Чим відрізняємось ми від європейців?

Хотілось би цю публікацію присвятити читачі та блогерші talahasi78 (користуючись нагодою хотіла б запитати її справжнє ім’я, щоб було простіше до неї звертатись), оскільки в цій статті вона попросила описати щось позитивне щодо закордону. В процесі написання статті і згадалось це прохання, вийшло отак:

Українське суспільство здебільшого живе за принципом курятника: «на*рати на того, що на нижній планці і зіштовхнути того, хто на одній планці з тобою.»
З мого досвіду закордонного життя можу стверджувати протилежні тамтешні реалії. Відмінність між людьми при посаді та людьми, хто «нижчого» рангу не так гостро відчутна.
До прикладу, в Італії зовсім нормальне явище, якщо викладач на машині пригальмовує біля студента зі словами: «куди тобі треба – підвезти?» це ні не дивно, ні не насторожує і аж ніяк не свідчить про симпатії викладача. Так підвозять і двієчників, і відмінників не лише «добренькі» викладачі, а й ті, що суворіші. На це ніхто не звертає надмірної уваги – підвіз, запропонував послугу, от і добре.
В нас таке уявити дещо важче – скажімо відверто. Я пригадую випадок коли я взяла собі їсти в студентській їдальні, озирнулась і помітила, що вільні місця за столиками відсутні, окрім столика на шість осіб, де сиділа одна викладачка. Вирішила підійти і спитати дозволу аби присісти, дозволила, але таким поглядом зміряла, що почуваєшся огидною.
Коли я закінчувала там коледж ми собі влаштували там такий-собі випускний, зі запрошеними викладачами. Ніяких розмежовувань, там – викладачі, там – студенти, не було: сиділи всі в перемішку хто де.
«Там» все це значно простіше. Коли батьки йдуть до директора школи обговорити якісь питання з ними говорять на рівних, по-людськи, а згадуючи мою школу в Україні я чудово пам’ятаю як високо себе ставила директорка і як зверхньо вона розмовляла до батьків.  І це стосується не лише освітньої сфери, а й інших галузей, де доводиться мати справу з посадовцями.
Пригадую, коли вже моє перебування в Італії доходило до кінця я зустріла на вулиці директора середньої школи, що я там закінчила, він в той час вже був на пенсії. Мені чомусь закортіло до нього підійти. Я привіталась з ним, сказала, що є колишньою ученицею з тієї школи, він мене навіть згадав (унікальне складне іноземне прізвище робило мене “відомою”) і ми з ним дуже приязно поспілкувалась. Я вам скажу чесно: я живу напроти школи, де я вчилась будучи в Україні. І якщо я зустріну тамтешню директорку – я не те що вітатись, я обмину її десятою дорогою, як і деяких вчителів – просто отак буває, що нема жодного бажання з людьми навіть говорити.
“Тамтешні” люди не вирізняються між собою робочими місцями. Сказати, що ти працюєш касиром в супермаркеті не є нічим стидним. В нас же протилежність між директорами і звичайними працівниками надто різка. Звідси й українське прагнення посади (була вже стаття про посади для лохів).
Тому коли люди мріють про Європу і високі європейські цінності мені інколи смішно (як то кажуть і сміх, і гріх), бо такого не буде. Поки кожен не змінить своє ставлення і не зрозуміє, що насамперед треба бути людиною. Людиною, а не посадою.

09.02.2013

Поза посадовим курятником,
Ольга Врублевська