Ненависно

Якби оточуючі знали скільки ненависті ховається за моєю ввічливою посмішкою, вони більше б ніколи не усміхались мені у відповідь.
Десь на дні душі під болем, роздратуванням, опустошенням і апатією, є ненависть. Не до когось, чи чогось конкретного, а просто в загальному. Потрохи до всіх і до всього.
Ненависть до цього міста, яке з одного боку я люблю, а з іншого відчуваю наскільки нестерпними стали ці вулиці.
Ненависть до цих коридорів, якими я ходжу котрий рік поспіль. Ненависть до того, що всі йдуть і все минає, але Ольга залишається. Ви всі підете, я вас всіх перебуду. Я вже звикла.
Ненависть від думки, що і я мала б покинути ці коридори, але як там кажуть? Якщо хочеш розсмішити Господа – розкажи йому про свої плани. Розсмішила. Причому настільки, що інколи здається, що там нагорі з мене вже відверто глузують, насміхаються. Бо деякі ситуації, то вже не іронія долі, а відвертий її сарказм в перемішку з глузуванням.

Сумка з казкою та добром

У таку похмуру погоду за вікном хіба лиш згадувати про минулі подорожі 🙂 тим паче, що у минулій публікації я згадала про мій візит у Суми і пообіцяла переповісти.
Так от, користаючи з того, що у жовтні прибавився офіційний вихідний, та й випав він на п’ятницю, гріх було не запланувати мандрівки Україною.
Вибір пав на Харків, про який я марила давно, але коли їдеш на таку далеку відстань, то хочеться й заодно якесь інше місто відвідати.
Довго думала і шукала як поєднати маршрути, врешті вихід знайшла. Маршрути, які я пропоную не найекомніші по грошах, за цим шукайте по інших сайтах, бо для мене найважливішою є економія часу.
Тож виїхавши 13 жовтня зі Львова, вдосвіта 14-го ми були у Сумах. Маршрут зі Львова можу запропонувати такий: Львів-Київ (потягом Інтерсіті о 17:20, довелось з роботи на годинку раніше відпроситись), прибуття у Київ о 22:20, годинка чекання, а далі після 23-ї з Києва є потяг напрямком у Лисичанськ зі зупинкою у Сумах. В дорозі 5,5 годин, у Суми прибули ні світ, ні зоря. Квитки на потяг до Сум недорогі, я ще переймалась, бо в неті багато начиталась мовляв потяг у дуже жахливому стані, не знаю як плацкарт, але купейний вагон був цілком пристойний.

Бувай, руда!

• Найважливіше: то була чудова осінь і я рада, що мені вдалось і парком прогулятись, і лісочком пройтись, і з приїхавшими до Львова товаришами у Шевченківському гаю побувати 🙂
• Познайомилась: мабуть із нових людей хіба що Василь.
• Досягнення: моїм досягненням можна вважати своєрідне переусвідомлення керівних посад.
• Шаленства: поїхати в осінній Франківськ, а повертатись вже із зимового. То було весело і шалено.
• Важливо: ну для всіх важливо те, що я скоро розпишусь… Судячи з реакції, то для інших мабуть ще важливіше, ніж для мене.
• Ностальгічно: ностальгії ні за чим у мене більше нема. Минулось. Нема що й згадати такого, щоб викликало “солодкий сум”.
• Погано: розчаровуватись в людях. І таке буває.
• Найбільше проблем: от лиш пару днів тому перехворіла вірусом…

Літо минуло… ну нарешті

Сьогодні я мала б традиційно підводити підсумки минулої пори року, як то роблю сама для себе зазвичай. Але чомусь мені не хочеться робити це у звичному форматі, хотілось би радше виписати потік думок про події цього літа. Читати мій думковий балаган нелегко, бо логічної послідовності нема просто пишу те, що крутиться десь в голові.
Літо відзначилось особливою зайнятістю, бо ще в червні усі вихідні були розписані аж до серпня, саме так ловився кожен його момент. Так багато вихідних було, а про які згадати?…
Була Білорусь, було блукання біля Пікуя, був затишний Тернопіль, було два виїзди на дачу на шашлики, були поїздки до родини в село, були купівлі нового одягу, ох було так багато всього!
А також моє літо минуло у роботі в жаркому офісі, за винятком кількох невеликих поїздок… У родинних посиденьках, які були дуже душевними і від яких я дуже сповнююсь щирості. Минуло зі смаком шашлику – аж дуже часто вдавалось ласувати цією стравою з друзями… Минуло серед чималої кількості книг, які я прочитала і про які ніяк не доходять руки написати сюди у блог. Літо минуло зі смаком кави, без якої я не витримую (патологічний кавоман). Літо минуло у парках, куди я навідувалась після роботи, аби хоч трішки ковтнути міської прохолоди…

Іще одна рудоволоса промайнула

• Найважливіше: безперечно чудова осінь.
• Познайомилась з Ігорем та Олею, з Володею та Олею, з Танею, Русланою та ще низкою інших цікавих осіб.
• Досягнення: ну якщо вважати, що чисто теоретично мене повисили по посаді – то мабуть це досягнення, а ще здала останню сесію.
• Падінь: зашпортатись через людей і поки падаєш додолу розчаруватись у кожному.
• Шаленства: поїдка у Грузію – суцільне дивовижне шаленство.
• Важливо: все добре, навіть якщо комусь це не до вподоби.
• Ностальгічно: типової осінньої ностальгії не було, осінь була такою насичено, що не було на це часу.
• Погано: одвічний брак часу, особливо на читання, мала заморочки щодо перевірки стану здоров’я.
• Найбільше проблем: в роботі, точніше в її кількості.
• Чудово проведений час: в кожній окремій мандрівці і навіть кожного окремого дня коли мала нагоду любуватись цією осінню!

Перлина біля моря

Принаймні так кажеться про Одесу у відомій пісні. Я дуже давно хотіла навідатись в це місто, і вже понад півроку знала, що вельми вдало курсують потяги зі Львова: можна в п’ятницю ввечері поїхати, а в понеділок зранесенька повернутись. Причому хотіла поїхати в «не сезон», коли нема натовпу із туристів, а коли місто спорожніле і спокійне. Та все чомусь відтерміновувала цю мандрівку, а на ці вихідні таки вирвалась, ну просто як у Бродського: «Когда так много позади всего, в особенности – горя, поддержки чьей-нибудь не жди, сядь в поезд, высадись у моря»
Направду кажучи, цей обласний центр я відвідувала не вперше, бо ще у віці 5-ти років відпочивала там з батьками. Не пам’ятала майже нічого, окрім того, як ми в останній день стояли на пірсі і кидали монети в море аби ще туди повернутись.
З батьками повернутись не судилось, однак ось – через довгі 17 років я повернулась в Одесу.
Суботній ранок зустрічав сонечком і йдучи по перону я ніяк не могла збагнути, що дійсно це відбувається зі мною.

Як я провела літо

• Найважливіше: я задоволена літом. Можна аналізувати в чому воно було хороше, а в чому ні, що могло б бути краще, проте однозначно я задоволена.
• Познайомилась: з визначних нових знайомств у мене хіба нова колега по роботі та дружба з весілля 🙂
• Досягнення: літо не мало особливих досягнень, воно пройшло в стабільному ритмі, проте сповнило душевним затишком.
  
• Падінь: не хочу сприймати за падіння ті вчинки, які робляться свідомо, хоч і може неправильно. Тому ні, не було.
  
• Шаленства: кататись серед ночі на дитячих гойдалках біля будинку.
  
• Важливо: навіть якщо інколи страшно все одно продовжувати життя.
  
• Ностальгічно: в серпні я завжди згадую попередню осінь і чекаю наступну з нетерпінням.
• Погано: одна людина дуже розчарувала своєю безвідповідальністю. А ще часто вечорами доводилось затримуватись в офісі щоб переробити купу роботи. 😦
  
• Найбільше проблем: через надмірну спеку мала проблеми зі здоров’ям.
  
• Чудово проведений час: у мандрівках, у прогулянках Львовом.
• Відкрила для себе:знову навідалась у Київ, похід на гору Парашка, Черкаси, Дзензелівка, їздила на рибалку (риби ловити не навчилась, зате проявила власну користь з того як розплутую вудочки).
  
• Хороше: те, що навіть якщо здається протилежне, а все ж є люди, яким я потрібна.
  
• Найулюбленіші прослухані пісні: The Avener – To Let Myself Go (feat. Ane Brun), Kadebostany – Castle in the snow, В. Філіпенко – До тебе , Icona Pop – Emergency, Linkin Park – Roads Untraveled.
• Найкраще переглянуте: фільми, які бачила дуже сподобались: «Вище неба», «Острів проклятих», «Ігри розуму».
  
• Найкраще прочитане:  Привид із Валової, (зараз читаю менше 😦 ).
  
• Найкращий відвіданий заклад: так зване кафе «у Грузина».
  
• Усвідомлення:я дуже хочу цієї осені як початку нового життя.
  
• Загалом: часто ходжу усміхнена, просто так!  🙂
  
• Подяка: комусь, хто поруч, і хто скучає коли мене нема.
  
• Бажання на майбутнє: насолодитись цією осінню сповна.
• Побажання для усіх: чудової вам всім осені! Осінь – це найкраще, що трапляється в році!

І на цій ноті підсумків я рушаю зустрічати осінь… повернусь незабаром і розповім ще багато-багато… 😉

30.08.2015

вже зовсім осіння,
Ольга Врублевська

Невже це вже все?

Осінь дійшла до завершення, моя улюблена осінь, яка особисто для мене тривала незбагненно довго… але я так і не побула з нею сам-на-сам, про що шкодую.
Я довго не писала у блог, бо цей останній тиждень здавала сесію (про це потім), але ось традиційно, проводжу підсумки пори.

• Найважливіше: завдяки новій роботі є нагода для постійного саморозвитку та вдосконалення.
• Познайомилась: були кілька знайомств з вельми цікавими людьми! 🙂
• Досягнення: реалізація кількох успішних проектів, відпустка в Туреччині, перше відрядження.
• Падінь: вперше усвідомила, що оглядаючись назад є речі про вибір яких я шкодую.
• Шаленства: та начебто восени я була врівноважена… хоча! 🙂 …
• Важливо: нарешті відвідала Гірняки…
• Ностальгічно: інколи згадую безтурботні часи…
• Трішки погано: восени хворіла, але ще гірше те, що в деяких речах наступаю собі на горлянку і роблю з чужої волі те, чого насправді робити не хотілось би.

Брак студентських спогадів

Восени в повітрі витає запах заздрощів і спогадів.
Хоч і скажуть, що то поняття “без запаху”, та все ж – восени їх відчуваєш настільки сильно, що здається можна задихнутись.

У мене гостро відчутний брак студентських спогадів. Я вперше за багато років з приходом вересня не сіла за парту. Я думаю, згадую і аналізую як все було.
Я бачу їх скрізь – безтурботних студентів, які відриваються і розважаються, які живуть безтурботно і зухвало, які ловлять кайф від свого життя. Я відчуваю нестачу, бо у мене таких спогадів нема.
Я згадую часто технікум в Італії, адже то єдине повноцінне наявне у мене джерело спогадів. Отак що поступила і відучилась від першого до останнього року, отак, що є що згадати і з чого усміхнутись.
В Україні ж у мене не склалось – школи тільки 7 класів, університету 2 роки. І тому починаєш відчувати певний брак, нестачу з того, що хтось жив тим, що тобі невідомо починаючи з такої банальності як випускний зі школи і завершуючи не менш банальними студентськими розвагами. Бо це – типово людська риса заздрити чомусь, чого в тебе не було (хоч і мені з моїм досвідом може хтось заздрить – бо і в мене було щось, чого не було в інших).

Візит на історичну Батьківщину

дорога через поле, шлях до Гірняків

“Історична Батьківщина” – саме так подумки я зву місця куди навідалась у ці вихідні.
Моя бабця – представниця роду давнього роду Сумиків (якщо комусь відомий викладач політехніки факультету радіотехніки Сумик Маркіян Миколайович – це її брат, а викладачка математики в ун.Франка Сумик Оксана Марківна – бабусина племінниця, моя улюблена тітка). Поколіннями наш рід жив на землях Олеська (ті краї Буського району, де славетний замок), чи якщо точніше не в самому Олеську, а на його околицях – на хуторі, що серед людей прозвався Гірняки.

піднімаємось вгору, замок залишається позаду

Востаннє я була у цих місцях ще зовсім крихітною – у трирічному віці ми туди приїздили з татом і братом. Не пам’ятаю майже нічого, лиш те, що в мене тоді народився маленький троюрідний братик, що того року була тепла золота осінь і величезний урожай яблук.

Мої столичні традиції

з Олексієм Ведєрніковим

Висловлюється особлива подяка приятелю Олексію Ведєрнікову – дуже хорошій людині, що надихнув до цієї поїздки, надав притулок на ніч, проводив екскурсію Києвом і взагалі усіляко розважав. Не перестаю дивуватись, що існують ТАКІ чудові люди!

Здається, у мене з’явилась традиція: кожні півроку їздити у Київ. Адже минулі дві поїздки (1-ша, 2-га) і ця трапились із чітким інтервалом у півроку. Мені кажуть: “та ти ж вже була у тому Києві, що туди їздити“, але Київ – можна завжди відкривати для себе, тож і їздити туди охота. Тим паче, що в мене там багато друзів, які люб’язно запрошують і розважають мене.
Ця поїздка була дуже несподіваною, у Києві нас навіть питали “а чому ви так раптом приїхали?“, але ми й самі не знали – чому. На вихідні було заплановане одне, воно відмінилось і трапилась розмова: “Нас Олексій запрошував”; – “То, що – їдемо? :)”; – “Давай”; – “Та я жартую”; – “А я серйозно”.
З Олексієм, другом мого хлопця, я познайомилась в серпні, і провела йому мою традиційну екскурсію Львовом. А коли ми вирішили, що поїдемо у Київ я отримала повідомлення:

Життя вертається до початку

Я помічаю, як серпень викликає сум в людей, що навколо мене. Усі засвідчують факт того, що літо завершується, хтось хоче аби воно ще тривало, що вони ще чогось не встигли. Кожного року те саме.
Я ж натомість у серпні переходжу в режим очікування осені.
Нещодавно думаючи про осінь я усвідомила, що це єдина пора року за якою я відчуваю ностальгію і яка для мене є початком чогось нового. Я згадую попередню осінь і саме помісячно від вересня аналізую всі події, що відбулись за минулий рік. Інколи дивуюсь як же швидко плине час!

Традиційна риска – згадуючи що було…

• Найважливіше: осінь чудова, але завалена всякою-всячиною справ, що я на себе взяла.
• Познайомилась: особисто з Мартою, нові чудові учні, нові викладачі і ще кілька хороших людей.
• Досягнення: визначний досвід в усному перекладі на конференції, навчаюсь водінню.
• Падінь: були припущення певних помилок, але за них розповідати не варто…
• Шаленства: лишити все і чкурнути на тиждень геть.
• Важливо: Цієї осені мені стукнуло 20. Розуму в голові, щоправда, не побільшало…
• Ностальгічно: деякі осінні вечори навівають меланхолію і всяких спогадів…
• Трішки погано: інколи моє помешкання стає таким-собі «холостяцьким кодлом».
• Найбільше проблем: з певною бюрократією, що несе мені суттєві загрози та з часом, якого не хватає…
• Чудово проведений час: під час святкування мого дня народження, різних поїздок, зустрічей з близькими людьми…

Коли покидає подруга і що у мене тепер буде…

Ну от, все як і мало статись. Ще одна осінь доходить до свого завершення. Почуття такі, наче мене покидає краща подруга, якій можна довіритись. Сьогодні коли йшла вулицею вдень під ноги вітер все ще кидав вже остаточно зжовкле листя, як на прощання, а вже ввечері у лице віяв дрібненький сніг.
От і все, все абсолютно як і має бути, окрім того, що щоразу наприкінці осені я почуваюсь найсамотнішою людиною у світі, яка втрачає щось цінне.
Моя золота пора завершується і їй на заміну приходить та частина року в якій я чекаю на золоту пору. Хоч це добре, що осінь минає – з кожним її настанням я ціную її ще більше.

Дратівливі питання і зимове море…

Давня мрія.

Почалися дурні запитання
І хтозна чому вже відтепер:
–А от як ти святкуватимеш Новий
І де проведеш Старий?

– Я не знаю, зарано ще думати,
В мене інше цілком в голові.
– Що за інше? Чого б це – зарано!
Ну то ж як проведеш – розкажи!

Тримісячне осіннє життя…

В ці дні часто чую: «я вже хочу зими, снігу, свят, новорічного настрою… а ти?» А я? А я – ні, зовсім ні, ніскілечки.
Восени відчуття таке, наче чогось ще не встигла… Налюбуватись, надивитись, находитись, намокнути, намерзнутись (теж потрібно), натішитись…
Життя для осені завжди мало. Осінню починається одне життя, яке зовсім інше від тих 9-ти місяців, які доводиться проживати в інших місяцях. І так щоосені – якесь нове життя – коротке, але чудове.

Занепад спогадів.

Час минає невпинно вкриваючи порохом,
Все те, що ще рівно рік тому боліло.
Час проходить нестерпно і солодко,
Тільки те, що минуло чомусь не забулось.

Листопад свої дні рахує поволі
І в цей місяць – спогадів тьма,
Там колись ходили п’яних двоє,
А тепер по тій колії навіть не їздить трамвай;

Дощ і те, що приховується в душі від усіх.

Читайте в супроводженні ось цього

Вечір, рясний дощ. Я виходжу з найближчого супермаркету і крокую в напрямку до дому. Як завжди без парасолі і вже встигла добряче змокнути. У вулиць вигляд чудовий: вони освітлені, сяйво відбивається у мокрому асфальті, а дощ не перестає все змивати. Хоча дещо у вигляді вулиці таки незвичне – вона спустошена. Лиш десь далеко видніється пішохід, що старанно прикривається своєю парасолькою. Але загалом – цілком порожня, ні душі, окрім мене звісно – я продовжую крокувати, вже цілком мокра. Хоча звісно, не така вже й ця вулиця пуста. Брак пішоходів, але не брак автомобілів. Вони  проїжджають мимо неначе сполохані, розбризкуючи навсібіч калюжі. Ті, що там всередині поспішають аби бути подалі від дощу. Відчуття таке, наче я сама-самісінька. Наче в цілому світі лише я і Осінь. Щойно мене таке відчуття сповнило, як з найближчого дерева прямісінько мені під ноги впав жовтий листочок. Виглядало немовби вітання: «здраствуй, моя дівчинко». … «Здраствуй, моя Осінь… ти – єдина хто ніколи не прагнув мене змінити і завжди мене приймала такою, якою я є»

короткі підсумки про основне

Якщо б довелось звести підсумок прожитого мною життя, то мабуть це буде так:

Найперше, що сталось зі мною – я народилась восени.

Найкраще, що сталось зі мною – я народилась у Львові.

Найважливіше, що сталось зі мною – я народилась донькою моїх батьків.

Це принаймні те, що мені було “дано зверху”. У всьому іншому, що відбувається, я приймаю безпосередню участь.

Головне, попри все, продовжувати в тому ж дусі, або й ще краще.

06.09.2013

з участю в житті,
Ольга Врублеська

На межі між прощанням і зустріччю…

Настав час озирнутись назад і поглянути – яким було вже минуле літо. Є що згадати – це й славно…
• Найважливіше: літо минуло добре. Може не досконало, але однозначно дуже добре.
• Познайомилась: окрім нових учнів та колег інших знайомств не було.
• Досягнення: сумлінно заощадила гроші зі зарплатні або поїхати у подорож містами Європи.
• Падінь: чи то радше конфліктів… було кілька зіткнень інтересів з деякими людьми…
• Шаленства: таких начебто і не було – я була цілком «врівноваженою».
• Важливо: мала кілька чудесних поїздок: Краків – Прага – Відень , Тернопіль , Скелі Довбуша , Озеро Задорожнє …
• Ностальгічно: була змога побувати у місці де колись вже була і мала змогу зустріти людей з минулого – це трішки навіяло роздумів…

Іще два тижні…

В тематику до двох попередніх публікацій, об’єднуючи осінь та музику згадаю традицію, яка в мене є щороку. Прослуховувати в цей день пісню Віктора Павліка «Ні обіцянок, ні пробачень». Чому саме цю пісню не знаю…
Слухаю це лише задля єдиної фрази «іще два тижні і запалає пожежа сонця у жовтім клені».

Осінь – більше, ніж пора. Осінь – більше, ніж стан душі.

Дитя Осені і Львова

Це місто стихає потрошки,
Ковтаючи літа останні подихи,
А я крокую поволі, вже сповнена
Сподівань щодо осені.

Завершення літа, мої бентежні думки та все, що «поки ще»

Думки про те, що ще не зробилось впродовж попередньої частини літа зробиться в серпні, бо він великий, ламаються об розуміння, що ніякий той серпень не великий – чуть більше як чотири тижні.
А тоді знову звичні ритми життя. Тоді знову спати кілька годин на добу, запихатись зранку у вщент переповнений транспорт, виконувати за день десятки справ, а дощовими осінніми вечорами крокувати з роботи на маршрутку вечірнім Львовом, аби таки втрапити на ніч додому і поспавши почати заново ритм.