Поїхати б

Добре, що порт працює щоденно
й туди щоденно хтось приходить, 
і місто, в якому завжди південно,
збирає з прибульців усталену подать.

Поїхати б в Одесу.
Щоб цілу ніч під гуркіт поїзда намагатись заснути. Щоб на ранок зустріла сонцем. А навіть якщо не сонцем, яка різниця?
Щоб неодмінно вглядатись в оті букви «місто герой», проходити мимо стареньких неприємних підприємливих бабусь, що горланять своє «квартира посуточно!»
Поселитись в комфортному готельчику. Бажано з видом на море. А навіть якщо не на море, яка різниця?
Щоб до ночі гуляти вздовж моря. І байдуже, що вітряно. Вдихати на повні груди оте морське повітря так сильно і так несамовито, щоб аж обпікало. Щоб спробувати ним надихатись так, наче вистачить до наступної зустрічі.
Щоб ходити весь день Дерибасівською і прилеглими. І десь біля моря гуляти допізна. А потім кохатись до ранку. Спати недовго, та солодко. В теплих обіймах.
І щоб зранку, поки тобі роблять каву, неодмінно від бариста прозвучало кілька жартів. Мені в Одесі завжди щастить на ранкові жарти від бариста. Бо сміх бадьорить ще краще, ніж кава. Такий вже той одеський колорит.
Поїхати в не сезон. Не люблю туристичні сезони. Щоб море було без облуплених спин туристів, а лишень з кількома напівпритомними сміливцями.
Щоб сміятись поки збігаєш Потьмкінськими і намагатись (вкотре безрезультатно) порахувати кількість сходинок. Щоб піти на морвокзал і зробити чергове фото на фоні яхти Olga.
А ввечері піти в парк Шевченка. І звідти в луна парк. Бо чхати, скільки тобі років, коли та карусель так яскраво сіяє.
Поїхати, щоб вирватись лиш на кілька днів до неї. Щоб смачно і з вином. Їсти смаколики, пити вино, сміятись, гуляти, любити.
А потім під вічну пісню Утьосова йти пероном до свого вагону. І знову від гуркіт коліс насолоджуватись часом, проведеним у місті, якого завжди мало.

Але вертаючись до реальності. Не поїду. Принаймні не зараз. Просто помріялось і від Жаданових віршів навіялось.
Але так. Я скучила. Люблю Одесу.

21.03.2019

Замріяно,
Ольга Врублевська