Поїхати б

Добре, що порт працює щоденно
й туди щоденно хтось приходить, 
і місто, в якому завжди південно,
збирає з прибульців усталену подать.

Поїхати б в Одесу.
Щоб цілу ніч під гуркіт поїзда намагатись заснути. Щоб на ранок зустріла сонцем. А навіть якщо не сонцем, яка різниця?
Щоб неодмінно вглядатись в оті букви «місто герой», проходити мимо стареньких неприємних підприємливих бабусь, що горланять своє «квартира посуточно!»
Поселитись в комфортному готельчику. Бажано з видом на море. А навіть якщо не на море, яка різниця?
Щоб до ночі гуляти вздовж моря. І байдуже, що вітряно. Вдихати на повні груди оте морське повітря так сильно і так несамовито, щоб аж обпікало. Щоб спробувати ним надихатись так, наче вистачить до наступної зустрічі.

Я могла б жити таким життям…

Ми всі навчались в одному коледжі, всі діти емігрантів, привезені батьками в Італію супроти нашої волі, усі вихідці з пострадянських країн. Спілкувались між собою італійською, або, коли нарікали на життя в Італії чи стосунки в групі з італійцями – російською. Ми зустрічались на перервах, в студентському автобусі чи зранку перед навчанням. Майже ніколи нікуди разом не ходили, хіба що десь колись морозиво, або максимум якась одна спільна піца за 5 років. Причина проста, яку ми знали і яку ніколи не озвучували: усі ми, як діти емігрантів, мали мало кишенькових грошей. Самісінький мізер. Годі й було кудись ходити як італійські одногрупники.
У нас були дуже схожі мрії. Ми говорили про те, як ми закінчимо нарешті цей коледж, як покинемо Італію, як і де працюватимемо самі. Ми вчились в економічному коледжі, де навчання було таким непростим, але для усіх нас було справою честі «втерти носа італійцям». Ми часто обговорювали свої життя, бо у всіх нас вони були схожі, насамперед в бажанні не повторити життя своїх батьків-емігрантів. Жити, так як хочеш. Там, де хочеш… Здавалось що все так просто. Ми були такі юні, такі амбітні, такі наївні…

Зимове, весняне та щире

Час минає непомітно… Зима, яка здавалась такою довгою і нескінченною минула, за нею наступило довгоочікуване тепло, а у мене як завжди море справ, і у вільний час я умудрилась розпочати читати книгу, де згадується й про те, як жінці все встигати і з робочими справами, і з особистими.
Про блоґ не забуваю, але і писати стає ніколи… Часом хочеться розповісти про те, скільки нового мені вдається тепер чи не щодень опанувати на роботі і мене це безмежно тішить… інколи хочеться розповісти про бюрократичні заморочки, з якими мені доводиться зараз стикатись, а інколи про організацію події, на яку всі чекають більше, аніж два її основні винуватці, і яким здається абсолютно байдуже – відбудеться щось чи ні, ми ж бо для себе давно вже все знаємо… Ще є відголоски недавньої подорожі, про яку хочеться переповісти… але часу так мало, а що віддаєш пріоритет іншому, запевняючи себе, що все, що носиш у собі ще неодмінно переповісиш у блоґ.
Чи буде це хтось читати?… чи чекає ще хтось на те, аби тут з’явились дописи? Я не знаю… Блоґ, який ніколи не задумувався як щоденник, все ж таки став своєрідним дзеркалом моєї душі, думок, переконань та переживань. Сюди прийшли люди, які щось знаходили у тих думках… і я не знаю чи вони досі зі мною залишились. Статистика каже, що все ж в середньому 60 осіб щодня тут бувають. За чим приходять і що знаходять – хтозна. Я не відмовляюсь від мого дітища, бо надто багато ночей безсоння, душевностей, думок, хвилювань та радостей сюди вкладено. Але я визнаю, що моє «дітище» перейшло на другорядний план мого життя, серед різних нових хобі та справ. Та все ж пишу… Бо інколи накриває хвиля висловитись так, як це може прийняти лише блоґ. Незважаючи на те, чи знайдуться бажаючі читати.

Бувай, руда!

• Найважливіше: то була чудова осінь і я рада, що мені вдалось і парком прогулятись, і лісочком пройтись, і з приїхавшими до Львова товаришами у Шевченківському гаю побувати 🙂
• Познайомилась: мабуть із нових людей хіба що Василь.
• Досягнення: моїм досягненням можна вважати своєрідне переусвідомлення керівних посад.
• Шаленства: поїхати в осінній Франківськ, а повертатись вже із зимового. То було весело і шалено.
• Важливо: ну для всіх важливо те, що я скоро розпишусь… Судячи з реакції, то для інших мабуть ще важливіше, ніж для мене.
• Ностальгічно: ностальгії ні за чим у мене більше нема. Минулось. Нема що й згадати такого, щоб викликало “солодкий сум”.
• Погано: розчаровуватись в людях. І таке буває.
• Найбільше проблем: от лиш пару днів тому перехворіла вірусом…

Чому мені байдуже до одруження

Я вже згадувала колись на блозі, що закоренілих мрій вийти заміж у мене ніколи не було. Думка, що от не одружусь і ладно, подумаєш, я ж і не хочу цього мені була звична. Якось з часом слово заміжжя, а чи точніше його настирне бажання мені почало сприйматись з поведінкою деяких дівчаток, які хотіли цього насамперед тому, що «треба всім вийти», а вже потім в них було бажання мати сім’ю.
Так от чому я про все це говорю. Минулого тижня випадково наткнулась на цю статтю в інтернеті, якогось відомого психолога (жінки, можете прочитати, доволі цікаво). Прочитала і я, він в доволі прямолінійній формі не добираючи пом’якшень відповідає на інтерв’ю, зокрема про жіночу самотність, чому така ситуація зі шлюбами і т.п. Інколи мабуть і перебільшує, журналіст і сама подекуди каже, що з його слів чи не кожна друга жінка з психологічними відхиленнями, але корисне для себе там можна почерпнути.
Але знову я перескакую на інший аргумент. Що я для себе взяла звідти. Перш за все помітила я цю статтю, бо назва інтригуюча “здорова людина не хоче вийти заміж“. Я б і сама так колись висловилась. Але маленька поправочка: я захотіла. Проте захотіла не зовсім заміжжя. Пряма мова:

Цілий світ мрій перед очима

Якось я читала, що є така штука як карта бажань. Це начебто великий аркуш паперу, де людина в центрі ставить себе, а навколо всі свої мрії і бажання. Це і зовнішній вигляд, і ідеальний чоловік, і бажаний дім, і різні куточки світу до відвідин і купи грошей, словом все чого вона хоче.
Не дуже сприймала всерйоз цю річ, та у кількох моїх знайомих таке побачила, викликало певний інтерес. Особливо коли в спальні однієї заміжньої панночки, прямісінько перед ліжком на шафі висів такий аркуш і серед бажань був дуже накачаний чолов’яга і я спантелечино перепитала що ж то за бажання таке, а вона мені відповіла, що хоче аби її чоловік був таким же накачаним 🙂
Кількість знайомих хто собі таке робив, друкував спеціально фото та робив витинанки зі журналів зростала і мене такой ця штука заінтересувала.

Здійснення львівської мрії

Як то кажеться «93% людей мають мрію, яку можна здійснити до кінця тижня, а вони роблять з неї мрію всього життя» і не те щоб я робила з екскурсії з паном Ігорем Лильо якусь неосяжну життєву мрію, однак це таки була мрія у розумінні цього слова.
Насамперед, я ставлюсь вельми шанобливо до цього Львів’янина, і тому, що він такий свідомий українець, і за його внесок у туристичний розвиток нашого міста, і за його неперевершений стиль до переказування історичних фактів, і за те як він ось уже кілька років поспіль тішить мене щоранку своєю рубрикою «Хронограф» на Львівській хвилі.
Потрапити на екскурсію до нього не так вже й легко, в травні я пробувала записатись в одну групу, однак заходи за участю пана Ігоря настільки популярні, що квитки розлітаються вмить.
На цей раз завдяки підписці на його фейсбук сторінку я довідалась про екскурсію з незвичайною назвою «Альфонси Львова» і не гаючи часу таки потрапила в перелік учасників 🙂 (на другий день забираючи квитки довідалась, що практично за пару годин всі місця було продано).

Тонкощі букетно-цукеркового періоду

Спілкуючись з чималою кількістю знайомих чоловіків, доводилось чути, що деяким із них вже й би кортіло і сім’ю мати, і що вдома хтось був, проте для цього ще треба пройти стадію «занудних» стосунків, зокрема так званого «букетно-цукеркового періоду».
Так от, мої шановні, не знаю звідкіля такі переконання, проте якщо ви розцінюєте, що це лише такий якийсь період, який треба відмучити, а далі жінка «відпрацює» домогосподарством, то раджу усім вам просто-напросто завести собі покоївку, менше мороки буде.
Чомусь наполегливо не можу зрозуміти що то за такий період? Ну теоретично, я розумію – він визначається як період тривалістю у кілька місяців, коли чоловік жінку «задобряє», «покоряє» і обсипає, співзвучно до назви – квітами та цукерками. Потім начебто вона мала б вгамуватись, вдома осісти і борщами його обдарити з голови до ніг.
Чисто практично, з огляду на те, як будуються стосунки у нашому суспільстві навіть зрозуміло звідки такий період бере ноги – люди поки зустрічаються намагаються показати краще зі себе, приховуючи недоліки. Це триває якраз впродовж так званого періоду. З настанням же спільних буднів це випендрювання вилазить боком і стає очевидним все «негативне», що замовчувалось, тут і починають виникати сутички між партнерами.
Власне, уникнути цього трагічного наслідку не так вже й складно – просто завжди бути собою, без випендрювання, бо всі ми маємо свої недостатки.

Підкорення Грузії «порожняком»

Я не знаю звідкіля у мені ця любов. І як так, що вона жила у мені останні кілька років. Коли я полюбила Грузію? Коли почала цікавитись їхньою кухнею? Чи коли заслуховувалась чарівним голосом Ніно Катамадзе? Чи коли споглядала сотні зображень з тих міст? Чи коли слухала захопливі розповіді приятеля Олексія? Не знаю…
Факт того, що у мене була мрія останні кілька років – відвідати Грузію, від чого я крадькома переглядала різні авіарейси і тури, аж допоки в січні не постановила собі план – в 2015 відвідати!
І хоча спочатку я думала, що не матиму компанії – ні, таки несподівано знайшлись супутниці – дві знайомі, хороші, милі, а головне розумні дівчини, з якими я колись пересікалась в одній компанії теж планували відвідати цю країну. Тож об’єднавши зусилля ми реалізували задум.
Відтак, 31-го серпня всього-навсього три дівчини – я, Юля та Ліля, самотужки організувавши власну відпустку, вирушили в неабияку авантюру – підкоряти Грузію.

КОРОТКИЙ СОН

Я заснула.
І раптом наснилось –
Що мій Тато зустрів з літака
І обнявши мене запитав:
«Ну, Олюнчик?
Як минула мандрівка твоя?»

Я проснулась.
Літак. Я одна,
Мов сама не своя.
То був сон!
Тільки сон!
А шкода…

Місто зі списку «нарешті»

Колосальний обсяг роботи перешкоджає вести блог, але продовжу.
Отож, рейнейром я полетіла у Бергамо. Це таке миле містечко приблизно за 80 км від Мілану. Вискочила з аеропорту (без жодних паспортних контролів, о-о-о-о ці чудові внутрішньо європейські рейси) і без огляду помчала на автобус. Зуміла нагло напроситись на якийсь, що вже рушав, бо чекати наступного не було бажання.
Проїзд від Бергамо до Мілано Чентрале (головний автовокзал) 5 євро.
А вже від вокзалу можна рухатись у місто на метрополітені. Я планувала пробути там добу, тож і проїздний купила на добу, дуже вигідно, 5 євро якщо я правильно пам’ятаю.
Та для початку я зустрілась з мамою, яка погодилась приїхати до мене і ми подались удвох на прогулянку вечірнім Міланом.

Обростання позитивними звичками

З часом всі ми обростаємо шкідливими звичками. Вони вкорінюються у наш побут спочатку як прояв ліні «бо так швидше, бо так зручніше» і ми й не помічаємо як вони стають частиною нас самих. І з одного боку наче й розуміється: «так недобре», а з іншого – вже настільки призвичаїлись, що складно щось змінити.
Особливо негативні звички чіпляються людини, що живе сама. Коли ти співживеш з кимось – хоч-не-хоч будеш рахуватись з думкою інших, а от коли ти сам – це свобода дій… і ліні. Озираєшся і усвідомлюєш наскільки пагубні твої типові дії для тебе самого. І якщо усвідомлюєш, що це тебе не влаштовує – варто запроваджувати зміни.

Боротьба з прокрастинацією

Якщо ви ще не чули цього терміну і не збагнули зі заголовку статті з чим то таким я борюсь, наведу вам визначення із Вікіпедії:

Прокрастинація (англ. Procrastination) — психологічний термін, означає схильність особи відкладати на потім, на завтра, на майбутнє неприємні рішення та справи.

Я, як виявилось, теж таким хворію. (так-так, я не така відповідальна як всі про мене думають і теж інколи байдикую).
Що ж відкладаю на потім? Написання диплому.
Чисто теоретично є ще рік для його написання, але прибацана бюрократія вимагає, аби я вже подала перший розділ.
Писати його я абсолютно не маю бажання, бо то нудно, то неохота, а крім того навколо стільки спокус робити щось цікавіше!
Але я вирішила взяти себе в руки і покарала сама себе.

Про гнів, бажання і полум’я

Як багато хто з вас пам’ятає, рік тому у Львові спалахнула так звана ніч народного гніву.
Я цілу ніч не спала, отримуючи тривожні новини, а на ранок побувала у всіх “гарячих” (чи до то вже тліючих) точках міста і навіть спостерігала як деякі з них все ще громляться. Тоді я була в шоці і десь в душі мені здавалось, а може це занадто? Може не варто аж так? Чомусь думалось, що люди перегнули палицю…
Але впродовж року моя думка змінилась.
В наступні місяці обставини склались так, що мені довелось відвідати і Личаківське відділення міліції, і Сихівське відділення міліції та прокуратуру, і МРЕВ ДАІ, а потім ще завдяки завершенню універу я мала навідатись у держ.поліклініку і досхочу наспілкувалась з персоналом двох державних ВНЗ.
І від всього цього “милого” спілкування я дедалі частіше згадувала ніч річної давності, переусвідомлюючи її. Раз у раз повторювала: “мало вас палили! треба було дати більше жару!”
Звісна річ, мабуть воно вогнем не вирішиться і навряд чи одна ніч гніву може принести результати, це я розумію. Але просто засвідчую факт: особисто мені вся ця система настільки осточортіла, що бажаю її якнайшвидшого кінця, я бажаю аби воно все згоріло в ясному полум’ї.

Найкраще у моєму повсякденні

Аж вельми мене повеселили деякі мої знайомі, які мені в неділю всі мов один написали: «привіт, Олька, як поживаєш, як твоя робота?» (то так типово, замість того, щоб питати як в мене справи люди питають як моя робота). А й я відповідаю усім: «Чудово!»
Бо й направду – чудово!
І річ не настільки в роботі, бо я не вдаряюсь в деталі аби переповісти комусь що там у мене діється, суть в тому, що вона впливає чудово на мій настрій.
І йдеться не про факт стабільної зарплати (на попередній роботі щомісяця молилась лиш би було що перекладати, бо кошти на життя теж були потрібні). І йдеться навіть не про те, що моя робота близенько додому і я щодня чимчикую пішачком, не користуючись жахливими маршрутками. Ні, я не про те, що я на обід можу ходити додому. Ні, мова не про те, що у мене грандіозна співробітниця в іншій області, порозмовлявши щодня з якою я отримую такий заряд позитиву, що усміхаюсь від вуха до вуха. І йдеться навіть не про те, що у мене хороший начальник (більше про нього писати не буду, бо і вже всі про нього щось та й знають). Річ не в багатьох приємних факторах.
Моя робота мені чудова тим, що я вчусь.

Магічність, цілі та шляхи їх досягнення

Попередня публікація сколихнула шквал обговорень і, як то часто буває, такі обговорювання спонукають до написання нових публікацій.
Наперед прошу вибачення, якщо ображу чиїсь переконання – в мене на меті просто розповісти власне бачення.

І так, шановні, що змінилось у вашому житті за останні десять днів?
Може ви вже нарешті перестали жерти, взялись за розум і… «почали життя з чистого аркуша»?
Чому я про це згадую? Бо щороку маю нагоду спостерігати за окремими людьми, що спочатку собі назагадують чогось, потім чекають, що все добре складеться, а наприкінці року ниють яким поганий був минулий рік і нехай все збувається в наступному… М-м-м-м, а ніхто не пробував думати, що не рік «поганий», а ви самі погані?
Я знаю, що людям потрібні «свято і феєрверки», не маю нічого проти того, щоб зустрітись у сімейному колі, нехай навіть світиться ялиночка і тішить сніжок, але хай би це все відбувалось в межах розумного, без надмірного витрачання на випивку і наїдки від яких потім лиш самим гірше.
А ще я ну ніяк не можу зрозуміти одного – на біса стільки сподівань покладати на якийсь-там початок року?

Я хотіла б Тобі подзвонити…

Я хотіла б тобі подзвонити, чесно. Отак просто набрати твій номер телефону і наче нічого й не бувало, запитати як твої справи. Як справи за останні півроку. За останні півроку у житті всіх нас сталось так багато змін…
Я хотіла б тобі зателефонувати і запитати як ти, де ти і що ти зараз робиш. В результаті, як воно склалось – і що ти зараз робиш?.. Куди тебе занесло?
Я хотіла б, але звісно цього не зроблю. Я знаю, що не бажаєш спілкування зі мною і поважаю причини з яких так сталось, звісно я все розумію і поважаю.

Нахрена?

Саме так, у заголовку ви читаєте слово «нахрена», і хоч юній леді не личить так висловлюватись, я не знайшла кращого слова до цієї публікації.
Тож вразливих людей попрошу не читати, я сюди хляпну моєї злоби…

Минулого тижня я здавала сесію. Останній прийом їжі був у вівторок ввечері. Після того я зранку випивала кави і їла канапочку, на більше часу не було. Сон тривав від 3,5 до 4-х годин максимум. Роботи хоч греблю гати, а тут ще й сесія…
Три тижні мала тривати начитка, лекції, пари, семінари. І наприкінці екзамени. За цей час найбільше знання, що я здобула зводиться до: «у будні дні вхід у корпус з вулиці Театральної, у вихідні – з проспекту Свободи».
І це не сарказм, це реально найбільший здобутий навик. Лекції були хоч якісь, семінарів – ні, але що найцікавіше – в останній тиждень, коли мали бути екзамени, всі раптом оклигались і згадали, що потрібно аби заочники понаписували контрольні, для допуску на іспит.
Далі про одну із контрольних. Написала, здала, далі староста повідомляє: «шукай викладачку, в тебе недопуск до іспиту через контрольну». Знайшла її, питаю що не так, звучить фраза: «Як ви оформили свою титулку? Хто так робить? Та якщо буде перевірка з міністерства мені скажуть як я таку роботу могла прийняти!», витріщаюсь на мою титулку і не можу второпати що в ній не так, відповідь: «отут треба було написати полужирним шрифтом!»

Про ідеальних чоловіків, жінок і не тільки

Ідеальний чоловік? Повинен вміти заварювати смачну каву, добре знати математику або фізику (в якій я баран), не бути шаленим фанатом футболу, бути обізнаним у різних галузях – аби нам було про що поговорити. У нього має бути не лише хороше почуття гумору, а й компанійський характер, щоб був веселий. За характером щедрий, але не занадто. Оскільки я люблю роботу, то він має бути доволі роботящим, із здатністю хоча б себе добре забезпечити. Щоб вмів водити авто і давав собі раду з “чоловічою” роботою по дому. Він має бути дещо вищим за мене, мати хоч якесь розуміння що одягати в різних випадках. І вже точно не знаю чому таке уявлення, та він мабуть лівша.

Вищеописаний образ – якесь підліткове уявлення того, що я собі думала. З часом воно переформатувалось у думку, що ідеальний чоловік – це банально той, котрий зможе витерпіти мій вредний характер.

Я стала дороЗлою…

Здається дорослим стаєш тоді, коли перестаєш відчувати емоціями і починаєш відчувати обов’язками.
Коли розумієш, що ти не зробиш того необдуманого поступку, який би так хотілось вчинити, бо з усіх сторін скований по відношенню до когось іншого – чи то морально чи навіть юридично.
Коли переступаєш через власні бажання шалених вчинків і коришся волі священного «мушу».
Коли совість говорить гучніше за серце.
Коли усвідомлюєш відповідальність за когось, кому маєш віддавати перевагу серед інших («ми відповідальні за тих, кого приручили»).
Коли усвідомлюєш, що твоя воля – взяла/здала б залізничні квитки і поїхала б у мандри туди, куди серце каже їхати.
Коли робиш так, як того хочуть інші, а не ти сам. Ба більше – робиш те, що потрібно комусь і до чого особисто тобі байдуже.

Іще одна перлина України до мого переліку…

У мене таке собі бажання: побувати з мандрівкою у кожній області України і в кожному обласному центрі 🙂 отож я своє бажання наполегливо реалізовую і розширюю мій кругозір.
Цих вихідних я їздила на Шацькі озера, відвідала миле місто Володимир Волинський і тим самим додала до мого переліку ще одну область України, куди здійснила мандрівку. Отож Волинська область – ще одна перлина до мого намиста мандрів (якось неодмінно і подамся у Луцьк!)
Про поїздку на Шацькі озера я задумувалась вже давно, однак все не вдавалось, тут нарешті спромоглась 🙂

На ТАКОМУ фестивалі ви ще не були!

Хто давненько читає мій блог, помічав, що я час від часу я згадую моїх добрих друзів-родичів братів Лисих. Я завдячую цим людям тим, що вони свого часу розвіяли мої стереотипи; тим, що з кожен мій візит у столицю вони перетворювали на свято; тим, що я горджусь ними як дуже розумними, натхненними і здібними представниками української молоді.
Так от, є у цих братів чудова справа, яку вони здійснюють ось уже 5-й рік поспіль.
Щоліта в своєму рідному селі Дзензелівка, що на Черкащині, вони організовують «Дзензелівські вечори класичної музики». Метою цього заходу насамперед було донести музику, що століттями надихала і зачаровувала багатьох, до простих людей, які можливо не мають нагоди її слухати (чи варто тут згадати, що наші радіо простори здебільшого засмічені російською попсою?)
І ось вони, власними силами, сповнені молодіжного ентузіазму, без сторонніх фінансувань, за підтримки друзів та близьких, ось уже п’ять років організовують у своєму селі цей фестиваль класичної музики, де грають здебільшого друзі Павла Лисого, який навчається у консерваторії.

Спотикнувшись об щирість

Коли я створювала цей блог, то й гадки не мала як довго його писатиму… для мене було несподіванкою й те, що хтось ці записи почав читати і кількість читачів зростає.
Я не соромлюсь жодного слова написаного у цьому блозі. У кожному дописі я виклала так чи інакше частку своєї душі. Без жодних думок я, звісна річ, підписувалась під кожною публікацією моїм іменем – Ольга Врублевська. Я поклала за мету оповідати на блозі щось, що буде корисне людям. Щось, що спонукатиме до роздумів, висновків, аналізу. Я писала можливо не цілком вірні речі, але вони були свідченням того, що я їх написала як результат мислення, як приклад іншим, що треба думати, завжди формувати власне враження і не боятись його висловлювати.
І от лише недавно я задумалась, що можливо цей блог треба було робити анонімним…