Сумка з казкою та добром

У таку похмуру погоду за вікном хіба лиш згадувати про минулі подорожі 🙂 тим паче, що у минулій публікації я згадала про мій візит у Суми і пообіцяла переповісти.
Так от, користаючи з того, що у жовтні прибавився офіційний вихідний, та й випав він на п’ятницю, гріх було не запланувати мандрівки Україною.
Вибір пав на Харків, про який я марила давно, але коли їдеш на таку далеку відстань, то хочеться й заодно якесь інше місто відвідати.
Довго думала і шукала як поєднати маршрути, врешті вихід знайшла. Маршрути, які я пропоную не найекомніші по грошах, за цим шукайте по інших сайтах, бо для мене найважливішою є економія часу.
Тож виїхавши 13 жовтня зі Львова, вдосвіта 14-го ми були у Сумах. Маршрут зі Львова можу запропонувати такий: Львів-Київ (потягом Інтерсіті о 17:20, довелось з роботи на годинку раніше відпроситись), прибуття у Київ о 22:20, годинка чекання, а далі після 23-ї з Києва є потяг напрямком у Лисичанськ зі зупинкою у Сумах. В дорозі 5,5 годин, у Суми прибули ні світ, ні зоря. Квитки на потяг до Сум недорогі, я ще переймалась, бо в неті багато начиталась мовляв потяг у дуже жахливому стані, не знаю як плацкарт, але купейний вагон був цілком пристойний.

Неповторний ліс, п’янкий кисень і зубрики

На наступний день ми подались у Біловезьку пущу. Спочатку вагались чи варто туди їхати і практично витрачати весь день на візит туди, але наполегливі відгуки в інтернеті таки переконали, що варто, особливо людям, що живуть в містах.
Від Бреста це недалеко, автобус виїжджав у 8:30, в дорозі 1,5 години. Поки їхала спостерігала за білоруськими селами. До речі, за час перебування у Білорусії лише один раз в селі побачила «жигуль», більше жодної російської машини (і наших «ланосів» теж нема), натомість все інше – новенькі іномарки. Очікувала, що ситуація буде іншою.
Вирішили брати велоекскурсії, бо сенсу їхати у Пущу і сідати на автобус аби поїздити по ній – взагалі не бачу і не розумію людей, що це роблять. Майте на увазі – камер схову багажу нема.
Веломаршрути є різні: ми взяли «царську поляну» тривалістю 1,5 години, на практиці це виглядає так: ви залишаєте документ, оскільки берете на прокат велосипед і обираєте маршрут – різні тривалості, є по асфальтованій доріжці, є по лісовій, вам видають карту маршруту, сплачуєте, берете велосипед. На прокаті стоїть тітонька років 50-ти, яка показує на ровери – бери який хочеш, сам собі регулюй, підбирай.

Туди на північ!

Подорожувати на травневі свята – то вже стара, добра традиція. Не зрадила я їй і цього року. От тільки тепер, коли об’їздила значну частину України їду туди, куди обратись не так просто, доводиться доїжджати з пересадками, але людину, що прагне подорожувати це не стримає 🙂
Відтак, в п’ятницю ввечері стартувала авантюрна подорож за маршрутом Львів-Київ-Чернігів-Ніжин-Бахмач-Батурин-Бахмач-Львів.
Діставшись до Києва без пригод, від автовокзалу, що одразу за Макдональцом пересіли на автобус. (вони їдуть з 11-ї платформи, до речі 🙂 бо обійшлось обійти весь вокзал). Халепа лиш в тому, що автобус їде за принципом «коли набереться повно людей», а тому поки всі сидячі місця не зайняті треба чекати відправлення.
Приблизно дві години дороги і на під’їзді до Чернігова автобус проїжджав міст через Десну. Коли я уздріла це видовище, то подумала «То ось чому вона зачарована! Таки дійсно зачаровує».

До сусідів по сіль, воду та враження

На мій прикрий жаль, багато хто зі західних українців щодо Польщі ставиться скептично, мовляв «Польща то не закордон», сприймають цю країну тільки як можливість поїхати і купити щось подешевше і не звертають увагу на те, що хай там як, а нам є багато чому повчитись у наших сусідів.
Власне тому, я і здійснила мою невеличку і першу в цьому році мандрівку Польщею, обравши три міста до відвідин.
Перше місто – Краків. Це вже втретє я навідалась туди, тож аби урізноманітнити відвідини окрім як споглядання найбільшої середньовічної площі Ринок та прогулянки незрівнянною набережною близь замку Вавель, подались до Соляних Шахт Велічка.

Незабутнє місто дивовиж

А вже на другий день по приїзду з Карпат я подалась у чергові мандри…
Бажання поїхати в Черкаси з’явилось у 2009 році, коли я палко захопилась поезією Симоненка. Та це було лиш бажання, допоки минулого року я відвідала Черкаську область і до нестями закохалась у ті краї.
А в січні я собі чітко постановила: в 2015 поїхати в Черкаси! Є ціль – є спосіб для досягнення 🙂 тим паче курсує прямий потяг Львів-Черкаси. І якщо вже є ціль, то 15 год верхньої полиці плацкарту – дріб’язок на шляху до досягнення. Я настільки сильно хотіла відвідати Черкаси, що мені було байдуже навіть, що я їду туди сама, без компанії. Що хочу побачити загуглила і перспектива самотнього блукання вулицями мене не бентежила.
Їхала більшу половину часу вдень, тож розважала себе книгою, спогляданням за людьми та пейзажами у вікні. Потяг приїжджає о 4-й ранку. Звісно, нормальну дівчину буде турбувати факт, що робити в 4 ранку в незнайомому місті, а мене (ненормальну) хвилювало одне: де випити о 4-й ранку справжньої кави?!

Відкриття крізь призму ретро

Я не фанат друкованих видань і не шаленію від запаху сторінок. У мене є електронна книга, яка мене цілком влаштовує і захвату від гортання паперу у мене теж нема.
Тим не менше, цю книгу я таки придбала у паперовому варіанті щойно вона з’явилась у продажу. Це був такий символічний жест – в знак підтримки української літератури.
Книга авторства Андрія Кокотюхи «Адвокат з Личаківської».
Окрім того, що за жанром ця книга ретро роман, та ще й детектив, та ще й події відбуваються у Львові 20-го століття була й інша, найвагоміша причина чому я ї купила:
Книгу рекомендував Ігор Лильо. Більше того – він виступав основним історичним консультантом автора. Це вам не абищо. Це сам Ігор Лильо! А отже тамтешні згадки про Львів не пусті небилиці, а відшліфовані цікаві факти.
Бо якщо ви раптом не знаєте, Ігор Лильо – це Львів’янин з великої букви. Таких як він в нашому місті одиниці. Я його дуже поважаю, завжди з превеликим задоволенням читаю і переглядаю інтерв’ю з ним (як от наприклад, оце дуже цікаве!), не перестаю дивуватись скільки ж всього він знає про Львів і звісно, кожного ранку я слухаю його рубрику «Хронограф» на радіо Львівська Хвиля, власне по радіо від нього я і почула про цю книгу і тут же сказала собі: «я її куплю!»

Без суворої наполегливості – не заговорите

Іноземна мова – це не щось таке, що просто входить в голову. Зазвичай, для її вивчення потрібно прикладати зусиль. Тим не менше, багато хто думає, що варто собі найняти репетитора і знання мови автоматично увійде в голівоньку, без надмірних трудів. Звісно, так не буває.
Мозок потребує постійного використання мови, тож аби «тримати його в формі», я завжди раджу хоча б 15 хвилин в день присвячувати іноземній. Варто вивчати щодня кілька нових слів, читати якісь невеличкі тексти і виконувати хоч одну вправу. Це зовсім небагато, а результат відчутний.
Так вже склалось, що репетитор з мене суворий. Перше заняття було завжди безкоштовне, де я знайомилась з потенційним учнем і пояснювала мої умови співпраці, зводились вони до: «якщо ви не прикладатимете зусиль – я не буду гаяти на вас мій час, ви повинні вчитись» і байдуже скільки пропонували, якщо я не відчувала, що отримуватиму втіху від цього навчання, то могла відмовити людині. Не зважаючи на дуже вимогливе ставлення до навчання, від учнів в мене відбою не було, навіть заздалегідь в списки записувались.

Поїздка в самісіньку казку

Відпустка закінчилась і пора повертатись у будні…
Почалась вона у мене не надто добре – через погодні умови скасували авіарейс і довелось перенести виліт на кілька днів.
Тож зі зусиллями, 4-го січня я прилетіла в рідну мені Італію (про це потім). Але затрималась там недовго і вже вранці 5-го січня взяла курс на Німеччину.

вулицями Фрідрісхгафена

По дорозі зупинилась на прогулянку і обід в Австрійському місті Брегенц, що на березі Боденського озера, а тоді ще поїхавши вздовж озера, після обіду дістались до кінцевої мети – міста Фрідрісхгафен.
В такий спосіб впродовж 24-х годин я побувала у 4 країнах.
Озеро цікаве не лише своїми розмірами, а й тим, що знаходиться на кордоні трьох країн.
Місто Фрідрісхгафен дуже миле у своїй суті, аж надто сподобалась красива набережна вздовж озера, однак у цю пору воно практично пустує, оскільки туди з’їжджаються здебільшого у туристичний сезон.

Остання, але не менш важлива

Заголовок підібрано за англійським висловом “the last but not the least“, адже в неділю я здійснила мою останню за рік мандрівку. Останню, але не менш важливу, аніж 13 попередніх. (Цікаво, до речі, склалось: 14-й рік і 14 мандрівок).
Ця остання поїздка видалась доволі екстравагантною. Ти ба, такої ще у мене не було – щоб самій-самісінькій їхати о пів на третю ночі з вокзалу, та ще й знаючи, що по приїзді в інше місто ніхто не зустріне і куди іти невідомо. Але всякий досвід трапляється вперше.
Ми з моєю подругою Маринкою домовились про зустріч у Хмельницькому, і хоч графік поїздів завдавав мені певної незручності, та задля зустрічі з нею я ладна була іти й пішки туди, а 4 години сну на нижній полиці плацкарту взагалі сприймались як розкіш.

враження з відпустки та Туреччини…

От я і повернулась з моєї відпустки у сонячній Туреччині. Саме в цю, ще на той час, незвідану країну я поїхала минулого понеділка і пробула там аж тиждень.
Переповідати про буденні аспекти мого перебування там нема аж великого сенсу – типово готель, басейн, якісь різні страви, які одвічно куштуєш і куштуєш, море, пляжі і тому подібне. Варто лиш зазначити, що знаходилась я у невеличкому курортному містечку Сіде, поблизу Анталії, на березі Середземного моря.
На правду кажучи, якби не екскурсії я б мабуть занудьгувала – надто “розслаблений” відпочинок не для мене. За час проживання в готелі обросла поганими звичками – звикла, що ліжко за мною застелять і кімнату приберуть, їсти приготують, тарілки заберуть. Тиждень без домашнього прибирання і миття посуду воно звісно добре, але зараз ой як важко відвикнути 🙂

Поради юним перекладачам

Перекладач – це така професія, якої навчитись важко. В економіці ви вивчите низку законів, документів, ввійдете у суть функціонування справ і все буде ок. Так і в багатьох інших професіях – можна навчитись, хтось вас може навчати і підказувати. А от перекладати ніхто не навчить, це просто потрібно вміти. Це вже суто питання складу мозку.
Для багатьох моїх колег усний послідовний переклад – страшніше смерті. Він ставить під питання ваші перекладацькі здібності, адже у письмовому ви завжди можете проконсультуватись зі словником, перечитати, поправити помилки, тут же часу на виправлення нема, все відбувається миттєво і слова мають перекладатись теж миттєво, без роздумів.
Найкраще цього досягнути вимкнувши мозок і віддавшись тексту сповна, хоч цього важко досягнути, цей навик приходить з часом.
Найкраще, що можна зробити аби добре перекладати – постійно тренуватись. Це як спорт і тут важливо підтримувати “форму”. Навіть у повсякденному житті ви маєте бути готові до перекладу, тому можна навіть перекладати свої думки.

Яка різниця – що ми читаємо?

Аби читачі не думали, що я пишу лише позитивно про книги, і всі мною прочитані рекомендую прочитати, я напишу цю публікацію, де розповім яка різниця в тому, що ми читаємо.
Колись давно, коли я ще вчилась в Італії, моя улюблена викладачка зачитувала нам уривки зі збірки творів письменника Італо Кальвіно яка звалась «Чому читати класику».
У цих публікаціях автор стверджує, що все нами прочитане має вплив на нашу свідомість, непомітно для нас залишається у нашому мозку і потім впливає на розвиток наших думок, збагачення мовлення, формує нашу шкалу цінностей, тобто так чи інакше прочитане нами за життя визначає нашу підсвідому поведінку.
Далі автор береться стверджувати чому нам треба читати класичну літературу. Тому що ті книги, що визначились класичними у світі, мають суттєвий вплив на пам’ять, і навіть якщо з часом вони нам забуваються за змістом, то все ж воно приховується десь у згустках нашої пам’яті і впливає на нас. Читаючи величну літературу формується наше власне критичне сприйняття і світогляд, тому варто передусім читати твори як вони є (при нагоді мовою оригіналу), уникаючи прочитання чужих критик, коментарів та інтерпретацій.
Прочитання книги або нас навчає чогось, або підкріплює нашу впевненість у тому, що ми вже знаємо.

Суржик у моєму мисленні

Я завжди була толерантна до усіх, хто б якою мовою не говорив. Для мене не є проблемою перейти у розмові на російську, якщо людина мене буде в такий спосіб краще розуміти, інша річ те, що моя російська вимова кумедна, тому стараюсь її уникати.
Проте я завжди вважала, що в себе вдома можна говорити на будь-якій мові, але державну знати треба. Чому так? це сформувалось у мені виходячи з мого емігрантського досвіду, бо живучи у країні повинен знати її мову, крапка, без винятків.
В той же час я намагаюсь усіляко очистити мою мову – аби уникати в українській жахливого «здача з грошей» (нагадаю вам, що здача дається по морді, а з грошей видається решта) та інших русизмів, що трапляються.
Але буває, що мені звертають увагу на інші, значно цікавіші прояви суржику, себто елементів кількох мов.

Подивіться на себе збоку

Публікація присвячується одній з моїх кращих подруг – Шутюк Маринці (на блозі дописує під ніком Марушка), світлій та дорогій мені людині, яка уміла викликати в мене посмішку в найскрутніші моменти, яка завжди бачила у мені щось хороше, чого я сама не бачу. Саме вона наказувала мені прочитати цю книгу і навіть порадила одній людині подарувати мені її.

От і нарешті руки до книги дійшли і я її прочитала. Чому так довго? Бо вона в мене у паперовому варіанті, а я тепер звикла електронних. Все чекала, що буде можливість читати дома і пити чай, так не сталось, бо вдома вічно інші справи, тому читала у маршрутках, а під час читання мала зі собою олівець і підкреслювала найкращі уривки.
Я назвала публікацію «Подивіться на себе збоку», бо саме таку можливість дає вам книга Ліни Костенко «Записки українського самашедшого».
Ця книга бестселер, про неї вже багато сказано, чимало осіб писали, що книгу можна розділити на цитати, тому я не буду розписувати про сюжет, радше напишу від чого сама прийшла в захват.

Галопом по країні 3 – столиця Буковини

Отож, продовжую… Надвечір 2-го травня ми виїхали із Кам’янця. Дві години в автобусі і от ми прибули в останній пункт наших мандрів – місто Чернівці.
Для початку нам треба було добратись до готелю і вияснивши заздалегідь як туди доїхати ми очікували маршрутне таксі.
З транспортом у Чернівцях не лише гірше як у Вінниці, але й гірше, ніж у Львові. У них ще їздять старенькі «ЛАЗ-и» дивлячись на які дивуєшся як воно ще їздити може, а також тролейбуси, які щоправда теж не в найкращому стані. Ми прочекали нашої маршрутки майже годину і розпитавши місцевих дізнались, що у вихідні вона майже не їздить, тож надіятись марно і нам довелось скористатись таксі.

Нічний вир думок щодо перших подій року.

Нового місяця, нового року і ще чогось нового не минуло ще й двох тижнів, а життя вже сповна вирує придаючи щодень нових висновків (принципові виділені курсивом)
По-перше: чудовий салоган «забий на алкогольний Новий рік – дістань із погребу ти сік». Коли комусь кажу, що так і зробила всі дивляться як на дивачку (звичне явище). А я дивлюсь як на диваків на них, бо досі не можу второпати з якої радості всі напиваються до посиніння.
По-друге: їжа надоїла. Точніше набридло ставлення людей до їжі. Досі не можу второпати нащо витрачати всі свої заощадження на святкування і придбання наїдків, які потім псуються і викидаються. Гроші на вітер. Далі всі за звичною схемою скиглять, що важко їм жити, грошей нема. Святкувати менше ніхто не пробував? Даруйте, знову дивацькі принципи. На противагу усім на новорічні свята не готувала НІЧОГО, і чхала я на вмовляння на кшталт «а якщо гості до хати прийдуть», тому любі друзі – приходячи до мене будете хлебтати чай з печеням. Мені марнотратство противне. Щоправда, гостей таки разок приймала. Приготувала рівно стільки скільки можна було б з’їсти. І все.

Казна-що передбачене, по-інакшому уявлені люди та стерті стереотипи

Родинне фото: наречена Оля, мій брат Володимир, я, Павло та Сашко Лисі.

У мене є два начебто далеких родичі з Черкащини. Але перш, ніж розраховувати якого степеню родичами вони мені являться і чи являються ними варто зазначити, що то два моїх дуже хороших приятелі, яких я дуже ціную та поважаю.
Ще більше пригадую день нашого знайомства – на весіллі у спільних родичів. Коли мені про них розповідали, двох братів з Черкащини, один з яких вже навчається у Києві, я чомусь собі уявляла російськомовних парубків. Того, що з Києва взагалі уявляла як якогось «мажорного» хлопця.
А потім коли ми вже зустрілись… я почула якою чіткою, виразною, правильно наголошеною, відмінною українською мовою вони розмовляють.

Цінність, небезпека та важливість перекладача

Як і обіцяла, продовжую оповідати деякі деталі роботи перекладача.
Переклади – річ не проста і подекуди навіть небезпечна.
Річ в тім, що перекладач – це людина, через котру проходить потік інформації, бо якщо перекладати якісь свідоцтва про одруження це сама банальність, то деякі речі, що потрапляють в руки мають зовсім небанальний зміст і мені не забувають грубим голосом нагадати: «надіюсь Ви розумієте, що про те, що переклали язик треба тримати за зубами.» В мене вже були випадки коли до моїх рук потрапляли документації, які мають вагомість на міжнародному рівні, тому їх зміст після перекладу і щоб не мати в майбутньому проблем, зі своєї пам’яті намагаюсь “стирати”.

Досвід роботи перекладачем

На блозі, який я регулярно читаю нещодавно була стаття «Пошук роботи програмістом». Чомусь вона надихнула мене написати про мою роботу.
Це звісно не програмування і порад я комусь навряд чи зможу дати, але раптом кому стане в пригоді.
Насамперед зазначу, що для пошуку роботи я сильно не “напрягалась”, вона так би мовити мене сама знайшла, але все по порядку. Отож, рік тому я повернулась жити в Україну з Італії. Так зразу я не думала про роботу, бо треба було узгодити всякі інші бюрократичні питання з продовженням навчання в університеті.
Але одного вечора мені написав мій найкращий друг:
«Олька, на днях тобі може дзвонити така-то людина, вона працює в мовному агентстві, я дав про тебе хороші рекомендації і тобою зацікавились. Дивись потім сама що й до чого.»
На другий день мені зателефонували – мовляв головний менеджер такого-то агентства, нам про вас сказав такий-то, могли б розглядати співпрацю з Вами, чи не хотіли Ви б надіслати нам Ваше резюме?

Вдосконалення повсякденного мовлення

Я вже неодноразово натикаюсь в інтернеті на суперечки з приводу квитків. Поки всі наші юні грамотії сперечаються як воно правильно, я хочу вказати на компетентне та достовірне джерело для усіх зацікавлених в цьому питанні. Пономарів Олександр Данилович – з поміж усіх численних посад є українським мовознавцем. Автор однієї з моїх улюблених книг “Культура слова: Мовностилістичні поради”. Зазначає, що:

Компостувати, а не компостирувати

Недоговореність, спільні інтереси та вагомість говорити зараз.

Не так давно я мала змогу пересвідчитись в такому понятті як недоговореність.
Словник це поняття виражає як: «Незакінченість висловлювання, замовчування чого-небудь.»
Помітно це стає коли у колі індивідів керуються одними і тими ж інтересами, але замовчують їх.
Як наслідок – безрезультатність. Бо бездіяльність.
Бо кожен з осіб боїться. Чи що його не так зрозуміють, чи що неправий, чи що все буде марним.
А виявляється однодумців у нас більше, аніж здається на перший погляд.

Частка власного вдосконалення

Заголовок статті є як і буквального значення, так і переносного.
Прямолінійного, бо сьогодні мова піде про «частку», яку часто всі плутають. І переносного, бо цей пост варто прийняти як часткову поміч у самовдосконаленні. Адже вдосконалення є безкінечним і до нього вічно можна прагнути. Сьогодні таке поліпшення буде стосовно того, як ми говоримо.
Статтю на цю тематику я думала написати вже давно, але остаточним поштовхом і натхненням стала оця стаття, де автор і закликав усіх писати на подібні тематики аби покращитись. Взявши хороший приклад пишу і своє.
Сьогодні отже, про правильне використання прийменників. Для усіх тих, хто забув що воно таке, почнемо кажучи коротко, що це всім відомі частини речення як «у, з, по, за, на і т.д.»

Чи виправдали українці надії генія?

Генії не помирають. Вони довічно житимуть в народних традиціях. Тарас Шевченко – перлина духовної скарбниці української мови. І я це кажу не тому, що так прийнято вважати, а тому що в моїй душі його творчість займає поважне місце.
Особливо це зрозуміла відчувши гіркоту емігрантського життя. Вечором собі часто нашіптувала його : «сонце заходить гори чорніють…», бо так само подумки линула в Україну, а чого лиш варті слова: «Ой зоре! Зоре! — і сльози кануть.» Небо одне, небо поєднує з дальнім домом… але коли ти далеко від рідної землі дивлячись в небо сльози кам’яніють.