Чому я проти декомунізації

Твоє ім’я, як сурми срібний звук,
В борні за день завжди ти перед нами.
Тебе до зір знесли мільйони рук,
Щоб ти сіяв, як прапор, над віками.

Ти нас ведеш, як вів колись давно
До перемог, скоривши час і далі.
Коли серця мільйонів злить в одно —
Твоє це серце буде, рідний Сталін!

Із повною версією вірша можете ознайомитись тут. Його автором є Володимир Сосюра. Це до речі той самий, що написав славнозвісне «Любіть Україну, як сонце, любіть…» яке сьогодні всі люблять цитувати.
Власне, не він один такий, таких у нашій літературі були десятки.
А знаєте чому поети, які були українцями і любили свою країну брали і писали такі відверті прорадянські вірші? Відповідь проста – бо час був такий. І творчій людині для того, щоб творити, потрібні були дозволи «свише», які і здобувались у прославлянні партії. Не прославляєш – значить ти ніхто.
І негоже зараз приховувати той факт наче Сосюра не писав про Сталіна чи Леніна, а лишень оспівував Батьківщину. Говоріть відверто: писав, прославляв. І пояснюйте чому: бо мусив. Тоді всі мусили. Так, міг не коритись, але хотів жити і хліб мати.
Власне, до когорти творчих людей належать також… скульптори. Себто особи, які споруджують ПАМ’ЯТНИКИ.

7 хвилин зневаги та економічна прірва

Про те як писався диплом я розповіла, а тепер про захист.
Аудиторія. Сидить вся наша група. Дівчата сказали, що треба приходити у вишиванці. Коли я прийшла, то зрозуміла, що судячи з усього для когось цей день святковий. Всі були зі зачісками, макіяжем та дуже видягнені в національні костюми – і спідниці вишивані, і блузки, і всяке намисто та пояси. Я ж просто до звичайних штанів вдягнула вишиванку та светрик, без нічого зайвого.
Сам захист. Я найперша. Викликає голова комісії. Виходжу, стаю за трибуну, підключаю мою презентацію, починаю говорити. Інколи підглядаю в листок. Піднімаю очі: троє сидять в телефоні, просто виставили його на стіл і клікають щось в ньому. Двоє між собою говорять так наче зустрілись в барі і хіхікають. На мене 0 емоцій від усіх.
Мені в ту мить стало паршивезно і огидно настільки, що хотілось грюкнути по трибуні кулаком і злим не тихим словом закликати їх до уваги. Та вкотре переборовши себе (власне це я постійно і робила спілкуючись з викладачами) я стерпіла і в цей раз. Завершивши вони почали задавати мені питання. До моєї дипломної роботи вони мали таке відношення як я до квантової фізики, тож не очікувала, що ці відповіді сприймуть добре. 

Диплом: 1001 бюрократична дрібниця

Ну що ж… цей день таки настав! Після багатьох недоспаних ночей, десятків незручних відпрошувань з роботи, сотні друкованих листів і вислуханих бюрократичних безглуздь я таки можу сказати: це сталось! Я захистила диплом, стала маґістром і, що найважливіше, закінчила універ.
Написання диплому – то був найбільший абсурд з усього досвіду університетського життя.
Опускаючи всі деталі, які з’їли мені немало нервів перейдемо до кінця: загалом дипломна керівнику сподобалась, але кілька зауважень, які в нього були мені сподобались найбільше з усієї низки абсурду, що довелось пережити. Про них я вам сьогодні переповім, (раптом юні особи читають мій блог і мій досвід стане їм в нагоді):
1) «у твоєму вступі недобре висловлена наукова новизна. Замість одного параграфу потрібно перелічити кілька пунктів. До прикладу “за допомогою комп’ютерної техніки проведено емпіричний аналіз розвитку банківської системи з використанням графічного і табличного методу дослідження“» вашу дивізію!!! То виявляться звіти, які я щоденно роблю на роботі, будова всяких графіків в екселі то не просто так! то бачте – наукова новизна! адже то «використання комп’ютерної техніки», «графічний та табличний метод дослідження» – може то прийти завтра до начальників і сказати їм який я дипломований спеціаліст і які новітні наукові методи досліджую? 🙂 хоч матимуть мужчини з чого пореготати.

Державні курятники, оплата сервісу та хто головний

– Алло, доброго дня, … … ! Це студентка Врублевська, в четвер я залишала на Вашому столі диплом, скажіть, будь ласка, чи мали Ви можливість його переглянути?
(надзвичайно голосним криком):
– що ти мені дзвониш? Що ви мене всі насилуєте! я не маю часу! в мене 8 непрочитаних листів на пошті! я зайнятий! відстаньте від мене!….
(і ще низка хамства, від якого я просто відставила трубку телефону подалі від вуха аби не чути)
– вибачте, будь ласка, я не хотіла Вас турбувати, просто телефоную аби запитатись чи мали ви можливість…
– відстань від мене!
Кинув трубку. Зрештою, він – професор. Згідно до умов, якими ми самі себе прирекли в цьому соціумі він має “право” так вчити з тією, що нижче по рангу – якась там студентка.
Мене звісно це обурило.
Я могла б навести приклад скільки у мене роботи і що таке 70 непрочитаних листів, коли тобі надзвонює начальство і одна справа пріоритетніше іншої, і все треба встигнути вчасно зробити. Та річ не в мені.
Йдеться про нього. Цей чудо професор – державний працівник, перекладається як: “особа, що утримується на кошти платників податку“, на мої також тобто.

Нарешті «востаннє» і похідні від нього «вперше»

Звісна річ життя не складається лише із мандрівок, а й з буденності.
Моя буденність мене чекала одразу по прибуттю до Львова, цього річ моя сесія, остання в житті, припала на вересень.
Клопотів як завше не бракувало. Відчуття таке, що от буквально все, що досі не відбувалось зі мною у рамках студентського життя мало статись впродовж цієї сесії.
По-перше – який … добрий чоловік складає ці бісові графіки здачі екзаменів? Щодня екзамени, щодня, впродовж 2-х тижнів! Це враховуючи те, що минулої сесії в лютому загалом було за 2 тижні 6 екзаменів.
По-друге – моя перша двійка з екзамену. За це було вельми прикро, оскільки я написала три відповіді з трьох питань, і отримала 2, а деякі особи не написавши нічого мали своє мінімальне 3. Пояснення двійок, які окрім мене отримали ще кілька осіб, просте – бо коли вся група прийшла відпрошуватись з пари, вас серед них не було. Звісно що, причина для двійки вельми об’єктивна. Довелось іти до нього через два дні на перездачу.

Що таке переддипломна практика, або казки для дорослих

Дітлахи в школі вигадують твори на тему «Як я провів літо», а потім у дорослому віці вони вигадують в універі твори на тему «Як я провів практику». Казки, скажу я вам ще того ґатунку! Я, відверто кажучи, пишучи про те як провела мою практику не одну сльозу пустила.
А тепер ще раз і серйозно, для усіх студентів, щоб ви знали що вас чекає і просто для усіх кому цікава рубрика «маразм в нашій країні», за сарказм вибачєйте, такой з мене посиплеться.
Для початку на якійсь-то сесії вам почнуть виносити мозки, щоб ви повідомили з яким ви банком (у мене це обов’язково банк) будете проходити практику. До практики ще буде понад 8 місяців, але мозок вам будуть виносити немилосердно!
Коли ви вже знайдете з горем пополам якийсь банк, що погодиться вас прийняти, то подасте відповідні дані в універ і далі справа заглохне і ви на кілька місяців дихнете спокійно.
Потім універ підготує договори і треба буде діяти за наступною схемою:

Боротьба з прокрастинацією

Якщо ви ще не чули цього терміну і не збагнули зі заголовку статті з чим то таким я борюсь, наведу вам визначення із Вікіпедії:

Прокрастинація (англ. Procrastination) — психологічний термін, означає схильність особи відкладати на потім, на завтра, на майбутнє неприємні рішення та справи.

Я, як виявилось, теж таким хворію. (так-так, я не така відповідальна як всі про мене думають і теж інколи байдикую).
Що ж відкладаю на потім? Написання диплому.
Чисто теоретично є ще рік для його написання, але прибацана бюрократія вимагає, аби я вже подала перший розділ.
Писати його я абсолютно не маю бажання, бо то нудно, то неохота, а крім того навколо стільки спокус робити щось цікавіше!
Але я вирішила взяти себе в руки і покарала сама себе.

Що таке курсова і як її захистити?

Трагікомедія на 5 дій

публікація не націлена на образу когось чи чогось,
написана в гумористично-саркастисному тоні
і висловлює лише іронію авторки.

Дійові особи:
Нещасний Простачок
Главарь
ВКІ (Верховна Комісія Ідіотизму)

Місце дії:
Дім Нещасного Простачка
УДІ (Універ.сальний Дім Ідіотизму)

Дія перша – Експозиція
Нещасний Простачок приходить в УДІ і отримує наказ від Главаря – написати нікому не потрібну курсову роботу. Завдання видане на нікому не зрозумілій мові ідіотів.

Дія друга – Зав’язка
Нещасний Простачок повертається додому і перекладає отримане завдання з ідіотської на людську мову. Далі він думає що ж би то написати аби ідіоти облишили його і придумавши план дій перекладає назад цей план на нікому незрозумілу мову ідіотів.
Приносить цей план в УДІ, де Главарь перечитавши робиться страшним звіром і повідомляє Нещасному Простачку, що цей план не достатньо по-ідіотськи написаний, все має бути ще гірше і ускладнює і без того ідіотське завдання.

Про гнів, бажання і полум’я

Як багато хто з вас пам’ятає, рік тому у Львові спалахнула так звана ніч народного гніву.
Я цілу ніч не спала, отримуючи тривожні новини, а на ранок побувала у всіх “гарячих” (чи до то вже тліючих) точках міста і навіть спостерігала як деякі з них все ще громляться. Тоді я була в шоці і десь в душі мені здавалось, а може це занадто? Може не варто аж так? Чомусь думалось, що люди перегнули палицю…
Але впродовж року моя думка змінилась.
В наступні місяці обставини склались так, що мені довелось відвідати і Личаківське відділення міліції, і Сихівське відділення міліції та прокуратуру, і МРЕВ ДАІ, а потім ще завдяки завершенню універу я мала навідатись у держ.поліклініку і досхочу наспілкувалась з персоналом двох державних ВНЗ.
І від всього цього “милого” спілкування я дедалі частіше згадувала ніч річної давності, переусвідомлюючи її. Раз у раз повторювала: “мало вас палили! треба було дати більше жару!”
Звісна річ, мабуть воно вогнем не вирішиться і навряд чи одна ніч гніву може принести результати, це я розумію. Але просто засвідчую факт: особисто мені вся ця система настільки осточортіла, що бажаю її якнайшвидшого кінця, я бажаю аби воно все згоріло в ясному полум’ї.

Це ненависне заміжжя.

Висловлюю своє «фе» усім жінкам, що змінили прізвище 🙂

Фраза звісно сказана жартома, але інколи мені плавиться мозок від того, що я знаю одну людину, а тут різко вона стає іншою. А що? Тобі приходять листи, ти дивишся і ще довго не можеш збагнути хто така Іваненко. Читаєш і тобі ще більше незрозуміло що коїться. А тоді тобі пояснюють, що твоя знайома Петренко одружившись стала Іваненко. І як таке сприймати? Як себе заставити переусвідомити? У мене від цих речей суцільна плутанина.
Але чому я пишу цей пост: як виявилось поки я живу собі, тішусь життям та стараюсь саморозвиватись є люди які по відношенню до мене приміряють якісь-там прізвища і думають коли я б могла б таке прізвище отримати.
Тож ґонорово усім вам заявляю – нізащо! Я нізащо не змінюватиму прізвища! І взагалі не розумію чому жінки це роблять.

Нахрена?

Саме так, у заголовку ви читаєте слово «нахрена», і хоч юній леді не личить так висловлюватись, я не знайшла кращого слова до цієї публікації.
Тож вразливих людей попрошу не читати, я сюди хляпну моєї злоби…

Минулого тижня я здавала сесію. Останній прийом їжі був у вівторок ввечері. Після того я зранку випивала кави і їла канапочку, на більше часу не було. Сон тривав від 3,5 до 4-х годин максимум. Роботи хоч греблю гати, а тут ще й сесія…
Три тижні мала тривати начитка, лекції, пари, семінари. І наприкінці екзамени. За цей час найбільше знання, що я здобула зводиться до: «у будні дні вхід у корпус з вулиці Театральної, у вихідні – з проспекту Свободи».
І це не сарказм, це реально найбільший здобутий навик. Лекції були хоч якісь, семінарів – ні, але що найцікавіше – в останній тиждень, коли мали бути екзамени, всі раптом оклигались і згадали, що потрібно аби заочники понаписували контрольні, для допуску на іспит.
Далі про одну із контрольних. Написала, здала, далі староста повідомляє: «шукай викладачку, в тебе недопуск до іспиту через контрольну». Знайшла її, питаю що не так, звучить фраза: «Як ви оформили свою титулку? Хто так робить? Та якщо буде перевірка з міністерства мені скажуть як я таку роботу могла прийняти!», витріщаюсь на мою титулку і не можу второпати що в ній не так, відповідь: «отут треба було написати полужирним шрифтом!»

Страшні зобов’язання дорослого світу…

Моя малеча запустувала і залінувалась.
– Ти чого домашнього не робиш?
– Бо я лінива…
– Чудово! Визнання проблеми – це перший крок до її вирішення. Другий крок – будемо разом усвідомлювати чому бути лінивим погано і шкідливо, а третім кроком будемо проблему разом долати…

Але наразі я переходжу до радикальних методів. Погрожую позбавити її айфона, якщо не схаменеться, бо то вже геть занадто (запустила не лише мій предмет, а й низку інших). Думаю до конкретних дій справа не дійде, але хвилювання втратити цяцьку здається мотивує.
А поки, оскільки маленька хоче в майбутньому бути бізнес-леді я знайшла такий оригінальний спосіб, щоб її заінтригувати і попросила її надати мені “офіційне юридичне зобов’язання” (“що-що?!” – перепитала вона), “то такий документ, Оленка, укладається між сторонами або про оплату, або про виконання певного обов’язку. В разі недотримання – настають се-е-ерйозні наслідки. Я з твоїм зобов’язанням піду до нашого суду, тобто до твоєї мами“. Як його сталяпати я придумала за пару секунд і поважним тоном продиктувала текст. Вона сприйняла все вкрай серйозно, аби “документ” не попав до “суду” і не вступив у дію – обіцяє сумлінно вчитись. От тепер буду спостерігати за наслідками.
Можливо зарано розвивати у дитини навички до “бюрократії”, але провірю – ану поможе.
А Вам, любі дорослі, надаю на огляд отаке творіння моєї чудової дитини, підніміть собі настрій та відволічіться на хвильку від своїх щоденних робочих обов’язків! 😉

Про книги, систему і яблука

От лиш вчора я спілкувалась з моїм приятелем Олексієм, який за моєю порадою прочитав книги Назара Козака “Нафіга іти на пари”. (До речі, ей ти! Так-так, конкретно ТИ! Якщо ти ще не читав(ла) цю книгу, навіть якщо ти вже не студент, навіть якщо ти ним ще не був, за будь-яких обставин – закривай мій блог і хутко вали за посиланням читати ці дві (1-ша, 2-га) коротенькі, але важливі для кожної людини книги!)
І от переписуючись з приятелем звісно зайшла мова про освіту, систему, навчання. Я виклала йому в повідомленні те, що вже хотіла  і готувала для написання публікацією в блог. Відтак, просто копіюю, з маленькими редагуваннями.

Комплексний звіт про нові реалії і потреба в балансі

Простіть, що я не пишу. Я вчусь встановлювати новий баланс між роботою і особистим життям. Поки виходить кепсько, бо всі мої думки устаканюються навколо нових реалій. Думки вертяться на одні і ті ж теми, часу на щось інше поки мало. Але я вже починаю відчувати, що збагнула на 80% що і до чого, почуваюсь більш комфортно у новому середовищі і вже зможу почати думати про щось інше крім роботи.
А поки… можу звести підсумок як мені тепер живеться.
Чому я назвала статтю “комплексний звіт“? Бо це моя суть в останній період. Мені надсилають звіти, я їх перевіряю, прискіпуюсь до працівників у разі невідповідностей і вимагаю від них точності до найдрібніших деталей. А ще я цими днями розробила мегавеликий точний звіт, який містить дані про все підприємство, всі продажі, результати всіх працівників та дані про кожного клієнта. Він став для мене особливим, бо ідея його створення з’явилась уві сні… Мені приснилось як все це виглядає, я прокинулась і натхненно почала працювати – вийшло чудово. В одному файлі всі-всі дані. Вперше зі мною таке було, щоб щось мені отак приснилось.

Вступ на магістратуру у львівські ВНЗ

Усі описані події висловлюють виключно власну думку авторки. Публікація жодним чином не має на меті рекламувати чи дискредитувати якісь установи, а лише переповісти події, які авторка особисто пережила.

Цього року я стала бакалавром, завершила мій приватний ВНЗ, в якому не хотіла продовжувати навчання. Ну, щодо продовження навчання, то я взагалі мала специфічну думку, багато контрастів з думками родичів, які як виявилось краще знають що я маю робити у моєму житті. Але менше з тим. Я хочу описати мій досвід якщо раптом він комусь стане в пригоді.
Отож, я подавала документи у два відомі львівські виші – НУ “Львівська політехніка” (далі “Політех“) та ЛНУ ім. І.Франка (далі “Франка“)
Поетапно я переповім як все відбулось, але зазначу, що описані мною переваги/недоліки можуть бути тимчасовими – як мені повідомили друзі, в попередні роки було організовано по-іншому.

Не вітайте мене, мені сумно!

Вчора я отримала мій диплом бакалавра. При видачі диплому в ректораті мені кажуть: «Ви відчуваєте яка це визначна мить?» а я нічого не відчувала. Хай це буде грубо, але мені було пофіг.  Я вийшла з ВНЗ, озирнулась і сказала: «А, до біса все! Сподіваюсь більше ніколи сюди не прийти!» – така вже моя звичка – за собою палити мости.
А потім… звідкілясь взялись люди, що почали мене вітати з тим дипломом. Я почувалась якоюсь приголомшеною – з чим вітають-то? В чому річ? Ви знаєте щось, чого не знаю я? Я ж нічого не відчуваю, до чого тут вітання?
Чому ви вітаєте мене із володінням якогось куска пластмаси? Невже це для вас показник для оцінки особистості? Мені стало сумно, що ця річ мала б якось характеризувати мене і що комусь із близьких потрібне саме це аби пишатись мною…

Божевільний ритм, новий досвід та прощання…

У мене був шалено божевільний тиждень, в останні дні можна було просто розірватись…
Окрім роботи, я взялась підписувати обхідний лист в універі для отримання диплому і проходити медогляд в поліклініці задля довідки. Нервів мені на то все пішло море і це ще не кінець…
І от в середу мені зателефонували і запропонували попрацювати італо-російським перекладачем на переговорах щодо хімічного виробництва.
До речі, цікавий курйоз трапився саме коли мені повідомляли про цю роботу: я власне проходила медогляд в поліклініці і сиділа в черзі до гінеколога, дзвінок, поганий зв’язок говорю дещо голосно і під час діалогу з начальницею звучить фраза:
– уточніть, вони мене хочуть замовити лише на завтрашній вечір чи мене замовляють також на наступний день? – піднімаю очі і бачу як вся черга на мене витріщається. Далі медсестра, що була в коридорі підходить до мене і каже:
– дівчино, а Вам хоч 18 є?
– мені 20.
І вона пошепки каже: «така молода, а вже» – мене знову не до тієї професії зарахували! Люди, чому ви так одразу погано думаєте!

В корумпованій країні колір диплому до дупи

У мене тут на днях відбуваються держ.екзамени, тому трошки не до блогу.
Ті, хто спілкується зі мною в соц.мережах вже мали змогу прочитати, як вони проходять, донесу коротко і новину до відома читачів, от пост із соц.мереж:

Будь ласка, привітайте мене! 🙂
Сьогодні на держ.екзамені я отримала чесно зароблену трійку! Правда, трійка не за мої знання, а за моє небажання платити 100 баксів за екзамен. Бо якось мені до дупи всі ті червоні дипломи, їхні оцінки і подібний маразм. Куди притикнути 200$ (за два ДЕКи) я точно знайду! І звісно, вітання всім тим “відмінникам” блядоуніверситету, які отримали свої чесно куплені результати. А далі як то кажуть, поживем – побачим.
P.S. І не треба негативно відкликатись про цей мій пост. Пишу як є, я в житті маю не лише сміливість поступати як хочу, а й достатньо мізків аби гроші вкладати в куди кращі речі.

То була така довга весна…

• Найважливіше: далі найважливішими є події в країні.
• Познайомилась: особисто з Назаром Козаком, Валєрою (тобі привіт!), Голубовським, новими учнями та іншими цікавими людьми. Також зустрічалась з уже давніми приятелями: Сашком і Павлом, Олексієм, Олександрою, Тарасом К., Володимиром та Воробусом.
• Досягнення: хороші результати у роботі, у навчанні, в особистому плані.
• Падінь: не було, хіба лиш ствердження інших, що мої погляди на життя заважають мені жити.
• Шаленства: ну якщо до шаленств можна віднести таке як йти на екзамен зовсім нічого не повторюючи – то нехай це буде в цьому пункті.
• Важливо: у мене настала кардинальна зміна життєвих планів, доводиться це врахувати…
• Ностальгічно: інколи я відчуваю ностальгію за Італією, чи то радше за окремими людьми…
• Трішки погано: вирішила влаштувати собі медогляд і пройтись по кваліфікованих лікарях, трохи щось там познаходили 🙂 як кажуть італійці: «краще запобігати, аніж лікувати»

Завершення справ з ДАІ і питання до чоловіків

Мої надмірні зусилля завершились! Після кепської пригоди, що зі мною трапилась, після міліцій, прокуратур, даішників я нарешті отримала посвідчення водія, знову! 🙂
З даішниками виявилось просто, довелось туди їздити лише двічі, третій раз вже щоб забрати готове посвідчення. Може суть в тому, що я змінила тактику.
Факт того, що коли я туди їхала я одягнула кофтинку з вирізом, навела макіяж і взагалі зробила з себе якусь чепурну ляльку та включила режим наївної дурочки. Взагалі, я проти застосувань жіночних хитрощів у будь-яких справах і завжди це вважала доволі ницим, однак бажання кататись часто в ДАІ в мене теж не було.
В перший же день коли мені сказали «за тимчасовим посвідченням водія прийдете через пару днів» я стала під кабінетом начальника і коли він вийшов, то поглянув на мене і сказав: «Ви до мене?» цього я й чекала – і завела йому жалісну пісню про мене: нещасну дівчину, яку обікрали в маршрутці, яка півтори години добирається з дому в МРЕВ, а тут їй сказали чекати кілька днів. Далі я поперлась за тим начальником в його кабінет і  журливо кліпаючи очками безперестанку йому торохтіла про мій нещасний стан, про те, що я зразкова студентка відпросилась зі занять аби приїхати сюди (ну трошки прибрехала), а вони мені кажуть ще за пару днів сюди приїжджати. Вочевидь він таки зрозумів, що я не заткнусь і тому скомандував мені видати тимчасове посвідчення негайно, кілька раз наголосивши на тому, що гарній дівчині гріх не помогти і він дуже радий, що я така хороша студентка звернулась до нього в цій справі, бо він молодим дівчатам радо допомагає (сивина в голову, чорт в ребро!) та я взяла свої тимчасові права і не бажаючи більше прикидатись тією дурочкою пішла геть звідти.

Зухвалість і правда Генія

Іван Франко – один з моїх улюблених персонажів в українській літературі, та й в українській історії загалом. Захоплююсь цією людиною і його творчістю. Якщо Шевченко – батько українців, то Франко – наставник. Творчість Шевченка проста, вона доступна для читання будь-ким. Читати ж Франка важче, він тягне за собою більше роздумів, філософії та інтелекту. Його творами вже не просто треба надихатись, а аналізувати.
Приурочуючи до 98-ї річниці з дня смерті генія Франка хочу надати вашому огляду пролог до його поеми «Мойсей», у якому Іван Якович звертається до власного народу.
Загалом уся поема варта прочитання (якщо ви не читали у шкільні роки – дуже раджу), хоча б тим, що дає усвідомлення про стан нації, висловлює побоювання, розпач та надії автора. Загалом переповідається біблійна історія Мойсея, проте через історію ізраїльського народу створюється певна аналогія до трактування й нашої національної історії.
У цьому пролозі Франко досить таки зухвало характеризує український народ: «Невже тобі на таблицях залізних / Записано в сусідів бути гноєм, / Тяглом у поїздах їх бистроїзних?» або ж: «Невже повік уділом буде твоїм / Укрита злість, облудлива покірність / Усякому, хто зрадою й розбоєм / Тебе скував і заприсяг на вірність?»
Словом, є над чим задуматись, саме в цей час, коли всі очікують змін в країні.
Приємного читання:

Халява по-українськи або валіть ви всі до гугла!

Агов! Скажіть будь ласка, який ваш улюблений фільм? А улюблена книга? А технікою якого виробництва ви користуєтесь? (можливо доводилось читати інструкції до цієї техніки…)
Можливо чимало з вас серед згаданих пунктів перелічили щось іноземне. І знаєте, що я вам скажу, мої любі? До більшості з вас те, що вам так подобається, дійшло у вигляді перекладу. Перекладу, вловлюєте? Поки вам ліньки вчити якісь мови і ви все хочете читати-дивитись своєю рідною, є людина яка годинами сидить за словниками, тарабанить на клавіатурі якийсь текст і плавить свій мозок від різноманітних тематик. І я вам скажу більше – ця людина, що вносить у цей світ таку вагому річ як переклад отримує здебільшого досить таки мізерну платню.
Чи можливо, щоб у настільки глобалізованому світі, де співпраця людей різних країн тісно переплітається і постійно виникає потреба щось перекладати з однієї мови на іншу, до перекладачів ставились досить таки зневажливо, стверджуючи наче вони зажерлись і вимагають надмірної платні?
Клієнт одвічно хоче зекономити, агенція одвічно хоче заробити, а перекладач, що виконує усю брудну роботу повинен працювати за безцінь.

Міліція, прокуратура і матір їхня чортова

Оскільки всі мене питали як вирішилась та справа з крадіжкою гаманця, в якому були мої водійські права, то от зараз я розпишу детально всю історію. Сприйміть це як застереження – ніколи не зв’язуйтесь з нашою міліцією! Початок історії читайте у публікації “Досвід зустрічі із міліцією”
Отже, через 9 днів після написання заяви я подалась у Сихівський райвідділок, де після «відфутболення» по кількох кабінетах мені сказали: «Личаківський райвідділок має спочатку цю справу передати у свою прокуратуру, тоді вона передасть це Сихівській прокуратурі, а тоді документи прийдуть до нас. Вам треба піти у Личаківський райвідділок і запитати чи почали вони кримінальне провадження».
В той же день я пішла туди, де як ви пам’ятаєте працюють дуже думаючі люди. Мене знову пофутболили по кабінетам, де я всім переповідала мою історію і врешті мені сказали:
– Ми подумали і вирішили, що довідку таки ми маєм Вам видати
– Добре, видавайте
– Не можемо, тому що її має підписати начальник, а його нема.
– Прекрасно! 11-та година дня, чому начальника нема на робочому місці?!
– А ви що – не знаєте яка ситуація на сході країни?
– При чому тут начальник ЛИЧАКІВСЬКОГО райвідділку до Сходу країни?!
– Як Ви можете думати про свої особисті інтереси коли в країні таке робиться? – вашу мать! Тут я реально була близька до того, щоб почати матюкатись.