Надзвичайна лекція, або враження про Назара Козака зблизька.

Вчора на роботі я нервово поглядала на годинник під час заняття, завершила його дещо раніше, а наступні два взагалі відмінила і поспішила в заклад Communa. Там мала відбутись зустріч-лекція-обговорення книги Назара Козака «Нафіга іти на пари, якщо треба на революцію».
Таки встигла, прийшла навіть на десять хвилин раніше, озирнулась: його ще не було. Зайняла зручне місце спереду і чекала.
Далі трапилась приємна несподіванка і прийшов на цю зустріч Павло Чайка, як читач відомий на блозі під ніком Пан П, ми з ним познайомились особисто, поспілкувались і от прийшов Назар Козак. Привітався з Павлом, ми з ним теж особисто познайомились і далі продовжили наше чекання лекції.
Поки Назар обговорював якісь там технічні питання я поглянула на цього чоловіка і перша думка, яка в мене промайнула була: «В останній книзі було написано, що йому 40 років… але він виглядає він старше, значно старше». Мені задалось, що у нього якийсь втомлений вигляд, однак далі почалась лекція і вже було не до того, щоб думати про його вигляд-вік.
На щастя одразу прозвучало питання про те, чому він пішов з університету (якщо б цього не запитали, певно сама би питалась:) ). Була конструктивна відповідь, може й не усім зрозуміла, але щира.
Зачепили цікаві питання і щодо «кріпацтва освіти» і щодо сили волі і як себе мотивувати, щодо хабарів, щодо того як «настає момент коли людина змиряється», мов 5-ти курсник не переймається більше тим, як організовувати щось нове, бо він заглядає в подальший етап. І якщо чесно, я шкодую лиш про те, що не притягнула на ту зустріч якогось диктофону, аби все це зберегти, бо його відповіді досі лунають у моїй голові, але написати так, як це казав він не вдасться.
І знаєте дивину? На одній із відповідей я глянула уважно на пана Назара і помітила, що він помолодшав. Так, переді мною вже стояв десь так чоловік 30-ти років на вигляд. Він дещо жестикулював при розмові, змінювався у міміці дедалі більш захоплено розповідав, і на обличчі виглядав значно молодше.
Далі ми перейшли до питань від публіки і я теж задала запитання, яке в мене виникло ще під час прочитання книги, адже людина вже наче й не викладач, а досі скеровує свої звернення на студентів і говорить про освіту. Виникає враження, що викладач – не професія, а покликання. Розповів він і на цю тему (із зазначенням, що писати йому подобається більше, аніж говорити, тому викладання для нього другорядне). Павло Чайка запитав про самоосвіту і дійсно влучна відповідь про те, які зараз ми маємо можливості саморозвиватисть, не витрачаючи для цього більше, аніж оплата Інтернету. Дуже мені сподобалось, як одна жіночка сказала, що його звільнення – це втрата такого педагога для університету, якого і потребують студенти і висловила сподівання, що зараз у нього просто пауза, після якої він повернеться. А Назар Богданович відповів, що починати треба зі самих себе – ми вимагаємо від вищих чинів подати заяву на звільнення, то треба поглянути і на нижчі рівні, де людина тримається однієї посади все життя, а університет завжди покидають: при смерті, ідучи на пенсію, звільнення…
Звучало далі: диплом і чи він потрібен? Колись батьки хотіли аби їхні діти йшли в університет в сподіванні, що диплом дасть їм кращу долю. Чи зараз так? чи потрібні зараз людині дипломи для знань?; Навіщо потрібні історики?; Хто такі професіонали і любителі (і яка між ними різниця?); (запам’яталось: “зустрічатись – це любителі, а от шлюб – це вже професіонали“);  ….
І чи не найважливіше, що сказав Назар Богданович – іти не за дипломом, а за своєю мрією.
Далі було обговорення революції. Знову захоплююче. Тут мушу зазначити, що знову для себе зауважила: «Опана, а зараз він виглядає на 20! Може не рівно на 20, але 20 з хвостиком десь так». Він ще більше жестикулював, ще емоційніше розповідав, після кожної відповіді усміхався.
Коли дали слово для питань у мене раптово виникло питання, було цікаво почути його думку з цього приводу: «за яким критерієм голосувати на виборах? Як вибирати?». І знову влучна відповідь: «За власним сумлінням». Прислухатись до свого сумління, як воно каже з огляду на різних осіб.
Далі звучали інші цікаві питання, але врешті-решт зустріч дійшла до завершення.
Підсумки про зустріч, мої власні? Ця людина впродовж двох годин помолоділа на очах. Відчувається, наче його сповнює енергетика, яка передається іншим. І річ не в тому, що він навіть з вигляду якось змінювався, а в тому як і що він говорив. Бо щось зі сказаного ним мені засіло добряче в голові, а якісь слова і зачепили серце. Часто бувають розбіжності між тим як людина пише і як вона говорить. Тут же повне співпадіння – ефект від почутого відповідає прочитаному. Словом, враження найкращі.
По завершенню лекції я ще перекинулась з ним особисто кількома фразами, сказала правду: познайомитись з ним було дійсно приємно, а тоді поквапилась в інших справах.
І от бігла я львівськими вулицями, а в очах був і далі той зал, а в голові лунало ним сказане. І навіть зараз пишучи ці рядки я перебуваю під сильним ефектом від побаченого-почутого.
Вчора я відмінила роботу і заробила на певну суму менше. Проте вчора я морально розбагатіла значно більше, аніж можна було б уявити. І прочитайте, будь ласка, публікацію Назара Козака про цю зустріч. Якщо лекції майбутнього будуть ТАКИМИ, я знову «поступлю».
10.04.2014

Під дуже сильним враженням,
Ольга Врублевська

P.S. І про Павла Чайку. Він теж справив на мене враження – я можу його описати як людину з теплими, усміхненими очима. Серйозно, я в житті бачила небагато людей з таким приязним поглядом.
P.P.S. А ще сьогодні день народження Ігора Воробуса, з чим і вітаю, щастя тобі, Ігоре!! 😉