Подвоєння друзів

Рано чи пізно усі компанії друзів стикаються із проблемою їх подвоєння.
Себто, хоч як не крути, а друзі знаходять собі другу половинку, людину, якій починають приділяти більше часу, уваги, любові, та й взагалі здається навіть що віддаляються від звичного дружнього дозвілля. Таке вже воно життя і це звична його схема.
Власне, тоді і починаються непорозуміння (а то і чвари) та оцінки, а чи правильну (з нашої власної точки зору) половинку собі обирає людина, з якою ми дружили весь час, а чи відповідає вона якимось нашим власним стандартам і переконанням, коли ми думали хто б мав бути з цією нашою подругою/другом, а далі може дійти і до образ за те, що друзі не перебувають з нами так часто як то було колись.

Найсучасніша перлина Грузії

Даруйте за таку тривалу затримку – сесія заважала писати.

Отож, після того як наш новий товариш Георгій посадив нас на автобус ми рушили у напрямку Батумі.
В дорозі ми не мали нагоди як слід розгледіти пейзажі, бо грузини-попутники помітивши «нетипових» людей тут же почали цікавитись нашими особистостями, а довідавшись, що ми з України взагалі засипали питаннями, найбільше з нами розмовляв один грузин і по приїзді в Батумі він… почав щиро вибачатись, що пересідає на інший автобус і тому не може нас запросити погостювати в його домі. Це звучало дуже щиро і викликало ступор у нас – як так: цілком не знайома людина, яка просто розговорилась з нами в автобусі, приносить свої вибачення за те, що не може запросити в гості?! Дивина якась. Однак гостинності грузинів нема меж.

втілення Віри і Посмішок

Вона з’явилась у моєму житті цілком випадково рік тому. Під час першої зустрічі ми пили каву в одній із розкішних львівських кав’ярень, ласували тортом і розмовляли про життя, а потім ще прогулялись містом. В той день я зловила себе на думці, що з цією особою я бачусь вперше, але знайома давно, наче все життя. Наче ми просто переповідаєм одна одній події минулих років, впродовж яких ми не бачились.
За рік мабуть було десятки зустрічей. Пам’ятаю прогулянку парком Франка, італійську вечерю в моєму домі, концерт Океану Ельзи, нічні чаювання в її домі, гостину в мене, італійську піцу в центрі,  листопадову зустріч-замість сесії, прогулянку львівським різдвяним ярмарком, похід в театр, травневу «французьку» каву, озеро. Пам’ятаю смішні розмови про осликів чи про сумочки, що ображаються. Пам’ятаю довгі очікування маршрутки на зимовій вулиці і фрази: «може ми вже на таксі наколядуємо». Пам’ятаю усе усміхаючись.

Про собаку, що жила надворі

Жила була надворі собака. І не знала ні тепла, ні добра, ні ситості. І блукала вулицями міста прибиваючись то тут, то там шукаючи шматка їжі та місцини для ночівлі. Собака не чекала добра від людей, бо знала, що від тих істот добра не буває. Жила собі й не думала про лихо і не очікуючи нічого від нікого. Собака і не думала та й не уявляла, що буває краще життя з кращими умовами. Якщо собаки можуть бути щасливими, то мабуть ця щасливою і була. Вона навіть призвичаїлась до голоду та вигнання, до холоду та дощів. Жила собі своїм звичним вільним приблудним собачим життям.
Одного дня коли собака вкотре вщент промокла і змерзла під дощем, хтось із прохожих чи то пошкодував її, чи то вона йому сподобалась своїми добрими очима, чи то просто побачив у цій тварині щось хороше, та й взяв зі собою додому. Відмив, відгодував, у собаки з’явилась тепла домівка, дах над головою, постійний харч і навіть що найбільш дивно – у собаки з’явився друг: оте дивне створіння людина, від якої собака була певна, що добра чекати не слід.

Візьміть собі трішки сміття

Звертаюсь безособистісно, до щирих серцем. Шановна людино із залишками людяності, ти – виняток у цій масі людства. Прийми оце «послання» як короткий перелік жорстоких висновків, до яких тобі варто дійти, якнайкраще чим швидше.
1) Якщо тобі раптом здалось, що когось з цього світу цікавить твоє самопочуття – викинь цю маячню з голови. Всім начхати. Людям не властиво пронизуватись співчуттям і на їхнє відверте запитання «як ти?» вони не очікують розповідей про твої почуття чи емоції, і як ти почуваєшся всім до найяскравішої лампочки, вони хочуть сміття, бажано, щоб побільше, бажано, щоб виливала його ти.
2) Не довіряй людям, бо гіршого створіння в світі немає. Хоч насправді це застереження марне – ти роками ще будеш наступати на ті самі граблі і пронизуватимешся довірою до них, та все ж при нагоді – не довіряй.
3) Людям потрібно від тебе лиш сміття. Щоб потім було про що поговорити. Тебе неодмінно обговорять та із тією, той із тією, і оті всі коли зберуться разом. Вони живуть в смітті і сміття прагнуть від інших, власне кажучи це єдина ціль їхнього питання «як ти?»
4) Не думай, що якщо тобі вже зробили погано тим і минеться. Тебе неодмінно захочуть добити, так щоб остаточно, так щоб впевнитись. Це теж в кращих традиціях жанру цього світу.

Нічого сказати або непоєднувані реальності

Один із операторів мобільного зв’язку запустив рекламу: хлопчик говорить по телефону з мамою, яка є на заробітках, все зводиться до того, що вони довго теревенять і рекламуються дешеві дзвінки за кордон. Все звучить під типовим слоганом «Єднає усюди».
Коли я побачила ту рекламу перший раз, то вхопила перше, що потрапило під руки і жбурнула прямісінько в телевізор. На щастя то був кухонний рушник, тож плазма не постраждала. Коли я почула ту рекламу вдруге, то пересікла квартиру і кулаком вимкнула радіо. Потім я ще кілька раз її чула і щоразу вона викликала в мене невимовний приступ агресії аж настільки, що я втрачала контроль над собою і мене теліпало. Я чесно не знаю чому я аж так реагую на якусь ідіотську рекламу, однак вона просто виводить мене з рівноваги.
Може тому, що реклама для таких як я? Хоча що там я, то може більше для дітей, які залишились без батьків. Я навіть при зручних мобільних тарифах не буду телефонувати мамі щодня… А ще крім того є скайп, хоча чи дзвінках справа… Мої дзвінки я вже відговорила.
Про що ти будеш казати людині, яка знаходиться так далеко? Що ти їй скажеш телефонуючи щодня, якщо ви живете в різних реальностях?

Щирість при боязні втрати і моя маленька дівчинка

Моя нова робота – причина нечастої появи публікацій. Із новими етапами життя з’явились нові вагомі обов’язки, тож подекуди дуже бракує часу, а вечорами сковує втома.
Саме в зв’язку з роботою я завершила навчання з деякими моїми учнями, залишилось їх лиш кілька. Звісно серед них і моя люба учениця Оленка.
Коли виникло питання чи ходитиму я далі до неї, адже і в мене брак часу, і вона почала вчитись в гімназії і стала більш занятою ми з її мамою при зустрічі обговорювали що нам робити далі і як. Як виявилось, того вечора вона почула нашу розмову і вирішила мене провести аж до воріт. Раптом вона мені сказала: «Ви ж мене не лишите? Ви ж знаєте як я Вас люблю!» я її заспокоїла, що не можу її залишити.
Тим не менше, потім у мене наступала відпустка і я повідомила їй, що 10 днів мене не буде. Здається вона не повірила, принаймні того вечора вона знову мене проводжала до хвіртки і на прощання мовчки обняла, я запевняла її, що то лиш 10 днів, та вперше за весь цей час я бачила в її очах недовіру.
То була типова реакція, без фальші, без намагання щось приховати. Ми – люди завжди сприймаємо все спокійно, а при ризику втратити щось нам дороге починаємо хвилюватись. От і дитина розхвилювалась, бо якою б вона мені не здавалась зажди дорослою та в ті дві описані миті я бачила найбільшу щирість світу – щирість дитини. Я відчувала здивування, що мала так хвилюється через можливу втрату мене і той же час була зворушена. А оте раптове «Ви ж знаєте як я Вас люблю» мені взагалі видалось найвідвертішим, що я коли-небудь чула. Міцно запало в душу…

Не загубитись у світі – сутність братерства

Інколи я дивуюсь людям, які рідко спілкуються зі своїми рідними братами/сестрами. Мені важко зрозуміти як ці люди зідзвонюються між собою раз в місяць і ще рідше бачаться, не маючи уявляння що відбувається з їх братом/сестрою.
В той же час для чималої кількості осіб мої стосунки з рідним братом щось дивовижне – люди постійно кажуть які в нас хороші взаємини, як дивно і добре часто спілкуватись, щотижня обмінюватись новинами, принаймні раз у два тижні зустрічатись. Але для мене такі наші відносини – щось звичайне.
Два вищеописані контрапункти мені видавались дивними – мов що вам заважає мати хороші стосунки з рідними.

Аби не виникало запитань “про що”

Мої любі читачі, знаєте, що найбільше надихає тут писати? Відгуки людей. Особливо коли довідуєшся, що написані тобою публікації стають для когось натхненням, розрадою і відповідями на власні питання. Що когось вони спонукають до роздумів і висновків.
А знаєте, як з’являється багато публікацій? Від обдумування. Від входження в чужу роль. Від відчування емоцій інших людей. Від намагання зрозуміти. Я завжди кажу, що жаліти когось – це найгірше, що можна зробити. Тому, що жаль – це щось миттєве, пожалів, сказав, що тобі шкода і забув. А от зрозуміти, намагатись вжитись у стан цієї людини – це справжня допомога, яку людині можна надати. Ми по життю не жалю потребуємо, а розуміння.
Людей з якими я спілкуюсь і від яких довідуюсь відверті історії дуже багато. Я зберігаю їхні таємниці і замовчую їхні імена. Бо ці люди мені довіряють.
Але часто, коли я вживаюсь у роль людини, починаю сприймати ситуацію як вона є і описую її на свій лад. Пишу про те, як би я поводилась у ситуаціях, пишу про підтримку і роздуми.
Дуже часто, головне, чим я керуюсь в моїх публікаціях – притримуватись абстрактності. Писати так, щоб кожна людина не читала конкретний випадок, а усвідомлювала це на свій лад, відчувала статтю по-своєму. Лиш тоді написане стане в пригоді особі.

Допомога у випадку смерті когось близького

Заголовок статті дещо неоднозначний, тому повідомлю: це не про допомогу помираючому, це про допомогу близьким, яким потрібно смерть рідної особи пережити.
Так трапилось, що в житті багато раз до мене звертались за «допомогою» наче я фахівець у цьому питанні, бо свого часу болісно пережила татову смерть. Я ніколи не забуду, як колись в Італії до мене звернулась одна зовсім юна дівчинка, в котрої помер дідусь і сказала: «розрадь мене… ти ж знаєш який біль я відчуваю, скажи щось, від чого мені стане легше», а я не знала що сказати, бо я знала, що будь-чим сказаним я їй не допоможу.
Насправді все, що кажеш не має змісту. Всі слова про співчуття також безглузді. Ваші «співчуваю» чи «мені дуже жаль» пусті звуки, від них легше звісно не стане, навіть якщо ви кажете щиро.
Я пробувала говорити про це з однією близькою мені людиною, якій і сказала, що от до мене вже не раз звертались так наче я їм допоможу, а я не знаю що людям сказати. І ця людина мені відповіла:
– ти ж пам’ятаєш себе в той день… які слова в той день могли б хоч трішки надати тобі підтримки?
Я задумалась і душею зазирнула в той найболючіший день життя і відповіла:
– Ніякі. Мені просто хотілось, щоб мене хтось обняв.

Пробач мені…

Пробач мені, що я на все, що відбувалось і сказалось відповідала мовчанням, або видавала це за жарти, що робляться “по-п’яні”.
Якщо чесно я опинилась в ситуації, якої аніскільки не очікувала і що казати на те все я попросту не знала.
Ти для мене з перших днів знайомства був людиною, якою я вважала розумною, з якою радо спілкувалась, якій довіряла і яку я безперечно вносила у список моїх найкращих друзів. Я й не думала про інше…
Не варто мене ідеалізовувати, бо я не така, як видаюсь і можливо все не так, як тобі самому здається. Можна провести аналіз нашого знайомства і все буде зрозуміло: раптом посеред навчання до групи долучається новенька, яка навчалась закордоном і у функціонуванні українських ВНЗ ще зовсім новачок, тож багато ситуацій для неї незнані і вона постійно когось щось розпитує, тим не менше вона відстоює свою думку про анти корупцію і насмілюється лекції викладачів переривати зухвалими важливими дискусіями – мене і саму б така людина зацікавила.
З таких людей не роблять коханих. Ними захоплюються, за ними спостерігають. Можна дивуватись їхньому мисленню і життєвій позиції, можна за ними спостерігати і чимось їм симпатизувати, але з таких не роблять коханих дівчат. Я та, якою можуть захоплюватись здалеку, бо зблизька помічають, що я звичайнісінька…

Спогад про одного хлопця, або пояснення френдзони.

Я пам’ятаю милого хлопчика з паралельної групи, на ім’я Франческо, з яким познайомились у поїздці в Геную.
Опісля того цей хлопчик проявляв до мене неабияку увагу, оскільки його мама власниця квітного магазину дарував букетики і взагалі усіляко мною інтересувався. Я вважала його за добру людину, приємного співбесідника, можливо навіть за хорошого приятеля, але не більше. І от врешті-решт усі ті знаки уваги дійшли до свого результату – він почав мене запрошувати на побачення.
Я задумалась тоді – навіщо мені це? Я можу звісно піти з ним на побачення, поспілкуватись, це може навіть трапитись кілька раз і тоді або ми будемо зустрічатись, або просто припинимо. Але навіщо це робити – йти кудись, давати комусь якісь надії, якщо наперед розумієш, що це не твоя людина?
Я за таким принципом як то кажуть «відшила» багатьох хлопців. Не бачила сенсу: нащо мені зустрічатись з ними і вдавати щось зі себе, якщо мені байдуже до цієї людини? Просто заради стосунків, заради галочки «хай буде собі хлопець» – це морочило б голову не лише йому, а й насамперед мені.

Критикам моїх інтернет знайомств присвячую

Так трапилось, що останнім часом кількість моїх знайомств через Інтернет зросла, що і не дивно – веду блог, постійно спілкуюсь з кимось новим. Але ця публікація буде присвячена не моїм знайомим категорії «Інтернет», а іншим, тим хто давніші.
Є особи, (не буду називати поіменно, самі здогадаються), які при запитанні з ким ти там бачилась, хто то і т.п. на фразі: «та то читач(-ка) мого блогу» реагують піджатими губами, дещо скривленим виразом обличчя, закоченими очима і саркастичною фразочкою на кшталт: «що ще один(-а)?»
Так, шановні, ще один, бо я знаю чимало осіб, з якими познайомилась завдяки блогу (Привіт Олександрі, Тарасу, Володі, Тарасу К., а Воробус, то взагалі окрема історія) і знаєте, я рада, що познайомилась з кожним з цих людей.
Ви хочете поставити вище над Інтернет знайомствами знайомства через спільних знайомих? Та ну, і що в них я маю відкрити для себе?

Якщо ви не в змозі вдосконалитись – вдосконалюйте молодших

Мою ученицю Оленку я згадувала неодноразово, але не згадувати це чудове юне створіння просто неможливо.
Наші уроки двічі на тиждень служать мені натхненням. Я помічаю яка все таки різниця в 10 років суттєва: я бачила фільми, що для неї раритетні і слухаю музику, на яку вона каже «та як таке взагалі вуха сприймають», проте 10 років різниці не різниця батьків-дітей і я для цієї особи можу мати авторитет як ще не занадто старша людина. Зауважую як непомітними мені жестами я впливаю на неї. Я кожного наступного разу переконуюсь, що працювати з дітьми – то як плекати рослину: кожна капля води має свою вагомість.
У силу професійної діяльності так вже у мені є, що стараюсь викорінювати вживання русизмів, особливо в повсякденні.
Мої банальні, непомітні поправки «Оленка, не білет, а квиток», згодом відображуються в тому, що і вона починає уникати русизмів. Якось під час повчання:

Коли щось забороняють – тонкощі стосунків

Цього року я навчаюсь на 4-му курсі і вже відтепер почав організовуватись випускний. Оскільки цього дійства «повноцінно» у моєму житті ще не було, цей досвід мені видається цікавим і я подумала, що піду з групою на ту подію і погляну що воно таке і з чим його їдять.
Головними умовами з мого боку були більш-менш нормальний заклад (не якийсь гадюшник) і поміркована ціна. Дівчата з групи взялись за це питання і вже тепер відомо де прогнозовано цей випускний відбудеться. Оскільки обраний ними заклад відповідає моїм вимогам я вирішила, що таки піду.
Але тут-то почалось…  хлопці з моєї групи, які активно брали участь в дискусіях щодо випускного, узгоджували заклад і зі всім були згідні вже от тепер почали казати, що нікуди не підуть. Коли третій хлопака, який був сильним прихильником випускного заявив, що не піде, мені щось стало підозріло і я вирішила довідатись в чому річ. От тут-то я й дізналась…

«Одне ціле», відсутність таємниць та сучасна дурість деяких пар.

– Залиште мені будь ласка свою електронну адресу і я Вам надішлю матеріали…
– зараз мій чоловік залишить Вам нашу електронну адресу. У нас нема окремих емейлів, а все спільне.
Іще одні туди ж. Старанно стримуюсь аби не закотити очі, коли це чую.

Дедалі частіше стикаюсь з парочками, які мені починають розказувати байки про те, що у них і електронна адреса спільна, і скайп спільний, і навіть сторінку в соціальній мережі вони собі зробили одну на двох «бо в нас немає жодних таємниць одне від одного, немає і окремих друзів, адже всі його друзі – мої друзі і мої друзі – його друзі».
Моя думка з цього приводу: маразм.
Чому двоє людей, які перебувають в якихось стосунках і є дуже близькими мають страдати фігнею цього жанру? Звідки така сучасна мода бере ноги?

Потреба в розумінні, отримавши довіру та зберігаючи чужий біль

Характерна риса за якою я найчастіше згадую мого тата – люди любили з ним говорити. Ні, не так. Люди йому довіряли. Люди йому відкривали душу. Він постійно був в оточенні людей, які просто хотіли з ним розмовляти аби звільнитись від душевних тягарів. Його могли випадково зустріти на вулиці і затримати аби розповісти багато подробиць життя. Йому могли телефонувати і годинами розказувати про свої проблеми. З ним домовлялись про зустріч і говорили по душам. Велика кількість людей вважала його своїм близьким другом. Я не розуміла цих відвертих розмов раніше, але з часом зрозуміла. Він був людиною, яка не лише вміє слухати, а й вміє розуміти.
Я збагнула це коли до мене почали звертатись люди з такими самими намірами. Це було дивно, бо зі мною часто спілкуються ледь знайомі люди про найсокровенніше, відкривають подробиці, які часто просто так нікому не скажеш. Чому вони звертались саме до мене мені теж було незрозуміло. Я не є психологом, у мене нема досвіду з багатьох життєвих ситуацій, але тим не менше у мене питають порад і розрад. Це дивне відчуття.

«Дорога до пекла вибрукувана добрими намірами»

“Дорога до пекла вибрукувана добрими намірами” – ці слова не мої, вони належать моєму одногрупнику (розповідала про нього ось тут), точніше мені не відомо чи то саме його слова, але прочитала я їх в нього і вже з тиждень часу як ходжу від цих слів ошпарена.
Мабуть тому, що мені то близько. Безперечно, лише з добрих намірів викладається цей шлях.

Цінність, небезпека та важливість перекладача

Як і обіцяла, продовжую оповідати деякі деталі роботи перекладача.
Переклади – річ не проста і подекуди навіть небезпечна.
Річ в тім, що перекладач – це людина, через котру проходить потік інформації, бо якщо перекладати якісь свідоцтва про одруження це сама банальність, то деякі речі, що потрапляють в руки мають зовсім небанальний зміст і мені не забувають грубим голосом нагадати: «надіюсь Ви розумієте, що про те, що переклали язик треба тримати за зубами.» В мене вже були випадки коли до моїх рук потрапляли документації, які мають вагомість на міжнародному рівні, тому їх зміст після перекладу і щоб не мати в майбутньому проблем, зі своєї пам’яті намагаюсь “стирати”.

Присвячую конкретним… не конкретизуючи…

Трапляється, що йдеш собі вулицею міста, нікого не чіпаєш, нікому нічого поганого не робиш, а навіть навпаки йдучи даруєш щось людям. І раптом на тебе нападають і обкрадають. Забирають те найцінніше.
Наступні рази йдучи тією вулицею йдеш не спокійно. Ти усвідомлюєш, що таке не буде повторюватись щоразу, та все ж певний дискомфорт відчуваєш. Бо колись тут вже тебе обкрадали.

Коли дружба зазнає відстані…

Минулої ночі спати лягла пізно. Відписувала довгим листом на інший не менш довгий лист. Коли писала у серці щось тьокнуло. Здогадуюсь, що ім’я цьому відчуттю – ностальгія.
Відчуття доволі дивне – бути другом по переписці з людиною з котрою колись щоденно бачились. Постійно розмовляли, разом готувались до найважливіших заліків (чи то радше сідали з-заді аудиторії з моїм конспектом в намірах підготуватись до заліку, в кінцевому результаті все одно розмова перетікала в інше русло) і чого приховувати – разом навіть зі занять тікали, підробляючи підписи у всяких дозволах. Особливо пам’ятним є випадок коли ми першими здали усний компонент на заліку, на котрому треба було сидіти до завершення, а ми акторськи розіграли що мені погано і мене треба вивести, так і покинувши заняття… 🙂
На фото зображена я з моїм колишнім одногрупником і по сумісництву кращим приятелем – Джакомо.

Гидотність омертвілої душі, довіра і розчарування.

Вразливим краще не читати.

Інколи мені гидко. Настільки сильно, що стан мерзенності розриває на шматки і сповнює словесна блювота – слова переповнюють, хоча назовні мало що виходить.
Здебільшого причиною цього є довіра, яка була похоронена давно. Давні розчарування в людях ніколи просто так не зникають.
Тобі більше не болить, тебе більше не мучить, тобі байдуже, але тобі досі гидко. Бо розчарування лишається повсякчас. Бо стан бридоти не минає по тій простій причині, що колись на труп твоєї душі, яка була вбита довірою, злетілись ворони і виклювали всі потрохи, розтягнули їх навсібіч.

Фундамент для щастя – чуже нещастя чи власна щирість?

Колись давно я почула наступну цитату (переписую мовою оригіналу):

«Мир так устроен, что счастье одних возможно только при несчастье других… У каждого правда потом остаётся вопрос: почему не счастен именно он?» (х/ф)

Тоді було приємно усвідомлювати, що не одна притримуюсь такої думки. Чи радше притримувалась.
Поясню мої колишні переконання: цілком не сприймала твердження на зразок: “на чужому нещасті свого щастя не побудуєш“. Бо в моєму випадку якраз так і сталось.