Покинути напризволяще

Інколи найкраще, чим ти можеш допомогти людині – покинути її напризволяще.
Не допомагати, не розраджувати, не пояснювати, а просто покинути віч-на-віч з реальністю, сам-на-сам з проблеми. Вигрібай сама. Початкові налаштування якісь та й закладені, щось колись та й пояснено, а далі – тут вже твій інстинкт самовиживання та незламність характеру. Хочеш карабкатись – карабкайся. Нема сил – падай.
Лише на основі досвіду здобутого самотужки чогось та й вчишся. Можна переконувати себе скільки завгодно, що ти вмієш… їздити на авто, але допоки не проїдешся сам, щоб поруч нікого не було – ніфіга ти не вмієш; можеш собі казати, що ти не боїшся говорити на публіку, але допоки не станеш сам перед аудиторією і не заговориш – ти нічого не вмієш. Можеш переконувати себе що є сили, що ти такий класний і все знаєш – але допоки біля тебе є хтось, до когось можна прибігти за порадою чи спитатись банальне «а як?» – ти не маєш у собі достатньо міцності аби постати як самостійна одиниця.

Тонкощі українського мазохізму

От щоб там мені не казали, а ми українці просто нація мазохістів. Тобто тих людей, які самі схиляються до пошуку психічних або фізичних страждань.
Особливо це проявляється в роботі. Наші люди тільки те й роблять, що скиглять наскільки керівництво до них суворе, як на них «відриваються», принижують та кричать, але чесне слово: вони просто не здатні самостійно і відповідально виконувати свою роботу.
Нещодавно частково цей аргумент зачепився в статті Андрія, цитую:
“…багато роботодавців чи інтервюверів скаржаться, що не можуть найти працівників з самоорганізацією, з можливістю ставити власні задачі та успішно їх вирішувати. А з чим це пов’язано? З лінивістю людей?… ” 
Я аж не втрималась і прокоментувала: «Таки так – це реальна проблема. Я постійно за цим спостерігаю. У мене багато колег, які працюють віддалено від головного офісу і які не здатні самі себе організувати поки їм не зателефонує начальник та не гаркне.
Більше того, я постійно помічаю це за моїми колегами в офісі і для мене це парадоксально. Ну наче всі дорослі, досвідчені люди. І наче всі розуміють на яку роботу їх найняли і що треба робити. Ан ні, люди все одно не здатні вдарити пальця об палець поки не отримають вказівку “зверху”.
Чому так? Без поняття. Таке враження наче більшість людей просто позбавлені самоорганізації, а лишень на рівні робота виконують щось коли їм вказати. І це гадаю велика проблема.»

Замінність незамінних

Вона дуже розумна. Про неї кажуть, що голова як комп’ютер. І справді аналізувати і контролювати всі процеси, як то робить вона практично неможливо. Вона почала працювати ще студенткою, що дозволило їй за якихось 10 років зробити престижну кар’єру і обійняти серйозну посаду.
Хтось її вважає стервою, бо й справді інколи вона себе такою проявляє, але зрештою займаючи таку посаду і виконуючи таку роботу інколи не можна реагувати по-іншому. З другого ж боку – вона дуже красива і навіть приємна та весела.
В неї завжди багато роботи, тому інколи вона ігнорує телефон. Вона здатна виконувати багато справ і відслідковувати різні процеси. Якось сталось так, що на неї перекинули кілька різних проектів, різних підприємств і вона справлялась. На таку як вона директори моляться, бо знають що в ній їхнє спасіння і як не вона, то навряд чи хтось щось зробить.
До неї постійно звертаються за порадою нижчі за рангом. Вона на мить відривається, допомагає, пояснює і знову поринає головою у свою роботу.
Щоб описати коротко – вона працює десь так за 5-х. Саме так: мозок цієї людини здатен переварити інформацію, яку будуть опрацьовувати 4-5 осіб.

Виникла проблема з чоловіками…

«Мене звати Ольга, мені майже 22 роки і я дружу з особами чоловічої статті» – розпочнімо сеанс психотерапії.
У першому реченні ключовий акцент на слові «дружу». Натомість зовсім нещодавно виникла проблема – виявляється є люди, яких бентежить той факт, що 80% осіб з мого оточення – чоловіки.
При чому суть парадоксу полягає в тому, що в мене проблем нема, у моїх товаришів чоловіків проблем наче теж нема, а от людей, які вважають що мною «опікуються» пробиває на турботу і мораль з цього приводу (мовляв що то навколо тебе стільки мужиків вертиться).
Особливо “турботливі” намагаються проаналізувати кожного першого (!), що з’являється в радіусі 20 км і потім лізуть до мене з обговореннями і порадами наскільки він мені підходить (вашу дивізію, вас хтось просить до мене пхатись?!)
А най-найтурботливіші проводять розвідку на рівні ЦРУ по фейсбук сторінці (маразм крепчал и танки наши быстры) Так, товариші, за вами стежать! Ви навіть не уявляєте як вас січуть!
Але що мене найбільше “пре” – це подальші аргументи не спілкуватись з чоловіками, бо “ти ж мужика мучиш” (відітєлі вони мають якісь розрахунки щодо мене, а я собі просто спілкуюсь, так же не буває).

Визначна дата, остання мрія життя та погляд назад

10 липня 2012 – аеропорт Марко Поло, Венеція. За кілька годин до доленосного відльоту.

Не люблю дня народження, тому що в день коли стаю на рік старшою чомусь лізе в голову беззмістовне питання «і що тепер? що змінилось?» Не люблю взагалі нового року чи будь-якого іншого свята, яке до чогось «зобов’язує».
Та якщо все ж виділити якийсь один-єдиний день в році, який мені б хотілось воістину святкувати, якщо треба назвати якусь дату, яка справді для мене є визначною, якщо проглянути все життя та вибрати один лиш день, як найважливіший з усього,то безперечно я назву цей день – 10 липня.
…На світанку 10 липня 2012 року, спакувавши поспіхом валізу, я полетіла по квитку в один кінець назад в Україну, тим самим здійснивши мою заповітну мрію до якої йшла 6 років: жити вдома, у Львові.
Минуло 3 роки… З однієї точки зору, то були 3 роки тривалістю у вічність, з іншої – вони пролетіли немов мить.
Тим не менше, можна сміливо стверджувати, що 10 липня стало вельми особливою датою у моєму житті, і навіть символічним днем народження іншої Ольги Врублевської, адже саме з цього дня я почала моє нове і, що найголовніше, самостійне життя.

Без суворої наполегливості – не заговорите

Іноземна мова – це не щось таке, що просто входить в голову. Зазвичай, для її вивчення потрібно прикладати зусиль. Тим не менше, багато хто думає, що варто собі найняти репетитора і знання мови автоматично увійде в голівоньку, без надмірних трудів. Звісно, так не буває.
Мозок потребує постійного використання мови, тож аби «тримати його в формі», я завжди раджу хоча б 15 хвилин в день присвячувати іноземній. Варто вивчати щодня кілька нових слів, читати якісь невеличкі тексти і виконувати хоч одну вправу. Це зовсім небагато, а результат відчутний.
Так вже склалось, що репетитор з мене суворий. Перше заняття було завжди безкоштовне, де я знайомилась з потенційним учнем і пояснювала мої умови співпраці, зводились вони до: «якщо ви не прикладатимете зусиль – я не буду гаяти на вас мій час, ви повинні вчитись» і байдуже скільки пропонували, якщо я не відчувала, що отримуватиму втіху від цього навчання, то могла відмовити людині. Не зважаючи на дуже вимогливе ставлення до навчання, від учнів в мене відбою не було, навіть заздалегідь в списки записувались.

Брак студентських спогадів

Восени в повітрі витає запах заздрощів і спогадів.
Хоч і скажуть, що то поняття “без запаху”, та все ж – восени їх відчуваєш настільки сильно, що здається можна задихнутись.

У мене гостро відчутний брак студентських спогадів. Я вперше за багато років з приходом вересня не сіла за парту. Я думаю, згадую і аналізую як все було.
Я бачу їх скрізь – безтурботних студентів, які відриваються і розважаються, які живуть безтурботно і зухвало, які ловлять кайф від свого життя. Я відчуваю нестачу, бо у мене таких спогадів нема.
Я згадую часто технікум в Італії, адже то єдине повноцінне наявне у мене джерело спогадів. Отак що поступила і відучилась від першого до останнього року, отак, що є що згадати і з чого усміхнутись.
В Україні ж у мене не склалось – школи тільки 7 класів, університету 2 роки. І тому починаєш відчувати певний брак, нестачу з того, що хтось жив тим, що тобі невідомо починаючи з такої банальності як випускний зі школи і завершуючи не менш банальними студентськими розвагами. Бо це – типово людська риса заздрити чомусь, чого в тебе не було (хоч і мені з моїм досвідом може хтось заздрить – бо і в мене було щось, чого не було в інших).

Фінансовий стриптиз

Часто чую запитання людей на кшталт “Хто веде список усіх своїх витрат? Поділіться – чи дієво воно?” Я людина дуже заощадлива до грошей, мушу знати куди їх діваю і облік усіх витрат веду вже не один рік. Мушу зазначити ДУЖЕ дієво та корисно. Знаю, що існують якісь інтернет сервіси, де за оплату ви можете користуватись встановленим шаблоном і вписувати туди витрати, але я вже давно для багатьох потреб в житті використовую excel, тож і для ведення витрат зробила собі файлик.
Сьогодні влаштовую фінансовий стриптиз – себто покажу як я веду свої витрати.
Шаблон розробила самостійно, так як особисто для мене є зручно. Вписую дату, день тижня та поруч абсолютно усі витрати, до останньої гривні, за день (із заокругленням копійок). Такого поняття як “та що там ті три гривні на маршрутку, то такий дріб’язок можна не писати” я не приймаю. Як кажуть італійці “багато дрібних роблять багато” – себто гривня до гривні – і різниця вже суттєва.
Але щоб багато не говорити, погляньмо як моя табличка виглядає наочно. Представлена гіпотетична ситуація з гіпотетичними даними:

Круті повороти життя і чергові етапи нових досвідів

Збираюсь із силами, пора про це розповісти світу…
То був липень місяць. Я думала, що варто впроваджувати якісь зміни в своє життя, до прикладу змінити роботу. Бо хоч вона мені і подобалась, але постійна біготня по Львову, суцільне накладання справ, нічне виконання роботи (читай хронічне недосипання) почало відбиватись на здоров’ї. А ще нестабільність перекладацького заробітку (залежить від замовлень) створювала певний дискомфорт, а подекуди і накладки у фінансових справах. В додаток до цього всього було розуміння, що вічно працювати “на чорно” і не мати стабільного прихисту, а залежати від думок інших людей якось негоже.
Такі думки поступово в мене виникали, але тоді я ще поступала в універ і нічим конкретнішим вони не ставали. Згодом вирішила наступний план дій: завершу літо, поїду десь восени на моря, відпочину, а тоді будучи студенткою-заочницею і продовжуючи мою нестабільну роботу шукатиму якісь альтернативи. З такими роздумами я оновила резюме в інтернеті, адже одразу у вересні робота не з’явиться, хай воно вже зараз собі висить.
Але не так то сталось як гадалось…

Хронічна самостійність

Я самостійна. Це моя хронічна хвороба, яка проявляється від найдріб’яковіших проявів до найбільших. Я сама здатна закапати собі очі чи то скрутити руки аби застібнути незручну застібку у жіночій сукні, не просячи когось у такій маленькій допомозі. Я сама здатна перевиконати усі численні обсяги роботи і не просити нікого про поміч.
Я сама проходжу через життєві випробування, терплю хвилювання не запитуючи у когось порад і не звикла отримувати підтримку. Я з юного віку самотужки вирішую ті справи, на які зазвичай мають подавати згоду батьки.
Я самостійна. Це хронічно в’їлось у свідомість і не дозволяє питати у когось помочі, за будь-яких обставин.
Це призводить до образи близьких, адже вони хотіли б допомогти у багатьох речах і їм було б приємно, якби мене цікавила їхня думка стосовно хоч якихось аспектів мого життя.
Натомість ні, я роблю як сама знаю, я ж бо самостійна. Мені не потрібно, щоб хтось нав’язував мені свою допомогу.

Шкідливі звички як наслідок самотності

Про самотність я вже неодноразово згадувала в себе на блозі. Про самотність не як душевний стан, (хоч і про це писала ), а про самотність як побутове життя без нікого. Писалось і про переваги, і про недоліки. Та от минув перший рік, з того часу як я живу сама і озираючись назад я задумуюсь якою ж зробилась за цей період. Тому можна підвести коротенькі підсумки.
З роками з усіма нами стається безперечна річ: ми обростаємо звичками. Здебільшого ці звички побутові і стосуються того, як тобі зручніше жити. Та якщо ділити побут з кимось іншим – усвідомлюєш, що мабуть ці звички шкідливі.
Одна із рис самотності, що влилась у моє життя за рік – абсолютність моїх звичок і роздратування якщо хтось щось робить “не так”. Ба більше – подекуди виходжу зі себе вже від людей у домі. Адже звикаєш жити сам, все як тобі заманеться, а тут бува потрібно з кимось щось ділити. Я дражнюсь коли моїм ножиком, що лише для хлібу, хтось сміє різати щось інше. Або коли в мій декоративний кухонний рушничок хтось лізе витирати свої лапища. Або коли хтось спускає з крану надто багато води. Словом, речей сотні і вони нервують.
Живучи сама я стала більш скупою. Адже балувати себе любиму смачненьким це ой як добре – все собі, якщо ж нагрянуть несподівані гості ділитись з ними ой як не охота. Бо все собі! 🙂

Відмінності у системах виховання дітей

Після публікацій про італійських чоловіків та італійських жінок, які викликали фурор у публіки і назбирали багацько коментарів, читачі мене попросили написати публікацію про італійських дітей, чи то ба про відмінності у вихованні. Відмовити читачам я не можу, а відтак ось і стаття на цю тему.
Зразу мушу зауважити, що я не можу рівняти сучасні покоління, оскільки в даний період життя з дітьми спілкуюсь мало, чи то зокрема лише з моєю маленькою ученицею, але провести аналогії щодо того як виховувалась я і мої західні однолітки можу.
Насамперед, в нас дитину, особливо дівчинку, змалку привчають до роботи. Не кажу, що таке трапляється усюди, але і я, і мої подруги зростали за таким принципом. Вчили мене готувати їсти, мити посуд, прибирати, мити вікна, зашивати і ще багацько інших домашніх ремесел.
В Італії таке не прийнято, як мені пояснювали. Багато старших людей, помічаючи, що я щось роблю по дому запитували мене звідки я цього набралась і відверто дивувались, що для українців це був один з азів виховання. Вони ще зі мною говорили, що варто і їм таке починати, пам’ятаю слова 50-тирічної жіночки: «Мене ніхто нічому не вчив, коли одружилась і почала жити разом з чоловіком опинилась в халепі, бо усвідомила, що нічого по дому робити не вмію, довелось все пробувати самій. Маю доньку твого віку, але її я цього не вчу. Чому? Та якось воно у нас не прийнято. Хоч мабуть ви робите таки розумніше – навчившись в юності від матері потім буде простіше».

Навчіться найважливішого – Відповідальності

Коли я вирішила повернутись жити назад в Україну, майже два роки тому, моя мама, перепробувавши на мені всі способи  вмовляння залишитись в Італії, врешті-решт дійшла до радикального методу: «ну то роби собі як хочеш, але думай сама як жити! Грошей я тобі не дам, ні копійки, будеш сама думати як жити, чим за квартиру платити і за свої потреби».
Але навіть ці слова мене не сколихнули і я спокійно на все погодилась. Я оформила належну мені грошову допомогу, та 800 гривень в місяць це звісно надто мало і влаштувалась, які відомо читачам, працювати перекладачем-викладачем італійської.
І хоч згодом мама вже не тримала на мене зла за те прийняте рішення, та все ж я не чулась аби приймати від неї гроші і навчилась викарабкуватись самостійно.

Не приплітайте загиблих героїв, маючи покидька в собі.

Вчора біля залізничних кас на вокзалі.
– О цій годині є поїзд, скажіть, будь ласка, яка вартість квитка?
– Дівчино! Це каса! Я тут продаю білети, а не даю інформацію!
– Я маю намір придбати квиток, але я ж маю знати яка його вартість!

Розізлила! Типовий працівник установи, що має стосунок до державної сфери. Та добре, поїзди можна переглянути за їхнім графіком, але ж я маю знати яка відмінність у ціні між поїздами, що відправляються практично у той самий час? Чи може купляти квитки наосліп?
Не хочете питань – встановіть автомат, де людина вводитиме дані і довідається все їй необхідне, а квиток куплятиме у касі знаючи всі дані наперед. (І давайте не будем про інтернет купівлю, вона дорожча за звичайну (ЧОМУ?!))
Але ні, Укрзалізниця здатна лишень піднімати розцінки, нічим не змінюючи свій сервіс. На більшості кас сидять незадоволені своїм життям тьотки і зриваються на клієнтах.

Найбільша цінність, яка в мене є.

Люди з мого найближчого оточення знали, що в останні кілька місяців я мала серйозні проблеми. Але люди з мого оточення не знали, як я через це почувалась…
Останні кілька місяців я старалась завалитись роботою аби не думати, але вночі коли я лягала в ліжко в мій мозок, наче хробаки, вникали думки про те, що я нікуди не дінусь і що щось треба буде з цим вдіяти. Мене не покидало відчуття, яке поволі приводило мене до паніки і забирало у мене сон. Я крутилась ночами у ліжку і не усвідомлювала що я маю робити.
Ситуація вбивала своєю тупиковістю і не усвідомленням як діяти. Вона погрожувала серйозними наслідками де крок вліво, крок вправо і порушення закону, що призвело б до ще гіршого. Я поступово відчувала як зростає напруга в моїй голові і який удушливий камінь на душі я ношу.

Нічний вир думок щодо перших подій року.

Нового місяця, нового року і ще чогось нового не минуло ще й двох тижнів, а життя вже сповна вирує придаючи щодень нових висновків (принципові виділені курсивом)
По-перше: чудовий салоган «забий на алкогольний Новий рік – дістань із погребу ти сік». Коли комусь кажу, що так і зробила всі дивляться як на дивачку (звичне явище). А я дивлюсь як на диваків на них, бо досі не можу второпати з якої радості всі напиваються до посиніння.
По-друге: їжа надоїла. Точніше набридло ставлення людей до їжі. Досі не можу второпати нащо витрачати всі свої заощадження на святкування і придбання наїдків, які потім псуються і викидаються. Гроші на вітер. Далі всі за звичною схемою скиглять, що важко їм жити, грошей нема. Святкувати менше ніхто не пробував? Даруйте, знову дивацькі принципи. На противагу усім на новорічні свята не готувала НІЧОГО, і чхала я на вмовляння на кшталт «а якщо гості до хати прийдуть», тому любі друзі – приходячи до мене будете хлебтати чай з печеням. Мені марнотратство противне. Щоправда, гостей таки разок приймала. Приготувала рівно стільки скільки можна було б з’їсти. І все.

Ефективне вирішення справ і довершеність ділового щоденника.

От тепер, коли нарешті завершила сесію (ну на цей рік, після свят продовження), коли моя група з курсів написала свій тест, коли інші мої учні відпросились у мене на канікули… невеличкий відпочинок можу дозволити і я собі! Бо дивлюсь із захопленням як я все встигла і не маю конкретно в ці дні купу справ, які треба встигнути перевиконати. Тож і повертаюсь до мого блогу, за яким вже заскучила.
Сьогодні тема актуальна і до купи справ, і до прийдешнього року – діловий щоденник. Звісно існують планшети і всілякі інші гаджети, що дозволяють звести до мінімуму написання ручкою, та все ж ділових щоденників ще ніхто не відміняв і вони продовжують користуватись попитом. Заклопотаним людям саме час подбати про те, щоб ним обзавестись. Це дуже корисна річ для зайнятих людей, але подекуди ним аж «зловживають».

Пишаюсь тим, чого не маю.

Діло було сьогодні. Заходить наша молоденька новенька викладачка в аудиторію і зачитує результати от лиш недавно складеного заліку. Бали всіх коливаються між «задовільно» і «добре», подекуди є двійки і одне-єдине на всю групу «відмінно».
Далі вона відривається від листка і сумно каже: «Я не хотіла таких балів. Особливо те відмінно, не я ставила…»
Всі мовчать і от лиш студентка, що має славу «найбільш зухвалої» (себто ваша покірна авторка) бере слово і говорить в голос те, про що всі зажди мовчать.
«Та ладно Вам, не розстроюйтесь. Всі і так знали що то буде, хто над Вами буде Вам диктувати оцінки. Все нормально.»
Далі повертаюсь до нашого молодця і ніколи не втрачаючи нагоди дістаю його:
– Ну і звісно ми знали, що наш хлопчик буде мати найвище! Адже в нього красиві очка і ще красивіше прізвище! – наш любий хлопчик розлючений, подейкують він мене ненавидить, бо заткнути рота мені на відміну від інших з групи йому не вдається.

Досить байдужості!

Вони своє зробили. Тепер час НАШОГО покоління!

Я щойно пригнала до Львова, хто б міг подумати, що за моєї відсутності тут станеться таке.
Далі я могла б вам розповідати про те, де я була, про те, що ми з хлопцем сьогодні думали відсвяткувати наші півроку разом, але все це – другорядне.
Є щось важливіше.
В 1991 році мій батько лишив роботу, сім’ю і поїхав у Київ на мітинг Незалежності України. Якщо б він знав, що коїться в країні зараз, мабуть би в гробу перевернувся. Мама телефонує з Італії і хоч хвилюється, але навіть сама каже  мені на мітинг іти. Знайомі італійці пишуть і підтримують. Але це – лірика.
Зараз же я запаковую рюкзак найпотрібнішими речами – чай, цукор, одноразові стаканчики, дощовик і т.д. і т.п. аби допомогти ресурсами мітингувальникам. Підключаю собі мобільний інтернет аби залишатись на зв’язку також через інші ресурси.
Так, Я ЙДУ НА ЄВРОМАЙДАН. Поки що у Львові, гляди і до Києва доберусь.
Знаєте в чому відмінність між “помаранчевою 2004-го” і тим, що зараз? Тоді людей скликали політики. Зараз же люди на майдан першочергово вийшли САМІ.
Якщо якийсь шановний скептик мені зараз почне вичитувати у відповідь що це дасть і подібний маразм, то наперед пояснюю – мене не так цікавлять ЄС, асоціації, угоди, інтеграції. Я знаю, що раю в нас не настане і тому подібне, я не за цим іду. МЕНІ НЕБАЙДУЖА МОЯ КРАЇНА. А там, на майдані такі ж люди – яким не байдуже, совість яких їм сказала постояти за власну країну. Я буду з ними. Я не буду відігрівати свій зад в теплій домівці, як це робить багато хто. Я піду туди, бо це – конкретна дія.
Тому прийміть нарешті рішення хто ви – ниці боягузи, чи люди яким небайдуже.

Якщо ви кажете, що ви б пішли, але самі боїтесь, тощо – телефонуйте мені 063 49 07 865 я Вас зустріну і будемо там разом!  Кличте людей, організовуйтесь, приєднуйтесь! 

24.11.2013

Зустрінемось на майдані!
Ольга Врублевська

Також раджу прочитати: Nafiga іти на пари, якщо треба на революцію?

Щодо судження «жінкам потрібні лише гроші»

Адресовано особисто кожному чоловіку, який так стверджує.

«Їм потрібні тільки гроші» – слова схожого жанру неодноразово доводиться чути від чоловіків про жінок. Здається такі от розмови мене довели до останньої краплі і тому я хочу висловити своє з цього приводу. Спочатку була ідея написати публікацію на тему «чого хочуть жінки», але лиш цей фактор грошей вартий такого обговорення, що вириваю його з контексту і поміщаю в окрему публікацію.
Так от, перш за все хочу зазначити, що не буду всіх вирівнювати під один стандарт «всі так кажуть», або «всім потрібні», бо і серед чоловіків і серед жінок є винятки, тому з цього приводу я буду висловлюватись загалом.
Найперше, що впадає у вічі – чоловіки, які мають гроші не починають цих філософій про те, що от такі вони є, всім їм від нас одне багатство треба. Натомість ті, які їх не мають починають розводити полеміку з цього приводу.
Інше діло – поглянути чому ці чоловіки не мають грошей. Дуже часто це розповсюджена ідеологія звичайнісіньких ледацюг, які до роботи не мають ніякої волі, «дівку завести охота», але це «занадто напряжно» тому як наслідок починаються всі ці нарікання, що зараз жінки пішли страх які поганючі і що крім багатств їм нічого не треба.

Методичні вказівки людям, які ниють про нестачу часу

Останнім часом на мене посипався ледь не від кожного першого просто таки шквал скиглення. Здебільшого причина в нитті всіх одна: «я не маю часу, мені треба так багато всього зробити, я нічого не встигаю, в мене так багато справ, часу нема, вночі не сплю, не даю собі ради, йо-йо-йо-йой».
Значить так, шановні – ВИ МЕНЕ ДІСТАЛИ!
Якого милого ви мені скаржитесь? Думаєте я вас жаліти буду? Та дзуськи, я нікого не жалію. Я – не людина до котрої можна звертатись аби просто разом похникати. Я звикла діяти за конкретною схемою: є проблема – намагаємось її вирішити. Тому для вирішення ваших проблем можу дати наступну розраду.
Насамперед, задайтесь запитанням – в чому проблема відсутності часу?

З трудоголізмом у ритмі пофігу.

На тобі знову відповідальність,
А ти з тим каменем ніяк не тонеш,
Викарабкуєшся на сушу і
виконуєш свою роботу.
Тобі натикають знову підніжок,
А ти минаєш всі перепони
І завжди бігом, усе встигаєш,
Бо завал у всьому – твоя робота.

Дзвінок вечірній і крик у трубку:
«ти геть здуріла, де тебе носить?!
Яка година, а ти – на роботі!»
Ти вибиваєш, давно вже пофіг.
«Ти вся змарніла, ну скільки можна?
Облиш, отямся, ну може досить?»
Ти пропускаєш все мимо вух,
Сама собі вирішиш скільки і доки.

Давно відомі переваги самотності…

Про недоліки одинокості я вже розповідала. Але мушу зазначити, що існують і вагомі переваги. Так, вони всім відомі, але інколи просто таки хочеш акцентувати на них увагу. Про це і я сьогодні.
1. Вільний графік – думки, що от треба вночі не шуміти, світла не світити, ступати тихо – відсутні. Робиш все, як заманеться.
2. Вільна форма одягу. Банально, але просто – обмежень як одягнутись, бо хтось з домашніх бачить не виникає.
3. Економія комунальних витрат: вода, світло, газ, тощо використовуються значно в менших обсягах.