у п’ятницю я запакувала валізу, одягла моє старе-добре пальто і вирушила. Ах, моїм критикам: так, пальто у мене старе, вже має 6-й рік, але яка в біса різниця скільки років моєму пальто, якщо я в ньому вже встигла погуляти по Риму, Празі, Венеції, моїй улюбленій Генуї і от по-останньому місту моїх мандрів: Будапешту. Саме про Будапешт і буде мова в даній публікації…

День, після якого вже не було як колись.

Я пам’ятаю цей день так, наче то було вчора. 2-го лютого 2001-го року, в холодну зиму була страшенна хуртовина. Того року я пішла в перший клас. Взимку школу закрили на карантин, тож в цей день я була вдома. Ми кілька днів готувались до того, що мало відбутись, але що воно таке я точно не знала. Зранку мене розбудила мама і сказала, щоб я вже прокидалась аби з нею попрощатись – того дня вона мала поїхати. Мама журливо подавала якісь настанови, казала, щоб ми слухались тата… Вона сказала, що не знає куди саме їде і не знає коли звідти повернеться. Казала, що їде в Італію. Я собі думала «де та Італія? Як вона далеко? То там де Америка, ближче чи дальше?»

Коли покидає подруга і що у мене тепер буде…

Ну от, все як і мало статись. Ще одна осінь доходить до свого завершення. Почуття такі, наче мене покидає краща подруга, якій можна довіритись. Сьогодні коли йшла вулицею вдень під ноги вітер все ще кидав вже остаточно зжовкле листя, як на прощання, а вже ввечері у лице віяв дрібненький сніг.
От і все, все абсолютно як і має бути, окрім того, що щоразу наприкінці осені я почуваюсь найсамотнішою людиною у світі, яка втрачає щось цінне.
Моя золота пора завершується і їй на заміну приходить та частина року в якій я чекаю на золоту пору. Хоч це добре, що осінь минає – з кожним її настанням я ціную її ще більше.

Я зникаю.

Якось одного осіннього вечора під час розмови несподівано й сама для себе ляпнула: «А хочеш – я приїду?». «Звичайно»… «Тоді спробую, якщо справи розгребу». Справи не розгребла, бо їх так просто не спекатись. Але на око прикинула і подумала коли можна було б чкурнути. Аби не сполохатись цього свого раптового бажання навіть заздалегідь купила квиток на дорогу.

Тиждень, що минув у мене був якийсь такий:

Наступний тиждень отакий:

Тримісячне осіннє життя…

В ці дні часто чую: «я вже хочу зими, снігу, свят, новорічного настрою… а ти?» А я? А я – ні, зовсім ні, ніскілечки.
Восени відчуття таке, наче чогось ще не встигла… Налюбуватись, надивитись, находитись, намокнути, намерзнутись (теж потрібно), натішитись…
Життя для осені завжди мало. Осінню починається одне життя, яке зовсім інше від тих 9-ти місяців, які доводиться проживати в інших місяцях. І так щоосені – якесь нове життя – коротке, але чудове.

Про людей, які прийдуть на мій похорон.

Коли я помру Ви прийдете на мій похорон?
Я недавно задалась питанням чому люди йдуть на похорони до якоїсь людини. І я частково розумію що саме їх туди «тягне».
Я знаю, що будуть люди, які до мене туди прийдуть. Я знаю, що серед них низка людей буде там присутньою лиш тому що згідно добрих манер доведеться там бути. Їм можливо буде не  байдуже, але просто прикро, от і все. Вони прийдуть туди, бо їм так звелить совість.
Я знаю, чи то радше б хотілось вірити, що будуть ті, хто туди прийдуть, бо відчували до мене якусь симпатію. Вони прийдуть, бо у житті нас пов’язувало щось приязне, якісь хороші спогади, стосунки, спільне навчання, робота, знайомі.
Вони прийдуть туди, щоб зі мною попрощатись і провести мене в останній шлях як годиться, тому, що звістка про те, що я покинула цей світ їх настигне раптом і їм буде шкода, що так сталось.

Перекладацький дебют та перукарське мистецтво.

Марко, я, Колет та Майкл

Горло заговорило і то був дебют. Але по порядку.
Горло я полоскала теплою водою зі сіллю, подекуди теплим ромашковим чаєм. Окрім того споживала багато меду (в чаї і навіть так), також допомогли спеціальні льодяники.
У вівторок вранці, 1-го жовтня щойно розплющивши очі я заговорила. Голос був! Чіткий і без хрипоти. Отож одягнувшись я поїхала в «до чорта на кулічики», тобто аж в готель «Рамада», що у Зимній Воді.
У тамтешньому конференц-залі проводився семінар провідного стиліста Майкла Маренко. Прийшла, познайомили і одразу до справи. Почали обговорювати найдрібніші організаційні питання, про що йтиме мова, на що зосереджуватись.
«Запам’ятай, ти – моя тінь. Для тебе не буде існувати нікого крім мене, я ходжу, а ти за мною. Я буду твоїми очима, а ти моїми вухами і ротом. На сьогодні ми з тобою одне-єдине, ти не маєш звертати увагу ні на кого, окрім того, що я кажу.»

Досвід верхньої полиці, враження з столиці і чудові відчуття…

Я повернулась. А була у Києві. То був просто щасливий день… Київ зустрів сонечком, друзі зустріли посмішками, а держ.установа зустріла без клопотів, все вдалось добре.
Але краще по порядку.
У вівторок ввечері (17/09/13) я поїхала у Київ. Спати на верхній полиці – окрема справа. Востаннє я там спала 8 років тому, тому тепер навіть не знала як туди залізти і як там втриматись аби не гепнутись. Проте врешті-решт таки спалось добре. На 9-ту ранку було назначене прибуття. Вранці Укрзалізниця частувала гарячими напоями. Я ризикнула і купила за 4,50 грн каву, однак то була лиш гаряча бурда, яка кавою гордо іменуються, але і це не зруйнувало мого настрою.
Вийшовши з вокзалу почалась прогулянка столицею… Перш за все у Ботанічний сад, потім до червоного корпусу університету Шевченка, а згодом і на Хрещатик. Там зробився привал у Пузатій хаті аби таки чимось поснідати і випити справжньої кави.

Прощавай, телефонний зв’язок!

Нарешті це сталось! Ні, я не повністю стала недоступною у плані телефону, але прийняла рішення таки позбутись стаціонарного телефону в моєму помешканні. Якщо хтось думає про це, то прошу – ділюсь моїм досвідом. Якщо хтось не думає про таке – все одно можете прочитати про це марнотратство.
Причин більше, ніж одна:
По-перше: я абсолютно ним не користувалась. Виловити мене вдома практично неможливо, усі давно знають, що зі мною треба зв’язуватись тільки по мобільному. Сама з нього я теж ніколи не телефонувала – давно перейшла на мобільний зв’язок. Аргументації, які мені давали: «але ж інколи треба подзвонити на стаціонарний номер, в якийсь офіс, то з домашнього дешевше!» Може й так, але тоді, коли я з’являюсь дома всі офіси закриті давно… Тому – не користуюсь і годі.