Уникання та облегшення

Одного разу я спостерігала за святом, де була жінка в траурі. Її родичі до неї ввічливо ставились, з нею підтримували культурну розмову, але в той же час збоку було помітно наскільки в незручне становище вона їх ставить своєю присутністю і наскільки вони її уникають. Тій жінці в траурі насправді було важливо прийти на те свято, відновлювати своє життя, незважаючи на власне горе і знаходитись серед людей. Але іншим людям інколи таке муляє.
Дуже гарно це описано у книзі Поли Гоукінз «Глибоко під водою» (любителям детективів раджу)

«Усім було ніяково. До того, як її життя поламалося, вона не розуміла, наскільки незручно всім, хто спілкується з людиною в жалобі. Спочатку її визнають, поважають і зважають на неї. А з часом вона починає заважати — розмовам, сміху, нормальному життю. Кожен хоче швидше здихатися товариства такої людини, щоб далі робити своє, а ти йому заважаєш.»

Так як є

Минуло літо. Пройшло швидко і нехай. Літо про яке практично нема що згадати, яке хочеться забути і яке скидалось на один довгий суцільний день, наприкінці якого я йду звичною дорогою з роботи додому.
Минулого тижня мені виповнилось 25. Доволі дивно коли ти не відчуваєш з приводу дня народження взагалі ніякої  радості, а й навпаки навіть перебуваєш у паскудному настрої, попри намагання оточуючих розвеселити, підбадьорити, привітати.
Вперше за 10 останніх років в мій день народження ми з моєю мамою були разом (в одній країні себто, під одним дахом). Власне, насамперед через те, що вона спеціально заради цього дня залишилась ми і мали міні-святкування. Святкувати не дуже хотілось, але інакше я б і так просиділа вдома, ймовірно в сльозах, а так мала вечерю в колі найрідніших людей, які останні пару місяців постійно за мене переймаються і терплять мене, попри мою нестерпність. Спілкуються, попри часто невдоволений настрій і намагаються говорити навіть тоді, коли я мовчу у відповідь. Їм окрема подяка.

За межею

нам ніколи, мабуть, не дійти до межі,
за котрою немає ні смутку ні страху

(c) Іздрик

Насправді такі межі переходити можна швидко, але не безболісно. Швидше, ніж це можна собі уявити. Коли раптом все, чого ти так боялась впродовж життя стає сміхотворним і зовсім безболісним. Коли тобі приносять вибачення, що зараз буде неприємно, але ти навіть вже не звертаєш уваги на цю «неприємність», бо те, чого ти завжди так боялась, вже не страшно. Зрештою, мабуть всі рано чи пізно стикаються з тим, що «боялись не того», чи точніше – боятись треба було не того, та зрештою яка різниця, якими словами це описати, коли ти за тією межею.

Про мовчання і багато думок

Здраствуй, світ.
Думок багато, мовчання все більше.
Із нового – я живу у моєму маленькому світі. Я хочу щоб мій світ був маленький і не бажаю знати що за його межами відбувається.
Спочатку я була підписана на різні сайти новин, дописи від яких з’являлись у фейсбуці. Від «громадського» я відписалась, коли там кожна третя новина була про геїв. Я не за геїв і не проти них, бо мені до них якось байдуже. Є собі геї, ну то хай собі будуть, але чому в моїй стрічці новин по кілька разів на день мають мелькати новини, що якийсь там актор сказав що він гей, чи що в якомусь там мультику буде лейсбійська пара… ну пофігу мені на це, тому відписалась.
Потім була підписана на ФБ сторінку ще якогось сайту новин, здається один з відгалузків «укрправди», але коли кожна друга новина про москалів, чи будь-якого європейського політика наші «досліджують» теж через його ставлення до москалів  – теж дістало. Мабуть тому, що я вважаю, що основні проблеми українців не через москалів чи Путіна, а через самих себе. Тому і звідси відписалась.
Якщо точніше, то відписалась геть від усіх новин. Мені байдуже що відбувається в світі.

Про заздрість – білу і не дуже

Я завжди вважала себе доволі везучою людиною, бо ніколи мені не доводилось заздрити іншим людям. Успіхам близьких, товаришів та друзів щиро раділа, інколи про якусь із подруг могла подумати «от вона гарно виглядає, не те, що я», однак це було більше як самокритика.
Мабуть це тому, що я завжди намагаюсь вникати в деталі і знаю скільки зусиль навіть за кожним маленьким успіхом. Бо успіхи – то айсберг, де помітна лише верхня частина і багато чого залишається під водою.
Я знаю в яких боргах люди, що побудували собі дім, скільки недоспаних ночей в кар’єрі друга, скільки праці в чиїсь високій зарплаті, який тернистий шлях з терпіння і прощань в зовнішньо вдалих стосунках, скільки заощаджень для купівлі чогось омріяного на кшталт квартири… навіть біла заздрість мені не притаманна, бо коли дорогі мені особи чогось досягають я ними пишаюсь, адже знаю,  що вони того варті.
Кожен успіх – це наслідок зусиль, про які вам може бути невідомо. І дуже аж мене надихнуло до написання цієї статті зображення, що збоку – ми не помічаємо власної здатності до польоту, в той же час завидуючи чужим кайданам.

Виникла проблема з чоловіками…

«Мене звати Ольга, мені майже 22 роки і я дружу з особами чоловічої статті» – розпочнімо сеанс психотерапії.
У першому реченні ключовий акцент на слові «дружу». Натомість зовсім нещодавно виникла проблема – виявляється є люди, яких бентежить той факт, що 80% осіб з мого оточення – чоловіки.
При чому суть парадоксу полягає в тому, що в мене проблем нема, у моїх товаришів чоловіків проблем наче теж нема, а от людей, які вважають що мною «опікуються» пробиває на турботу і мораль з цього приводу (мовляв що то навколо тебе стільки мужиків вертиться).
Особливо “турботливі” намагаються проаналізувати кожного першого (!), що з’являється в радіусі 20 км і потім лізуть до мене з обговореннями і порадами наскільки він мені підходить (вашу дивізію, вас хтось просить до мене пхатись?!)
А най-найтурботливіші проводять розвідку на рівні ЦРУ по фейсбук сторінці (маразм крепчал и танки наши быстры) Так, товариші, за вами стежать! Ви навіть не уявляєте як вас січуть!
Але що мене найбільше “пре” – це подальші аргументи не спілкуватись з чоловіками, бо “ти ж мужика мучиш” (відітєлі вони мають якісь розрахунки щодо мене, а я собі просто спілкуюсь, так же не буває).

Візьміть собі трішки сміття

Звертаюсь безособистісно, до щирих серцем. Шановна людино із залишками людяності, ти – виняток у цій масі людства. Прийми оце «послання» як короткий перелік жорстоких висновків, до яких тобі варто дійти, якнайкраще чим швидше.
1) Якщо тобі раптом здалось, що когось з цього світу цікавить твоє самопочуття – викинь цю маячню з голови. Всім начхати. Людям не властиво пронизуватись співчуттям і на їхнє відверте запитання «як ти?» вони не очікують розповідей про твої почуття чи емоції, і як ти почуваєшся всім до найяскравішої лампочки, вони хочуть сміття, бажано, щоб побільше, бажано, щоб виливала його ти.
2) Не довіряй людям, бо гіршого створіння в світі немає. Хоч насправді це застереження марне – ти роками ще будеш наступати на ті самі граблі і пронизуватимешся довірою до них, та все ж при нагоді – не довіряй.
3) Людям потрібно від тебе лиш сміття. Щоб потім було про що поговорити. Тебе неодмінно обговорять та із тією, той із тією, і оті всі коли зберуться разом. Вони живуть в смітті і сміття прагнуть від інших, власне кажучи це єдина ціль їхнього питання «як ти?»
4) Не думай, що якщо тобі вже зробили погано тим і минеться. Тебе неодмінно захочуть добити, так щоб остаточно, так щоб впевнитись. Це теж в кращих традиціях жанру цього світу.

Зловживання національною приналежністю.

Минулого тижня на мій службовий номер телефону (який можна відкопати в нетрях Інтернету) зателефонували з рекламною пропозицією.
До реклами я звикла, тож зазвичай від неї відкручуюсь, але тут була страшенно надокучлива дівиця від такого мобільного оператора як Київстар. І от дівиця видала фразу: «я бачу, що у вас номер МТС, як же так? А як же підтримка національного товару?!»
Задовбали, чесно.
По-перше, шановні представники компанії Київстар, навчіть своїх невігласів, що за правилами бізнес-етикету недоречно приплутувати аргументи на кшталт «підтримуйте національне». По-друге, в моєму баченні коли аргументують свої товари і послуги лише національною приналежністю – це ознака поганої якості. Для початку переконайте мене якістю пропонованих вами послуг, а вже тоді опирайтесь на національні риси. Хоча ваша компанія так сходить нанівець, що мабуть вам крім національної приналежності і справді більше нічим похизуватись.
А тепер щодо підтримки національного виробника, якою мене вже всі добряче дістали. Гадаю ця стаття нарветься на критику – байдуже.

Джерело НЕ усвідомлення і пустоти.

Раптова постанова НБУ. Закриття міжбанку. Стрімкий зріст курсу валют. Паніка серед людей – масова купівля продовольчих запасів. Підприємства-імпортери у халепі, бо не можуть купити валюту у своїх банках. Нова постанова НБУ про відміну попередньої постанови. Незбагненність. Ситуація все ще кризова.
У цей час в університеті на економічному факультеті, банківських спеціальностей своєрідна паніка. Студенти, на відміну від людей на вулиці, не піддаються хаосу скуповування товарів. Але їхня паніка полягає у потребі усвідомлення. Вони не прогулюють пари, а навпаки – домагаються зустрічі з викладачем і у палкій перепалці, з нетерпінням вислуховуючи думку одне-одного і поважну думку викладача, обговорюють економічні події в країні, в намаганні зрозуміти і проаналізувати чому така політика НБУ? Яка б у цьому могла бути логіка? Які зараз можуть бути виходи зі ситуації? Що вони про це думають? Наскільки ці події відповідають тому, що вони дотепер вивчили? Як це сталось? Якими були помилки і як тепер діяти?
Звісна річ, весь вищий  абзац курсивом – марення. То утопічна реальність. Такого нема. Я описала події, які у моєму баченні мали б відбуватись з людьми, що здобувають економічно-банківську освіту, яка мала б послугувати змінам на краще в країні. Вони мали б бути стурбовані, зацікавлені, в роздумах… Але насправді їх переповнює єдина емоція – пофігізм.

Про те, чого нема і що чекає на вас.

Ні, публікації про Миколая не буде.
Я не писала до нього листів і нічого не просила й подумки.  Ба більше – здається мені зовсім нічого не треба. Отак щоб зовсім, отак нічого.
Не тому, що все є, а тому, що нічого не хочеться.
Хоч ні – хочеться.
Хочу сидіти перед вікном і безперестанку дивитись як падає сніг – білий і лапатий. Щоб не чути недолугих нарікань «від снігу одні негаразди, проблеми з транспортом», щоб взагалі нічого людського зі скаргами і скигленням не чути. Просто сидіти і дивитись на сніг.
Та його нема.
І всього іншого нема.

Це ненависне заміжжя.

Висловлюю своє «фе» усім жінкам, що змінили прізвище 🙂

Фраза звісно сказана жартома, але інколи мені плавиться мозок від того, що я знаю одну людину, а тут різко вона стає іншою. А що? Тобі приходять листи, ти дивишся і ще довго не можеш збагнути хто така Іваненко. Читаєш і тобі ще більше незрозуміло що коїться. А тоді тобі пояснюють, що твоя знайома Петренко одружившись стала Іваненко. І як таке сприймати? Як себе заставити переусвідомити? У мене від цих речей суцільна плутанина.
Але чому я пишу цей пост: як виявилось поки я живу собі, тішусь життям та стараюсь саморозвиватись є люди які по відношенню до мене приміряють якісь-там прізвища і думають коли я б могла б таке прізвище отримати.
Тож ґонорово усім вам заявляю – нізащо! Я нізащо не змінюватиму прізвища! І взагалі не розумію чому жінки це роблять.

Нахрена?

Саме так, у заголовку ви читаєте слово «нахрена», і хоч юній леді не личить так висловлюватись, я не знайшла кращого слова до цієї публікації.
Тож вразливих людей попрошу не читати, я сюди хляпну моєї злоби…

Минулого тижня я здавала сесію. Останній прийом їжі був у вівторок ввечері. Після того я зранку випивала кави і їла канапочку, на більше часу не було. Сон тривав від 3,5 до 4-х годин максимум. Роботи хоч греблю гати, а тут ще й сесія…
Три тижні мала тривати начитка, лекції, пари, семінари. І наприкінці екзамени. За цей час найбільше знання, що я здобула зводиться до: «у будні дні вхід у корпус з вулиці Театральної, у вихідні – з проспекту Свободи».
І це не сарказм, це реально найбільший здобутий навик. Лекції були хоч якісь, семінарів – ні, але що найцікавіше – в останній тиждень, коли мали бути екзамени, всі раптом оклигались і згадали, що потрібно аби заочники понаписували контрольні, для допуску на іспит.
Далі про одну із контрольних. Написала, здала, далі староста повідомляє: «шукай викладачку, в тебе недопуск до іспиту через контрольну». Знайшла її, питаю що не так, звучить фраза: «Як ви оформили свою титулку? Хто так робить? Та якщо буде перевірка з міністерства мені скажуть як я таку роботу могла прийняти!», витріщаюсь на мою титулку і не можу второпати що в ній не так, відповідь: «отут треба було написати полужирним шрифтом!»

Пусті балачки, не те місце і програні баталії

До новин буденних – я хвора. Температури нема, але горло болить настільки сильно, що мені здається, наче хто встромив ножа у горлянку і періодично там ним вертить. Голос ледь пробивається.

В квітні, ще в квітні була моя остання пара. Далі було написання всяких робіт, держ.екзамени, випускний бакалаврату, поступлення на 5-й курс… і раптом нова робота знайшла мене. Життя вкотре натрапило на різкий поворот і знову я почала здобувати нові досвіди… стільки всього відбулось і от в п’ятницю я знову повернулась до пар… Аж надто дивне відчуття.
Варто сказати, що я нарешті (!) попала на пари. До того я тиждень приїжджала вечорами в універ на останні дві пари і цілувала клямку дверей, бо викладач всіх відпустив і пішов.
В п’ятницю, одразу після роботи я поїхала на навчання. Дещо запізнилась і тому сіла вже за останню парту.
Десь так починаючи з класу 7-го і всі роки у ВНЗ я сідала завжди, лише і виключно за першу парту, а тут… вперше Врублевська опинилась в останніх рядах. І чого лише не побачила…

Вчіть “непотрібне”, бо будете прокляті!

То був 5-й курс коледжу, друга пара в п’ятницю. Я, на той час, зразкова студентка-відмінниця нудьгувала за першою партою під час єдиного предмету з якого відмінно не мала – математики.
Викладач мені задав запитання, а я відповіла якийсь зухвалий жарт, всі повеселішали. Наприкінці пари він мене вкотре попросив до нього підійти.
– ВрублеСка, чому так?
– Ви про що?
– Чого Ви відмінниця з усіх інших предметів крім мого?
– Мене то не цікавить. Ті відмінно якось самі получаються, а Ваш предмет мене не цікавить.
– Я знаю, що у Вас два попередні роки були проблеми з викладачем, але зараз все змінилось (два попередні роки у мене був викладач-расист, що не втрачав нагоди поглузувати з мене та одногрупниць-іммігранток), я хочу, щоб у Вас і з мого предмету були хороші бали!
– Мене просто то не цікавить.
– Вам не подобається статистика?
– Звісно не подобається.
– Її розрахунки дуже потрібні, можуть Вам знадобитись.
– За мене все порахує техніка.
– Ви настільки певні?
– Саме так.
Він ще задумано дивився на мене якусь мить, а тоді сказав:
– ВрублеСка, настане день Вашого життя, коли Вам знадобляться усі ті формули, які ми тут вивчаємо. Я певний, що у Вашому житті як би воно не склалось вони знадобляться. Розуміння цих розрахунків Вам знадобиться настільки сильно, що Вам здасться наче це якесь прокляття. І ви згадаєте цей день, неодмінно згадаєте.

Не треба

Слухай, друже,
Припиняй мені снитись.
А як снишся — то краще мовчи.
Не тому, що мені байдуже,
А тому, що і так відомо,
Що хотів би ти розповісти.

Моя совість — то хижий звір,
Прокидається раптом і мучить,
Тож очима добрими ти не дивитись,
Я і так добре знаю чим ти засмучений.

Чужі досягнення для прикрих усвідомлень

Одного дня ти помічаєш, що тебе оточують люди, які пишаються своїми досягненнями. Їх з цим вітають, ними пишаються, вони й самі горді. Ти дивишся на цих людей, на те, що вони вважають досягненнями і подумки говориш собі, що ти це вже проходила. Такі ж самі досягнення були вже і у твоєму житті давно, а  після них ще трапились десяток інших. Різниця лише в тому, що ти це не вважала за великі досягнення і тебе отак з цим ніхто не вітав.
Та ти і розумієш, що і не хотіла аби тебе хтось вітав. Тобі то ніколи не було потрібним.
Та все ж, ти подумки відмічаєш собі, що слова привітання від однієї людини, все ж тобі хотілось би почути. Від однієї лише людини, якщо не слова, якщо не гордість за тебе, то бодай якесь сяйво радості в очах. Ти марно заглядаєш в ті очі і вже давно не помічаєш там нічого, крім байдужості до тебе.

Вступ на магістратуру у львівські ВНЗ

Усі описані події висловлюють виключно власну думку авторки. Публікація жодним чином не має на меті рекламувати чи дискредитувати якісь установи, а лише переповісти події, які авторка особисто пережила.

Цього року я стала бакалавром, завершила мій приватний ВНЗ, в якому не хотіла продовжувати навчання. Ну, щодо продовження навчання, то я взагалі мала специфічну думку, багато контрастів з думками родичів, які як виявилось краще знають що я маю робити у моєму житті. Але менше з тим. Я хочу описати мій досвід якщо раптом він комусь стане в пригоді.
Отож, я подавала документи у два відомі львівські виші – НУ “Львівська політехніка” (далі “Політех“) та ЛНУ ім. І.Франка (далі “Франка“)
Поетапно я переповім як все відбулось, але зазначу, що описані мною переваги/недоліки можуть бути тимчасовими – як мені повідомили друзі, в попередні роки було організовано по-іншому.

Ставлення до куріння, особливо у жінок

Мене дуже часто запитують як я ставлюсь до куріння, особливо у жінок. Навіть анонімно про це питали. Оскільки такі питання звучать регулярно я вирішила деталізовано раз і назавжди розповісти.
Значить так, я ставлюсь до куріння НЕЙТРАЛЬНО. А тепер розшифрую що це означає.
Я вважаю, що палити чи ні – це особистий вибір кожної окремої людини. Що стосується мене і «мого вибору» то я до цього поставилась негативно і не курю.
Але! Люди в праві самостійно вирішувати свою долю і якщо вони курять – я ніяк це не сприймаю. Я не критикую їх і не маю права ставитись до когось більш чи менш прихильно через це. Причина банальна – кожен має погані звички. Я от до прикладу залежна від шоколаду і кавоман, то що – хтось через це до мене має ставитись негативно? Я людей оцінюю за їхні досягнення, а не за вади, що є у кожного. Я не вповноважена аби когось осуджувати.
Друге, щодо куріння у жінок. Присвячено чоловікам, які роздувають полеміку з цього приводу.

Безладний плин думок трудоголіка

В даній публікації вилито ті думки, що найчастіше мелькають в моїй голові в останній час. Не намагайтесь відшукати тут сенсу. Це особистий прояв графоманії, аби «висказатись»

• Дивно, але коли на пару днів я їду з дому, то стаю «живою» людиною. Тут же я у постійному вирі справ.
• На підвіконні, що біля робочого столу «срач» – завалено паперами та матеріалами по роботі. Треба буде прибрати.
•  Окрема кімната квартири перетворилась у гардеробну. Часу розгребти її нема: влітку одяг часто змінюється, тож випраний (якщо є час зняти його з мотузки) звалюється на ліжко. Треба буде прибрати.
• Недотримання в графіку їжі, неповноцінне харчування – думки заняті роботою.
• Здається хвилі нападу роботи можна виміряти тим, як давно я не печу собі тортів. Хвиля вже от триває третій тиждень…
• Може завести собі домогосподарку? Щоб і їсти зготувала, і дім прибрала… Хоча який сенс, скоро зі мною буде мама.
• Єдина кімната, що ще зберегла пристойний вигляд – та, де приймаю учнів. Робочий стіл за яким їх вчу, щоправда, вже теж завалений робочими паперами. Треба буде прибрати.

Не вітайте мене, мені сумно!

Вчора я отримала мій диплом бакалавра. При видачі диплому в ректораті мені кажуть: «Ви відчуваєте яка це визначна мить?» а я нічого не відчувала. Хай це буде грубо, але мені було пофіг.  Я вийшла з ВНЗ, озирнулась і сказала: «А, до біса все! Сподіваюсь більше ніколи сюди не прийти!» – така вже моя звичка – за собою палити мости.
А потім… звідкілясь взялись люди, що почали мене вітати з тим дипломом. Я почувалась якоюсь приголомшеною – з чим вітають-то? В чому річ? Ви знаєте щось, чого не знаю я? Я ж нічого не відчуваю, до чого тут вітання?
Чому ви вітаєте мене із володінням якогось куска пластмаси? Невже це для вас показник для оцінки особистості? Мені стало сумно, що ця річ мала б якось характеризувати мене і що комусь із близьких потрібне саме це аби пишатись мною…

В корумпованій країні колір диплому до дупи

У мене тут на днях відбуваються держ.екзамени, тому трошки не до блогу.
Ті, хто спілкується зі мною в соц.мережах вже мали змогу прочитати, як вони проходять, донесу коротко і новину до відома читачів, от пост із соц.мереж:

Будь ласка, привітайте мене! 🙂
Сьогодні на держ.екзамені я отримала чесно зароблену трійку! Правда, трійка не за мої знання, а за моє небажання платити 100 баксів за екзамен. Бо якось мені до дупи всі ті червоні дипломи, їхні оцінки і подібний маразм. Куди притикнути 200$ (за два ДЕКи) я точно знайду! І звісно, вітання всім тим “відмінникам” блядоуніверситету, які отримали свої чесно куплені результати. А далі як то кажуть, поживем – побачим.
P.S. І не треба негативно відкликатись про цей мій пост. Пишу як є, я в житті маю не лише сміливість поступати як хочу, а й достатньо мізків аби гроші вкладати в куди кращі речі.

Лист до мого залицяльника

Чувак, (дозволь звертатись до тебе саме так, чудовий спосіб зберегти анонімність), знаєш, є такий вислів: «Якщо довго дивитись на дівчину, то можна побачити як вона виходить заміж». І хоч даний пунктик не входить у перелік моїх життєвих прагнень, та все ж доля правди у цьому є.
Те, що ти відчував до мене невідомо яку симпатію мене нічим по відношенню до тебе не зобов’язує. Мене навіть нічим не зобов’язує факт того, що кілька раз ми разом ішли на зупинку маршрутки і ти не сідав на свою, поки я чекала на мою маршрутку. Якщо я вже тобі дійсно так подобалась треба було мати хоча б сміливість запросити мене на каву (часу і нагод було безліч).
Ти не встиг? Це за тебе встиг інший, той з яким я уже понад рік і якого люблю.
І тому, будь ласка, не вдавай зараз із себе жертву з розбитим серцем, якій я зруйнувала життя. Бо повторюсь: я нічим тобі не зобов’язую. У мене до тебе прохання: поводяться НОРМАЛЬНО. Мені було б звісно байдуже як ти ставишся до мене, але принаймні зберігай гідність у колективі, де ми маєм суто ділові стосунки. Тож і не варто уникати мене коли треба поговорити суто по справах. Оці твої видихання, раптові виходи із кімнати і сумно-печальні погляди вже дещо дістали всіх.

Я не вірю в президента

Я не дивилась інавгурацію президента. Чимало моїх знайомих через це відмінили справи, бо треба сидіти перед телевізором і дивитись. Деякі з цих знайомих навіть дивувались мені – як я можу виконувати мої справи і пропустити онлайн перегляд цього дійства.
А у мене були мед.процедури і тому я на перегляд усіляких церемоній просто болт забила.
Чесно? Мене все дратує. Мене дратує, що люди кажуть: «ну тепер в нас все має бути шоколадно», що всі чекають наче він стане рятівником і всі тепер заживемо добре.
Шановні, в 2004-му році всі керувались принципом: «Ющенко прийде – порядок наведе», але ж так не сталось. Тепер ви хочете цей принцип застосувати до нового президента? Та не буде аж так.
Ні, я не маю нічого проти Порошенка. Я навіть скажу чесно, що голосувала за нього, бо він мені видався розумною, адекватною, дієздатною людиною, яка має відповідний досвід для вирішення справ. Але я не вважаю, що він зараз може клацнути  пальцями і все буде добре.
Бо я все ще притримуюсь думки, що більшість залежить від людей.