Підкоряючи вершини та блукаючи схилами

Повертаюсь до писанини…
Нещодавно отримала запрошення від Ігора Воробуса & co піти з походом на гору Парашку. Спочатку вагалась, однак прикинувши мої вихідні зрозуміла, що навряд чи зможу вираватись ще, а не піти влітку в Карпати то практично смертний гріх. А тим паче запрошення від славетного львівського блогера, давнього приятеля і знаного своєю любов’ю до походів в Карпатах Воробуса – це ж за честь! Відтак, рішення просте: іти!  Отож, в суботу-неділю 18-19 липня, вранці зі Львова ми поїхали електричкою у напрямку Сколе (купляйте квитки заздалегідь), де ще закупились і попрямували на гору.
Періодчино робили привали, жіноча частина колективу скаржилась на важкість у ходьбі (ми ж бо з рюкзами та палатками), але так чи інакше о пів на 16 ми вийшли на вершину.
Там ще доїли те, що мали, наробили фото, а тоді почали спуск, іншим шляхом.
Тут-то і почалось. Як відомо, найбільші (і найгірші) пригоди починаються з фрази “має бути шлях простіший/коротший”, в нашій компаніїї таке теж прозвучало. І поки інші були попереду, чотири бовдури, до яких я себе теж гордо відношу, заблукали.
Ну нам було відомо, що наші будуть розбивати табір біля річки, в принципі, єдине відоме. Далі, один з присутніх вирішив скористатись GPS-ом, будь він проклятий, і повів нас в ліс. Все б нічого, але в тому лісі, де здається не ступала нога людини, ми ще й між собою умудрились погубитись: два і два. Без води, без їжі, де жоден оператор мобільного зв’язку не ловить – ну просто красота, а не похід!
Продирались крізь хащі і в якусь мить вперше в житті я захотіла бути жінкою. Тобто стати на місці, закатати істерику, і заявити: “всьо! я більше не піду! хай мене звідси забирає підрозділ МНС! Я дівчинка і мені на ті обдерті-обкусані всякою нечистю ноги ще колись якусь спідничку вдівати! не піду!” але якась частина раціоналізму забороняла так робити, тому я продовжувала продиратись далі, періодично у думках собі повторяючи: “хотіла Карпат?! Маєш Карпати”
Але не переймайтесь, все благополучно вирішилось: дійшли до річки, досхочу напились водиці, зустріли інших двох загублеників лісу (не менш обдертих) і попрямували вздовж ріки шукати нашого табору.
Подальший вечір втамував всі негаразди і ситно повечеряли шашликом. Тут у жіночої частини колективу виникли сумніви: а чи не навмисно нас потягнули в той ліс з метою убієнія, зважаючи на те скільки ми здатні з’їсти 🙂 Наївшись вдосталь, ми всілись біля вогнища співати пісень. Отут-то мене прорвало! Пісні-піснями, але коли почалась гра: від пісні до пісні, по останніх словах (типу: “погадай-ка мне цыганка, раскажи про все гадалка, про любовь и про удачу, пусть моя гитара плачет” і тут одразу: “десь заграла плакуча гітара! там дівчина встрічала весну!” “весна, весна, весна! прийде весна, вгамує”) то жіночу частину колективу вже було не стримати і співали ми без упину.
Мене настільки захопило, що я ще довго не могла вгамуватись і вже навіть лежачи у палатці продовжувала співати (сама до себе, а шо? 🙂 ) і так півночі, то регіт, то спів, а інша частина табору хотіла мені заткнути рота.
Натомість вони помстились мені значно витончиніше: я їм не давала спати вночі, а вони мені зранку.
Але після сніданку і ще недовгого перебування у таборі, ми зібрались і попрямували в напрямку цивілізації.
На останні кілька кілометрів нам неабияк пощастило, бо нас усіх підібрав добрий дядечко, повантажив у свій бусик і довіз до самісінького Сколе, ще й ні копійки не взяв, просто так.
А звідти ми вже повертатились додому автобусом, втомлені і щасливі 🙂
Загалом, що я можу вам сказати: якщо йдете в похід в Карпати з палатками, то від цього треба або кайфувати, або не йдіть, бо лише будете мучитись. Я в кінцевому результаті все одно задоволена, не зважаючи ні на що.
З кожного походу в Карпати беру собі корисний урок. При минулому поході проковнувши вщент під дощем зрозуміла, що ніколи не завадить мати зі собою комплект запасної сухої білизни, при цьому поході зрозуміла, що не слід брати надто вузьких штанів. Мої бріджі були комфортними, але якби були більш ширшими було б краще.
Порада чоловікам: в аптечці зі собою слід мати не лише ліки від, перепрошую, поносу, а й валер’янка знадобиться, щоб втамувати нервових жінок, заблукавших у лісі 🙂
Наостанок, висловлюю подяку усім, хто був зі мною в ці два дні, з ким їла, спала, блукала, та насолоджувалась гірськими краєвидами.
Особлива подяка Ігору Воробусу, що все придумав, організував і запросив мене до цієї компанії!

22.07.2015

вижила 🙂
Ольга Врублевська

P.S. більше фото на блозі Воробуса